Вікторія Амеліна: “Література має залишати простір для сумнівів, спогадів, злості й любові”

Опубліковано: 28.05.2020,  Переглядів: 306

Вікторія Амеліна прийшла в літературу доволі нетиповим (зокрема й для України) шляхом – з ІТ-сфери , після десяти років успішної кар’єри в міжнародних компаніях. Вона зізнається, що любила попередню роботу й досі не впевнена, чи вчинила правильно. Хоча, здавалося б, успіх очевидний: перевидання обох романів письменниці “Синдром листопаду, або Homo Compatiens” та “Дім для Дома”, схвальні відгуки критиків, номінації і перемоги в літературних преміях. 2016 року до аудиторії авторки додалися діти: тоді вийшла друком її книга “Хтось, або Водяне Серце” для 3-6 річних.

Торік письменниця разом з родиною переїхала з рідного Львова до Бостона. Під час нашого онлайн-інтерв’ю Вікторія розповіла, зокрема, про те, як вплинули на її творчість життя у США й кількамісячний карантин, які прочитані книжки вона вважає знаковими і про що хоче розповідати західному читачеві у своїх есеях. 

Письменниця не розкрила деталей майбутнього роману, який зараз пише, зате розповіла про шари, з яких складається попередній “Дім для Дома”. У ньому історію родини радянського льотчика Цілика, її пам’яті та забування, втрат та надбань розповідає уважний пудель Дом, а ще одним важливим героєм є місто Львів на стику 1990-х та 2000-х. До речі, днями цей твір Вікторії Амеліної вийшов польською у перекладі Катажини Котинської (Wydawnictwo Warstwy). 

Про автобіографізм своєї прози, потребу в літературній дискусії офлайн, власний Донбас і громадянську позицію письменника – у нашій розмові.

“У письменника має бути внутрішня готовність писати навіть тоді, коли ніхто не читатиме”

Вікторіє, коли ви почали писати? І коли зрозуміли, що хочете писати не просто в стіл?

 Почала писати у п’ять років. Десь у мами має бути зошит з тими першими віршами. Наскрізна тема була така, що світ поламаний і має виправитися. У принципі, нічого не змінилося з того часу: тема та ж і світ не виправився. Хіба що я віршів не пишу.

 Що найскладніше для письменника? Які виклики перед ним стоять – універсальні чи, може, якісь типові для українських реалій? Як не зневіритися в собі, чуючи відмови видавців?

 Тепер складно. А починати було легко. Не було нічого, крім тексту. Я не знала особисто жодного письменника чи критика, не читала жодної сучасної рецензії, не була на жодній презентації – не знаю, як так вийшло, але були тільки книжки і я.

На мій дебютний роман “Синдром листопаду, або Homo Compatiens” вийшло багато схвальних рецензій – це був для мене навіть не сюрприз, а диво. Але якби їх не було, я би думала, що так і треба, й продовжувала б писати.

Щоб написати “Дім для Дома”, я пішла з улюбленої роботи, зруйнувала кар’єру, яку вибудовувала з сімнадцяти років. Це було боляче, і я досі не певна, чи вчинила правильно – я багато набула, але ж і пожертвувала багато чим.

Я би не радила ухвалювати рішення, мотивуючись чимось зовнішнім. Має бути саме внутрішня готовність жити текстами, перетворювати себе на тексти, писати навіть тоді, коли ніхто не читатиме. У цьому не може відмовити жоден видавець. Якщо література – ваш спосіб взаємодії зі світом, то ставатимуться дива.

Наскільки всі три ваші книжки автобіографічні? 

Жодна з моїх книжок не є автобіографічною, але в кожній – багато мене.

Найближчі мені герої – Костя Нечай і Лізка з роману “Синдром листопаду, або Homo Compatiens”. Лізка – така, якою я хотіла би бути, Костя Нечай – той, ким я часом виявляюся. У романі такий гамлетівський вибір, як і в нас зараз: час зламався, незабаром стануться розстріли на Майдані (у книжці Революція Гідності наближається з 90-х років – як необхідність подорослішати для героя). І Костя обирає між власним комфортом, за який так боровся, та іншими, яких так старанно не бачить.

Цей внутрішній конфлікт схожий на той, який пізніше з’явиться в романі Гаськи Шиян “За спиною” отже, досі актуальний, принаймні для нашого літературного покоління, яке дебютувало в 2014-му.

Вікторія Амеліна: “У “Синдромі листопаду” Революція Гідності наближається з 90-х років – як необхідність подорослішати для героя”

Я неспроста запитала про автобіографізм. Читаючи Дім для Дома, у мене повсякчас виникало відчуття, що авторка добре знає цих людей – стільки яскравих і правдивих деталей зовнішності, поведінки, антуражу…

Трішки навіть лякає, що багато хто сприйняв роман як автобіографічну книжку. Звичайно, в художніх текстах безліч правдивих історій, деталей, ми завжди певною мірою пишемо про себе. Я вже, мабуть, усіх дістала цитуванням Мілана Кундери, який казав, що письменник розкладає свою біографію на цеглини, з яких складає прозу, а потім приходять біографи – розбирати…

Я не виростала у старому помешканні, де до Другої світової війни жили євреї, я виросла у багатоповерхівці на околиці, збудованій стройбатом у 70-х. Дитинство провела, тікаючи від сторожів на танковому заводі, а не в парку в центрі Львова. Мій дід не пам’ятав Голодомору, не воював на Корейській війні, не ховав винищувач на городі. На нашому городі також ніхто не знаходив людських кісток. І в нас, на жаль, немає антикварного бізнесу.

Проте мій дід, приміром, насправді гуляв із собакою і не хотів, щоб ми бачили його вразливість і ніжність. І його село на Слобожанщині справді пережило Голодомор. Я знайшла кількох дітей з нашим прізвищем у Книзі Пам’яті.

А багатство деталей у книжці, про які ви говорите, це, зокрема, й перегук із прозою Станіслава Лема, Йозефа Віттліна та багатьох інших. Я перечитала багато так званої пост-імміграційної літератури про Львів. Цей пласт текстів, мабуть, знає не так багато читачів.

Хтось читає роман лише як книжку про радянське минуле, а хтось і взагалі – тільки як книжку про затишний Львів. Окупації та репресії, Голокост, бої польсько-української війни й далі залишаються у цьому Львові невидимими, такими, якими вони є для героїв роману, – їх бачить лише той, хто бачить. Так і задумано.  

Але роман “Дім для Дома” передусім усе-таки про те, як людина, яка пережила Голодомор, живе у квартирі того, хто пережив Голокост, і не пам’ятає жодної з трагедій. Тому в сцені спогадів полковника про голод на Слобожанщині йому маряться саме ті львівські солодощі, які описує Станіслав Лем у “Високому замку”.

Я не говорю про Голокост та радянський терор прямо, радше довіряю читачеві, розраховую на його пам’ять. На той ефект, який має слово “Аустерліц” у Німеччині, коли в першу секунду читають не “Аустерліц”, а “Аушвіц”. Так працюють механізми пам’яті та провини – принаймні мають працювати. Тому мені й хотілося, щоби читач здогадувався, хто саме жив у помешканні до Ціликів. І не так важливо насправді, що це саме Лем. Але багато деталей – скриня, ключ, слід від кулі та й уся квартира – його, зовсім не автобіографічні.

З реальних людей найважливіша в книжці – Лариса Крушельницька. Вона – частина великої історії, яка розгортається між Львовом і Слобожанщиною. У 1930-ті Крушельницькі виїхали зі Львова до Харкова будувати Україну й були репресовані. Вижила й повернулася до Львова єдина дівчинка – Лариса. Вона й стає ключем до розв’язання усіх вузлів у романі.

Нічого автобіографічного у цьому, на жаль, теж немає. Я навіть не напросилася познайомитися з пані Ларисою, коли роман уже вийшов. Прийшла до неї вже тільки на похорон. Дуже шкодую. Бо Лариса Крушельницька та її книжка “Рубали ліс” – один з моїх ключів не лише до міста, але й до України. Ось така літературна “автобіографія”.

 Найбільше у цьому романі мене вразило, скільки у вас як авторки любові до героїв, скільки розуміння тих компромісів, які вимагало від них життя в СРСР, скільки співчуття і навіть ніжності, коли в сюжеті стаються непрості родинні ситуації. Звісно, цьому посприяв і пес-наратор… Наскільки для вас як авторки важливо любити своїх героїв? Можливо, помічали, що і як читачка віддаєте перевагу книжкам, написаним з цієї позиції?

  Це ще ви так читаєте – з любов’ю. Дякую за це. Мені важливо було показати всі компроміси, на які йшли радянські люди, щоб вижити. Я хотіла наголосити, що українець може бути водночас і жертвою, і катом – тим, хто пережив Голодомор, і тим, хто забув його й летить над Кореєю у 50-х. 

Вікторія Амеліна: “Дім для Дома” про те, як людина, яка пережила Голодомор, живе у квартирі того, хто пережив Голокост, і не пам’ятає жодної з трагедій”

Якщо СРСР – окупант, то як називаються люди, які, наприклад, отримали квартири за окупаційної влади? Чому саме ми вціліли у XX столітті на цих “кривавих землях”, як їх називає Тімоті Снайдер? Просто щасливчики, як усе пояснює полковник у “Домі для Дома”? 

Але такі питання не можна ставити одне одному – тоді пропадемо як спільнота. Це питання, які людина може поставити сама собі. А література може натякнути, сказати “Аустерліц” – і дивуйся потім, як по-різному читають одне й те ж саме слово, один і той самий текст. 

Але для мене справді важливо писати з любов’ю. Література має показувати, а не судити. Вона завжди залишає простір – для сумнівів, власних спогадів, злості й любові. Далі я покладаюся на свого читача. Якщо він і любить героїв, то не за безпам’ятство та пристосуванство. Зрештою, все ж закінчується свічками у вікнах. А безпам’ятство як головний гріх готовий узяти на себе пес Дом.  

“У літературі почуваюся не творцем, а археологом”

Які прочитані книжки мали на вас найбільший вплив, починаючи з дитинства і до сьогодні?

Дитячий переспів Нового Заповіту К.С. Льюїсом у “Хроніках Нарнії”, сам Новий Заповіт, “Гамлет”. Сюди ж можна додати дві дитячі любові – “Ідіота” Федора Достоєвського й “Гаррі Поттера” Джоан Ролінґ. Я зараз, звісно, свідомо фільтрую й вкладаю книжки у певний ряд, щоби самій собі щось пояснити про себе – а заодно й вам. Із цього переліку видно, чому в текстах я живу передусім христологічним сюжетом. Схоже, найближчим часом мої герої не перестануть помирати заради інших – але це не про смерть, а про воскресіння. 

Хоча, звісно, я читала й любила не лише названі книжки, тож, сподіваюсь, мені вдасться з цього кола вийти й на інші сюжети.

Книжки, які я читаю тепер, впливають на мене набагато менше. Я взагалі дуже швидко їх забуваю, на жаль. Часом чоловік доводить мені, що я читала книжку, бо він бачив, як я читала – має добру пам’ять, – а я не пригадую навіть факту читання.  

Чи стежите за новинками сучасної української літератури? Чого бракує сучукрліт наразі?

Новинки останніх років мене тішать. Сучукрліту не бракує добрих письменників.Йому бракує в першу чергу читачів, у другу – критиків. Вони є й прекрасні, але їх менше, ніж мало б бути. Особливо читачів. І ті, хто звинувачує у цьому письменників, вочевидь, не дивилися результати опитування про читання. Наприклад, в одному з них майже 70 % людей, які взагалі не читають, чесно назвали причину: немає потреби й бажання читати. Це не проблема відсутності чи недоступності контенту.

Ще бракує дискусійних майданчиків. Здається, єдиний, який весь час активно працює, створений якраз Українським ПЕН. Як не парадоксально, говорити нам заважають соцмережі. Адже там є ілюзія постійного обговорення. Та часто я спостерігаю, як в соцмережах відбувається не-комунікація, не-розмова, не-дискусія. 

Ціллю розмови може бути: пояснити свою точку зору, переконати співрозмовника, можливо, дійти спільного висновку. З багатьох причин у соцмережах завелика спокуса підпорядкувати мову іншій меті – подобатися своїй аудиторії. Тому дискусії в соцмережах – це такі ж дискусії, як і дебати на стадіоні. Винятків багато (ми ж все-таки культурна спільнота), але за ними стоїть опір самій логіці платформи Фейсбук, яка паразитує і вчить паразитувати на сильних емоціях.

Яких авторів української і зарубіжної літератури найчастіше радите?

Я зазвичай нічого не раджу, не почуваю за собою такого права. Мені, наприклад, зараз подобаються В.Ґ. Зебальд та Інґеборґ Бахман, але поціновувачу карколомних сюжетів вони не підійдуть. Уже згадала “Рубали ліс” Лариси Крушельницької. Назву ще есеї Юрія Шевельова. 

І порекомендую доволі нову книжку поезії англійською мовою – “Республіку глухих” Іллі Камінського (“Deaf Republic” by Illya Kaminsky). Це збірка геніального американського поета, який народився в Одесі. У “Республіці глухих” військові вбивають нечуючого хлопчика за те, що не почув їхніх наказів – і ціле місто втрачає слух. Це потужна історія про спротив. Якби я перекладала поезію, хотіла б перекласти зокрема Deaf Republic.   

Вікторія Амеліна: “Рекомендую нову книжку поезії англійською мовою – “Республіку глухих” Іллі Камінського”

Що для автора дорослої прози більш цінно – багата уява чи великий життєвий досвід? А для дитячого письменника?

Важливе вміння перетворювати досвід та уяву власне в літературу.

Курт Воннеґут пережив бомбардування Дрездена й потім довго йшов до того, щоби цей досвід перетворити у “Бойню № 5” – і все одно без уяви не обійшовся. А той самий Зебальд народився 1944-го, але теж усе життя писав про наслідки Другої світової війни.

Як на вас як письменницю вплинув переїзд до США? Чи подарував нові ідеї для книжок, спілкування з американськими письменниками, корисні контакти (і може, перспективи перекладів)? Пожвавив чи, навпаки, сповільнив творчий процес?  

У мене змінилися співрозмовники. Маю на увазі й середовище, й ті книжки, з якими хочеться “розмовляти” чи “сперечатися” у своїй прозі.

Власне, я взагалі не збиралася якось вливатися в тутешній літпроцес. Але на акції на підтримку наших політв’язнів у Нью-Йорку познайомилася, зокрема, з американським письменником Аскольдом Мельничуком. Він запросив мене писати есеї для однойменного журналу видавництва Arrowsmith Press. Це видання давно помічає голоси з України – раніше в них уже виходили переклади текстів Оксани Забужко, Мар’яни Савки. Цього року опубліковані переклади поезії Оксани Луцишиної. До речі, саме Arrowsmith Press уперше цього року організовує Міжнародну поетичну премію імені Дерека Волкотта. У короткому списку цієї премії опинилася, зокрема, й книжка перекладів з української мови – збірка Сергія Жадана. 

Я довго налаштовувалась на писання есеїв для американського журналу. І справа була не в мові, а в тому, що про ті речі, про які я давно говорю з українцями, треба було навчитися говорити інакше. Універсально, але не спрощено. 

Найважливіше в тексті – з ким ти говориш.

Я ж іще захотіла пояснити американському читачеві відразу все найважливіше – про російсько-українську війну, про русифікацію, про Homo Sovieticus, про те, що з цим усім робити. Той мій перший англомовний есей “Homo Oblivious” (“Людина Забудькувата”) прочитало багато важливих людей. Аскольд Мельничук отримав на нього відгуки від американських письменників і навіть – дивно казати – від Ноама Чомські.  

Але я повернуся в Україну. Я ж уже поверталася з Канади, маючи право на ПМЖ, тож мені можна вірити.

А як на вашу творчість уплинув карантин? 

Сам карантин як спосіб буття мені комфортний. Відсіялося менш важливе, стало зрозуміло, хто за тебе тримається й хто тебе тримає – таке просте людське знання. Пишеться, читається.

Але ж довкола не карантин, а пандемія. Я живу неподалік від лікарень. Пізно ввечері, коли виходжу на прогулянку, втомлені медсестри порожніми вулицями бредуть додому. О десятій у медичній школі Гарварда ще горить світло, працюють люди. Вчора лише у штаті Массачусетс, де мешкає трохи менше семи мільйонів людей, від COVID померло 174 людини. Й це щодня такі цифри. І ніхто не має змоги попрощатися із близькими.

Загалом через пандемію Штати вже втратили більше людей, ніж у В’єтнамській війні. Тому, коли американці кажуть, що відчувають це як “війну”, я їх розумію. Вони не звикли жити в невизначеності, не звикли раптово втрачати близьких і засоби для існування. Мені легше – я ніколи не відвикала від війни.

Хоча всередині березня, коли наш знайомий помер від коронавірусу, а у нас з’явилися дивні симптоми, було не так уже й легко. Тепер лише хвилююся за близьких і рідних. Працювати це, втім, не заважає.

Вікторія Амеліна на акції #FreeAseyev біля Генерального консульства Росії у Нью-Йорку, листопад 2019 року. Фото: PEN America

А над чим працюєте зараз? Під час нашої попередньої зустрічі, пам’ятаю, багато вашої уваги займала тема Донбасу. Ви їздили туди на презентації і ділилися враженнями від розмов з місцевими. Чи використаєте цей досвід у творчості?

– Донеччина та Луганщина для мене не тема, а рідні люди й місця.

Поїздка до Луганська колись стала для мене справжнім святом. Це було на початку 90-х, тоді я вперше в житті їхала потягом, одразу через усю Україну, до родичів. Це такі світлі спогади, що навіть війна їх не може затерти.

На Донеччину вперше приїхала не як письменниця, а як молода невістка, 2005 року. Мені було 19 років, я поїхала до містечка під назвою Нью-Йорк, звідки батьки мого чоловіка. Це містечко має цікаву історію, яку громада тепер намагається зберегти. Я тоді так хвилювалася, що вперше й, сподіваюсь, востаннє за святковим столом вивернула на себе тарілку з супом. 

Я збираюся писати про Нью-Йорк, але поки що не пишу. Лише всім розповідаю, що це моя тема – два Нью-Йорки, які я люблю, – український і американський. Може, йтиму до цього так довго, як Воннеґут до “Бійні № 5”. Український Нью-Йорк сьогодні – на лінії розмежування. 

Тепер я працюю над новим романом, але у ньому всі речі ще занадто пластичні, щоби їх називати. Я колись сказала, що в літературі почуваюся не творцем, а археологом. Не буває так, що в мене є готовий незмінний сюжет – я радше опрацьовую, фільтрую, перетворюю певний пласт реальності. І поки робота не завершена, все, що я скажу про книжку, може виявитися неправдою.

Кому даєте читати свої рукописи? Чи впливають на подальше редагування тексту думки тих, хто його прочитав?

Так, я дуже вдячна всім, хто читає мої рукописи до публікації. З роману “Дім для Дома”, наприклад, видалила кілька речень про те, що собаки романів не пишуть, а отже, це хтось з людей таки наважився говорити. Видалила й тепер лише я знаю, що пес – це пам’ять, умовність. А читачі в Доміка закохуються як у справжнього доброго пса й жаліють його навіть більше, ніж усіх загиблих і невидимих.

Ви займаєте доволі активну громадянську позицію. А чи може взагалі письменник бути аполітичним у наш час? Не реагувати на події в країні та світі, порушення свободи слова чи незаконні ув’язнення колег і лишатися лідером думок, важливим інтелектуальним голосом?

Річ у тім, що якщо ми будемо вимагати від усіх письменників активної громадянської позиції, це теж буде порушенням свободи. Тому я радше захищатиму чуже право залишатися осторонь. Але наразі захисту ніхто у цьому сенсі не потребує. Навпаки, у нас з аполітичною позицією навіть президентом можна стати, не те що популярним митцем.

Катерина Толокольнікова, спеціально для Українського ПЕН