Вірю більше я у силу слова

667
Роздрукувати
Славінська Ірина
Славінська Ірина
Членкиня Виконавчої ради
Вірю більше я у силу слова

Восени український ПЕН презентував свою нову тему року, і майже одразу після презентації мені надійшла ілюстрація того, де можна шукати силу. Від слухача Радіо Культура, де я працюю, прийшов лист із обуренням тим, що в ефірі звучать фрагменти тексту про Голокост.

Ішлося про щоденну програму "Аудіокнижка", де з 1 вересня звучав текст "Рапорт Вітольда" - автобіографічна оповідь Вітольда Пілецького, який добровільно пішов у концтабір Аушвіц, аби організувати там рух опору. У своєму листі слухач називав неприпустимим читання "мемуарів про жахи Освенціму" та "іншої недитячої літератури", тому що ввечері трохи пізніше в ефірі також звучить програма "Вечірня колисанка". Мовляв, "дорослі" читання можуть почути діти. Люди без браку гуманітарної освіти пам’ятають, що 1 вересня 2019 виповнилося 80 років з дня початку Другої світової війни, тому тема війни та Голокосту була цілком своєчасною темою для думання.

Тому готуючи відповідь на цей лист, ми в редакції міркували зокрема й про те, що саме дасть нам силу. І ми зрозуміли, що тексти "недитячої літератури" є нагодою для розмови – між старшими та молодшими. Послухали радіо – поговоріть про те, чим жила саме ваша родина в часи Другої світової війни. Читання "про жахи" насправді є читанням-запрошенням до діалогу.

Іноді в діалогах, які пропонують обставини та доля, є багато іронії. Часто це діалоги між різними контекстами – паралельними, що не мали би перетинатися, але перетнулися. Наприклад, діалог святенництва, фейкової традиції та сучасних обставин. Незадовго до листа від слухача про Голокост, я побувала в одному з регіональних університетів. Дорогою до жіночого туалету я побачила, що на стінах навчального корпусу поруч із аудиторіями висять аркуші А4 із різними цитатами. Певно, їх задумували як мотиваційні. Найближче до туалету висів листочок із фразою: "Жінки бувають такими нещасними на схилі своєї краси тільки тому, що вони забувають, що на зміну красі приходить щастя материнства".

Я замислилася про студенток, із якими того дня спілкувалася. Там були і трохи старші студентки, і 18-річні, дехто з них ще жодного разу не голосували на виборах. Що цим молодим жінкам промовляє цитата про красу? Що вони самі собі та світу можуть на це відповісти? Особливо з огляду на розташування того листочка поруч із дошкою пошани, де висять фото видатних педагогів – винятково чоловіків. Можливо, слова на стінах не промовляють студенткам нічого, бо ніхто дорогою в жіночий туалет не стане розглядати ці скрижалі. А чи промовляє багато – про лицемірність світу навколо, де на одних і тих самих квадратних метрах сусідують пари з гендерних студій і тези про нещастя негарних жінок.

Чи дають силу такі діалоги? Я не знаю.

Якщо це розмова з порожнечею, то жодної сили в ній не знайти. Тут важко не тільки студенткам, яким неназвані працівники ВНЗ намагаються втюхати якісь дурниці про берегинь зі згаслою материнською красою. Наприклад, багато моїх колег говорять про розчарування професією. Дійсно, бувають дні, коли не ясно, з ким ти розмовляєш, коли видається, що співрозмовника немає. Важко вдивлятися в екран і читати речення ні про що, шукаючи в них бодай якусь новину, яку треба описати для тих, хто так само скролить екран у пошуках бодай чогось змістовного. От тільки проблемка: якщо додати до заголовків і цитат абзац із бекграундом, виходить так, що і новини немає, та й промовець не має жодних об’єктивних підстав висловлювати свою думку із того приводу.

Думання про те, що не всі думки варті висловлювання, і що не до всіх слів варто дослухатися, дає силу особисто мені, витягуючи з моря загальної токсичності навколо. Зустріч із порожнечею дозволяє уточнити контурну карту реальності та зрозуміти, де порожнеча, а де - шлях подалі від неї. Часто це шлях туди, де ще нічого нема, і нічого нібито й бути не може. Згодом саме там проростають плоди мрій. Для мене найбільш наочним прикладом є історія розвитку жіночого руху в Україні. Вона давня, але щороку набуває нових неофітів. Коли в неофітській ролі була я, був саме початок 2000-х. В той час розмова про фемінізм в Україні означала негайне перетворення на самотнього фріка в пустелі. Я пригадую, як колись презентацію можна було зірвати запитанням до учасниці: "А ви шо, феміністка?"

Сьогодні контекст змінився, і ми з посестрами не втомлюємося цьому дивуватися. Я далека від ідеалізації, але вже можу пригадати декілька наріжних каменів на цьому шляху. Найбільш очевидним навіть для "чайників" це є в тому, що суспільство втрачає толерантність до сексизму. Не всі розуміють, що таке сексизм, але, коли Зеленський називає свою прес-секретарку "девочкою", навіть байдужі до гендерної проблематики виборці здатні відчути певну тривогу. Так само вже не вся аудиторія читачів готова чекати, поки журнали зрозуміють, що говорити про "цінності часу" чи "нові обличчя" мають і жінки, і чоловіки. Так само не вся аудиторія готова чекати, поки організатори подіумних дискусій зрозуміють, що в принципі варто запрошувати жінок-спікерок на свої події. Запрошувати до слова тільки чоловіків, бачити тільки чоловічі обличчі лідерства України – це підхід глибоко застарілий. Не всі редакції це розуміють однаково швидко, але деякі читачі та читачки вже перестали робили вигляд, що все нормально. Чому? Тому що вони перестали впізнавати себе в цьому дзеркалі. З роками чутливих читачок і читачів ставатиме більше, а динозаврів – менше.

Тобто нині про пустелю та самотній крик у ній говорити вже не випадає. Я відчуваю щастя працювати разом із надійними посестрами та побратимами, котрі долучаються до кампанії "Повага" та інших ініціатив за гендерну рівність. Ми є одна для одної колом довіри та підтримки – з усіма перевагами та вадами людського, занадто людського. Як і будь-яке інше середовище. І це дає нам силу.

"За пошуками "своїх", за пошуками однодумців стоїть нормальне бажання озвучення й закорінення. Ми далі поволі відкриваємо для себе свою країну, з усіма її складнощами й суперечностями, з усіма її темними плямами й світлими смугами, з усім її безміром голосів та безголосся", – говорив у своїй промові під час Book Forum у Львові Сергій Жадан. І з цим я цілковито згодна.

Згадка про голоси та звучання, унісон і дисонанс дає мені нагоду закрити рамку та знову згадати про радіо. Ця тема для мене є особливо важливою. Подібно до мрії про розвиток правозахисту, мрія про незалежне якісне розмовне радіо в Україні донедавна видавалася маренням у наповненій комерційними музичними fm-ками країні. Ще 2013 року в мене запитували, навіщо працювати з радіо – мовляв, це такий непрестижний мовник і взагалі "брехунець".

Та роки роботи з командою Громадського радіо, а потім – з командою Українського радіо показали щось геть інакше. Слухачки та слухачі шукають живого слова. Вони прагнуть почути відповідального мовця та мовника, навіть якщо самим собі в цьому не зізнаються.

Зі слів про важливе росте те, чого бути не може. Мовці стають спроможними, слова стають діями, а неможливе – можливим. Змістовні діалоги дають силу.

"Що дасть нам силу?" – спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти і вчені – міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

21 жовтня 2019
667
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: