Вшанування пам’яті – ліки для психічного здоров’я спільноти

480
Роздрукувати
Вшанування пам’яті – ліки для психічного здоров’я спільноти

Із одного боку, з травматичним досвідом хочеться боротися, з другого – пам’ять, і про травму зокрема, формує особистість, спільноту. В умовах російсько-української війни тема смерті стала повсюдною – як із цим жити? 18 лютого у Veteran Hub у Києві відбулась розмова у межах Дискусійного ПЕН-клубу та в рамках проекту ГО "Студена" "Що таке пам‘ятати", який втілюється в партнерстві з МінВет та Інститутом Національної пам‘яті, про необхідність і вміння пам’ятати – "Як шанувати загиблих у російсько-українській війні?". Учасники й учасниці дискусії говорили про політику героїзації та спробували окреслити візію, що могла би стати основою для державної політики у цьому напрямку. Модерувала розмову Лариса Денисенко, правозахисниця, письменниця, журналістка, членкиня Виконавчої ради Українського ПЕН.

image

(Фото: Володимир Осипенко)

Лариса Денисенко: Перше, що відчувала, коли побачила тему панелі – вдячність. У мене самої є досвід утрати – вдівство. Зрозуміла важливу річ, свою лінію поведінки тоді: нікому нічого не говорити. Я починала злитися, тому що мені здавалося, що мене не помічають. А коли до мене зверталися, я теж злилася, тому що скільки можна запитувати, як я почуваюся? Почувалася я погано. Важливо віднайти ту еманацію – персональну й на державному рівні. Як підтримувати людину, як підтримувати пам’ять і як тримати це все у здоровому балансі? Це важко дається. Сьогодні ми будемо говорити про осмислення пам’яті на історичному, історико-культурному, соціальному рівнях та на рівні державної політики загалом.

Олександр Терещенко, заступник Міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Цей напрямок є в програмі уряду, ця сітка називається Т2: Ветерани та їхні сім’ї, а також сім’ї загиблих мають відчувати шанобливе ставлення суспільства. Я вважаю це найголовнішим ціннісним напрямком і ніхто не зможе зробити це декларативно – законом чи указом. Це треба формувати.

Протягом тривалого часу спершу Російська імперія, потім Радянський Союз створювали нам штучну пам’ять, створили козаків у шароварах, дівчат у віночках із хлібом-сіллю. Зараз ми зіштовхнулися з тим, що ми відрізняємося від наших "братів", які хочуть забрати нашу землю. І суспільство має зрозуміти, що шанобливе ставлення до захисників – це самозбереження.

Напевно, важче втрачати, ніж помирати самому. Єдине, чого я боявся – померти безглуздо. Коли ти йдеш на війну, ти розумієш, що це – війна. Це реальні речі, а для близьких це велика втрата.

Мені не подобається, що в нас часто звучить щось на кшталт "ми жертви подій", "жертви, журба, плач". Я впевнений, що сум має бути з гордістю. Коли ми прощаємося зі захисником, який віддав своє життя за те, щоби ми сиділи тут, усі мають бачити, що це – захисник.

Держава має розуміти: закінчиться ця війна, ми обов’язково переможемо, але світ не стає безпечнішим. Ми не знаємо, які чекають загрози. Якщо ми не зможемо захищати свою державу, ми ніколи не будемо її мати.

Не кожен може стати воїном, якась людина може більше користі принести в тилу. Брати зброю й захищати може тільки певна категорія людей, і суспільство має розуміти, що соціальний захист, пільги тощо ніколи не замінять поваги до ризику життям. Два роки тому пішов із життя мій товариш, пішов сам. Він не міг змиритися з тим, що він поховав друзів, але йому здавалося, що тут це нікому не потрібно.

Із моменту заснування Міністерства у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України було ініційовано впровадження нового ритуалу поховання. Тому що в нас були радянські традиції, й вони не відповідають сучасності. У нас нова історія й нова армія зараз. Український інститут національної пам’яті провів історичне дослідження традицій армії УНР, дослідили закордонний досвід. Як солдат, я хочу, щоби в нас це збереглося на рівні норми. Для солдата нормально думати про ці речі. Це потрібно закладати на рівні культури.

Також у наших планах стоїть створення національно-меморіального кладовища. Зараз група наших ветеранів і спеціалістів поїде в США вивчати їхній досвід. Наприклад, у них щорічно проходить Марафон морської піхоти – це масове явище, 20 тисяч людей, які платять 180 доларів за участь, але це порив нації, це вияв поваги. Ми маємо створити систему на всіх рівнях. Хочемо цього року 29 серпня в День пам’яті захисників України, щоби не було жалоби, а зробити забіг за загиблих героїв.

Також є традиція невідомих героїв. У нас є три кладовища невідомих героїв – неідентифікованих бійців. Їх називають місцями духовного поклоніння нації, і там дійсно хочеться побути. Є багато ініціатив, багато робилося й робиться, але поза системою й епізодично, тому не виходить система – потрібно починати з фундаменту.

Антон Дробович, глава Українського інституту національної пам’яті, кандидат філософських наук: Часом інституту починають ставити питання, чому він займається пам’яттю про актуальне. Мовляв, у нас багато невирішених історичних завдань, пов’язаних із руйнуванням імперських міфів, подоланням спадщини комунізму. Але для нас не менш важливе збереження пам’яті про сучасність, формування підходів і розуміння, чому пам’ять узагалі важлива, ніж зберігати пам’ять про сиву давнину.

Найперше ми маємо чітко розуміти, що збереження пам’яті про людей, які віддали свої життя за спільноту, країну та цінності – це відновлення їх у гідності й у суб’єктності. Забуття в даному випадку – це порушення прав. У нас триває справедливо оборонна війна, на нас напав російський агресор, і забуття людей, які загинули на війні – це порушення прав людини. Що таке пам’ятати й чому це важливо? Це також цивілізаційний вимір людяності, тому що ми маємо усвідомлювати ціну свободи, яку маємо.

Коли громада усвідомлює, що її політична самостійність не впала з неба, а оплачена життям найкращих дітей цієї громади – це називається "оплачена ідентичність". Ця громада здатна більше цінувати себе й розуміти, звідки вона взялася, і в неї більше шансів на виживання в цьому світі. Це надзвичайно важливо для держави: якщо ми пам’ятаємо, ми розуміємо, яка ціна нашої свободи й держави.

І нарешті шлях емпатії. Здатність вчуватися в чужий біль і розуміти, що в будь-який момент це може бути твоя втрата. Якщо держава робить усе можливе, щоби громадяни дізналися про ту чи іншу історію втрати – це запобіжник, щоби нам залишатися людьми, і щоби наша держава не перетворилася на монстра. Акцент на персональні історії людей – це те, що відрізняє країну, яка слугує своїм громадянам. За витоками політичної теорії, держава виникає як домовленість людей жити в інтересах одне одного.

Є заходи, які Інститут робить на підтвердження цієї візії. Інститут розробив рекомендації для органів влади щодо заходів для пам’яті про військових і цивільних, які загинули за територіальну цілісність України. Із 2014 року Інститут порекомендував створити сектори військових поховань – 523 сектори на різних цвинтарях України станом на грудень минулого року. Це важливо, тому що родина повинна мати вибір: ховати загиблого на секторі військового поховання в будь-якій частині України чи на національному кладовищі, коли воно буде створене. На жаль, ми маємо цю нагоду та цей обов’язок пам’ятати наших героїв.

І наостанок, ми маємо забезпечити вироблення культури пам’ятання. Таких заходів не може бути достатньо, поки не буде суспільного консенсусу, що це необхідно. Культура пам’ятання забезпечить нас від амнезії, залишить нас людьми та збереже права людей, які загинули за те, щоби ми сиділи тут.

Лариса Денисенко: Якраз загадала зараз стрічку Сергія Буковського "Назви своє ім’я" про Голокост. Було дуже важливо випускати в повітря соціуму імена тих, хто загинув – це продовжує механізм пам’яті. Який державницький погляд на те, як має працювати культура пам’яті?

Ірина Подоляк, заступниця Міністра з питань культури, молоді та спорту: Сьогодні, коли читала новини, я собі пригадала, що сама робила у Новотошківському. Це був перший виїзд як депутатки, я не знала, що там можна, треба, як це все виглядає. Я перед тим попросила товаришів із видавництв передати різні книжки. Я ходила Новотошківським і пропонувала книжки нашим військовим, які патрулювали вулиці. Це моя пам’ять. Таких шматків є багато.

Те, що сьогодні є актуальним, завтра є пам’яттю. Я би не віддавала цей наратив російсько-української війни державам. Я би його залишала людям. Мені здається, головне завдання всіх державних інституцій, пов’язаних із культурою, – формувати таку екологію, щоби ми просто фіксували персональні історії кожного. Для цього є державні бібліотеки, які можуть такі ініціативи мати. Немає питання, чи говорити з дітьми про війну, питання тільки – як?

Чому так важливі театри? Це той вид мистецтва, який прямо працює з вашою емоцією. Театр – це робота на відкритому серці.

Наше кіно можна та треба багато критикувати. Ми маємо розуміти, що неможливо зробити квантовий стрибок від повного занепаду до стандарту світових зразків. Ми мусимо бути поблажливими до себе, тому що ми живемо в пограничному стані, ми не стабільні як держава, тому милосердя, емпатія й поблажливість важливі. Тому історії про цю війну, розказані в кіно, такі важливі – вони заходять у кожен дім.

Моя позиція як заступниці міністра і як політикині – пам’ятати. Пам’ятати про те, що ми маємо інструменти, що мусимо фіксувати й писати історії – це може робити кожен із нас.

Лариса Денисенко: У мене є своя точка пам’яті – це міське чернігівське кладовище. Я вперше потрапила туди в 2015 році й обійшла всі могили. У 2017 я вже не змогла цього зробити – воно розростається. Ніхто не говорить про те, що пам’ять потрібно віддавати державній політиці, але має бути державна політика пам’яті. Тому що хтось самотужки дає собі з цим раду, але є багато людей, пам’ять яких потрібно спонукати – тому що це стосується нас. Як культура працює з пам’яттю, з архівами?

Ольга Балашова, заступниця генерального директора Національного художнього музею України: Важко говорити про мистецький вимір пам’яті й мистецьке осмислення трагічних подій, тому що воно нас повертає знову й знову в ці події. Це дає змогу долучитися до цього досвіду в спеціально створеному художником просторі. Для того, щоби мистецький твір не був перетворений на певний ідеологічний шаблон, ми маємо розуміти, що сьогодні роблять дослідники пам’яті. Це розрізнення між історією та пам’яттю.

Історія – це сформований розказаний наратив, пам’ять – це живий процес пригадування. Щоразу, коли ми пригадуємо, ми перезаписуємо цей спогад, тому пам’ять – це завжди "сьогодні". Саме мистецтво дає можливість відтворювати це в майбутньому. Нині ми як свідки маємо максимально зафіксувати весь свій досвід. Перш ніж будь-який мистецький твір буде реалізовано, має відбутися архівування – і воно має бути максимально неідеологічним і точним.

Ця війна багато в чому – війна пам’яті. ХХ століття дає багатий матеріал, як можна маніпулювати пам’яттю й створити наратив, що має ідеологічне забарвлення. На початку цієї війни була історія про те, що в одній із так званих "республік" радянський танк звели з постаменту, й він навіть вистрілив. Ця історія підштовхнула до багатьох рефлексій у міжнародному контексті. Мисткиня Гіто Штеєрл створила перформанс на основі цього: як музейний експонат може стати бойовою зброєю. Це особлива зброя, яка можлива тільки після ХХ століття. Тому нам так важливо зібрати документальний і фактологічний матеріал.

Згадувалися цвинтарі невідомих героїв – це також радянська модель. У ХХІ столітті ми не можемо дозволити собі мати невідомих героїв. Кожен герой і кожна людська історія, розказана в цій війні, має прозвучати.

Документальність медіуму фотографії здається найбільш точною. Дослідниця Сьюзен Зонтаґ написала есей саме про військову фотографію. У підсумку вона говорить, що проблема не в тому, що люди пам’ятають завдяки фотографіям, проблема в тому, що пам’ятають тільки фотографії. Ці образи врізаються в нашу свідомість, але ми рідко згадуємо, що це лише один бік історії. Пам’ять завжди об’ємна й із різних боків розповідає, вона суб’єктивна. Ми маємо пам’ятати, що залишається багато наративів, які не стали такими репрезентативними. Із цим працюють художники.

Зазвичай сучасні художники звертаються до подій, які вже відтерміновані в часі. Має бути бажання зафіксувати ці події максимально детально для того, щоби надалі весь біль і вся картинка могли бути репрезентовані й не могли бути зманіпульовані ніким. Єдине, що може нам допомогти ніколи не повернутися до цього досвіду – це залишитися в людському вимірі й так само розуміти біль тих, хто постраждав від цієї війни з іншого боку. Це складно сьогодні, але якщо ми розсунемо рамки та побачимо майбутній вимір цього, це матиме сенс.

Тетяна Конрад, гештальт-терапевтка: Я хочу повернути вашу увагу в інший бік. Три-чотири роки тому в Україні почали розмовляти про психічне здоров’я нації. З чого складається психічне здоров’я? Один із компонентів – це зустріч із реальністю. Цей компонент не характерний для всієї країни. Уявіть, що кожен житель України – велика зелена крапка. А тепер уявіть, що ці зелені крапки перетворюються на червоні – це ті люди, які втратили своїх близьких під час російсько-української війни. Україна починає палати.

Якщо ми не дозволяємо болю бути в нашому житті, ми викреслюємо цих людей із життя країни. І тоді ми хворіємо ще більше. Біль – це крик, але зустрітися з болем іншого – і ми відвертаємося. Зараз нам потрібні ритуали пам’яті загиблих під час загибелі, але ця війна закінчиться, і нам будуть потрібні нові ритуали. Нам треба розуміти, як ми проживаємо зараз біль втрати, і як будемо його проживати, коли війна закінчиться.

Що вшанування пам’яті дає для психічного здоров’я нації? Воно дає момент, коли ми маємо зупинитися й поєднати пам’ять та історію. Біль буде продовжуватися від втрати, поки не з’явиться сенс. Для чого було втрачене життя? Якщо ми не зупиняємося, відвертаємося від болю, ми не можемо планувати нове життя – і ми починаємо забувати. Тому процеси вшанування – це ліки для психічного здоров’я нації.

26 березня 2020
480
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: