Відповідальність і вплив

Опубліковано: 05.01.2020,  Переглядів: 44

Навіщо суспільству інтелектуали? Чи можна вважати публічних інтелектуалів представниками меншості? І чи є вони моральними авторитетами? Про це йшлося на нещодавній дискусії Українського ПЕН-клубу. Наводимо найцікавіші цитати учасників події.

У дискусії брали участь:

Вахтанґ Кебуладзе – доктор філософських наук, перекладач та автор книг.

Лариса Денисенко – письменниця, адвокатка, громадська діячка, ведуча прямих ефірів та авторських програм на Громадському радіо.

Олександр Саврук – декан Києво-Могилянської бізнес-школи.

Ірина Старовойт – есеїстка, доцентка кафедри культурології Українського католицького університету.

Віталій Портников – журналіст, колумніст, ведучий телеканалу “Еспресо”.

Модерував дискусію Юрій Макаров, ведучий програм на UA:Перший, член правління Національної суспільної телерадіокомпанії України.

Про призначення інтелектуалів

Вахтанґ Кебуладзе: «Я думаю, що в інтелектуалів є дві основні функції. По-перше, критична: вони часом кажуть речі, які суспільству чути неприємно. А по-друге, вони мають виконувати психотерапевтичну функцію. Хороший психотерапевт допомагає людині навчитися давати раду своїм проблемам, жити з ними. Інтелектуали роблять те саме для суспільства. Поєднати критичність і терапевтичність – досить складне завдання.

Суспільство зазвичай звертається до інтелектуалів, коли щось негаразд. Інша річ, що цивілізовані суспільства це розуміють, тому дослухаються до них, навіть коли все начебто добре.»

Олександр Саврук: «У суспільстві хтось має створювати сенси: інтелектуали, еліта, філософи чи якісь інші творці. Хтось має ці сенси усвідомлювати й реалізовувати. А комусь байдуже. У Росії голова адміністрації президента каже: «ми ведемо війну за право давати явищам імена». Мова йде про право створювати свою цивілізацію, з власними правилами гри – через створення сенсів. Інша справа, що навіть якщо хтось у впливовій ролі придумав певні правила, це не означає, що вони підуть далі.

Віталій Портников: “До інтелектуалів у світі  дослухаються саме тому, що вони висловлюють концентровану позицію більшості”

Майже сто років тому Хосе Ортега-і-Гассет писав про бунт мас. Сьогодні говорять про бунт еліт і зміну природи влади й комунікації, про дефрагментацію суспільства. Соціальні мережі дають нам змогу жити у відокремлених світах і не перетинатися. І питання у тому, як у таких умовах створювати єдиний смисловий простір.»

Ірина Старовойт: «Україна у ситуації, що склалася, борсається між неофеодалізмом та неоімперіалізмом. Проте є й демократична Україна, і в ній виробляються консенсусні рішення. Демократії потрібні інтелектуали, тому що ці рішення мають бути обґрунтовані: смисл має перемагати.

Суспільство хитається від комфорту до кризи, роздоріжжя, випробування. І коли воно входить у фазу випробування, виникає потреба у думці інтелектуалів. Втім, інтелектуали теж рухаються, немов маятники: то виходять на авансцену, то ховаються.

Найголовніше, що інтелектуали потрібні там, де є громадянське суспільство. У імперські та радянські часи інтелектуали були, хоч і небагато, хоч і платили вони за це велику ціну. Такі люди щось змінюють у суспільстві, адже вони являють собою приклад: так теж можна!

Я вважаю інтелектуалами тих, хто турбується про головне. Головним може бути різне в різні історичні моменти, в різних обставинах. Важливо, щоб у суспільстві взагалі були люди, які про це турбуються. Адже обиватель турбується лише про хліб насущний.

Найчастіше в суспільствах є принаймні два конкуруючі наративи про те, ким ми є, звідки ми, куди й для чого йдемо. І те, куди суспільство рухатиметься, визначає ця хитка рівновага і перелив на сторону умовної та, можливо, тимчасової більшості. За цей перелив інтелектуали й борються.

Також вони борються за те, щоб працювати з уявою співгромадян, показують їм: є несподівані елементи у тому, що вони вважають звичним, і є звичне у тому, що вони вважають несподіваним. Інтелектуали шукають, як вийти на новий рівень проблеми. Адже проблему неможливо вирішити на тому рівні, на якому вона виникає.»

 

Ірина Старовойт: “Інтелектуали працюють з уявою співгромадян, показують їм: є несподівані елементи у тому, що вони вважають звичним, і є звичне у тому, що вони вважають несподіваним”

 

Віталій Портников: «Інтелектуал може бути психотерапевтом у Швейцарії, а в Україні він має бути хірургом. Він має «різати», має розуміти, що буде кров.

На мою думку, до інтелектуалів у світі (причому не тільки цивілізованому, але й у країнах третього світу) дослухаються саме тому, що вони висловлюють концентровану позицію більшості. Це не залежить від політичної спрямованості: Бенедіто Кроче був лібералом, а Джанні Родарі – комуністом. Але обидва вони – інтелектуали, до яких прислуховувалися різні верстви суспільства. І жодному з них не спало б на думку, що він висловлює інтереси меншості та й взагалі – є частиною меншості. Сила інтелектуала – в тому, що він представляє інтереси більшості.»

Про більшість і меншість

Лариса Денисенко: «Коли говорять, що інтелектуали – це меншість, це не протирічить ідеї про те, що вони можуть представляти інтереси більшості. До речі, інтелектуали можуть не сильно відрізнятися від членів парламенту, лише вміють концентровано й блискуче представляти думку більшості. Але це не заважає їм залишатися в меншості.

Більшість має відповідати й за меншість. Проте патріотична частка населення, навіть якщо вона за соцопитуваннями буде виглядати більшістю, відчуває себе меншістю. І це позначається на рівні її відповідальності: коли ти не почуваєшся більшістю, ти здатен відповідати лише за себе, а не за комфорт чи права інших людей.

У нас зараз склалася парадоксальна ситуація: є більшість байдужих, які не можуть відповідати за всіх, і є меншість небайдужих, які відповідають за самих себе. Меншість намагається будувати діалог та якось впливати на більшість. Й іншого виходу немає.»

Олександр Саврук: «Питання набагато складніше, аніж про меншість, яка веде за собою більшість. Більш того, це питання не кількісне: адже якщо перейти у вимір відповідальності, то може виявитися, що у меншості її більше, ніж у більшості.

У давній Греції філософами вважали людей, що жили у відповідності зі своєю логікою. Тих, хто говорив більше, аніж діяв, називали іншими словами (софістами і так далі). Можливо, якщо ми навчимося жити так, як думаємо, то зможемо й транслювати це в ширший простір.

Олександр Саврук: “Інтелектуал має тримати планку й вчити брати відповідальність за себе, а тоді й за інших”

Та когорта людей, яка визначає смислові поля для об’єднання суб’єктів, має бути суб’єктною сама по собі. Один суб’єкт хоче боротися проти чогось, інший – створювати, бо за кризою йде період, коли треба створювати. І кожен суб’єкт має право бути собою і домовлятися з іншими суб’єктами.

Тому важлива складова цієї гри – дати можливість кожному потенційному суб’єкту підійматися з болота і ставати реальним суб’єктом. Суб’єкт – це відповідальність, яка стоїть на власній ідентичності, вірі, спроможності. Контекст завжди буде змінюватися, а він має тримати відповідальність за себе й інших, ставити правильні питання й після цього шукати правильні рішення. На мою думку, інтелектуал має тримати планку й вчити брати відповідальність за себе, а тоді й за інших.»

Вахтанґ Кебуладзе: «В Україні зараз специфічна ситуація: всі відчувають себе меншістю. Україномовні відчувають себе меншістю, російськомовні – меншістю, інтелектуали – теж меншістю…

У жодному суспільстві рушійною силою не є більшість. Більшості, як правило, байдуже. Найважливіші зрушення зазвичай здійснює харизматична меншість. Питання в тому, чи є вона у нас, чи має вона вплив і чи готова взяти на себе таку відповідальність.»

Віталій Портников: «Я не думаю, що більшість всюди однакова. Наприклад, у Великобританії половина людей за Brexit, а половина проти, проте обом неоднаково – вони мають сформовану думку. І в обох частинах є власні публічні інтелектуали, які пояснюють позицію людей, інтереси яких представляють. Ці дві половини – частини політичної нації. А у нас політична нація складається з меншості населення. Друга місцева політична нація – проросійська – є частиною політичної нації, яка формується на території РФ.

Нам варто собі сказати правду: ми виражаємо інтереси меншості, тому що більшість у нас не є державоутворюючою. Тоді нам буде легше виконувати нашу місію й ми не казатимемо, що нас не чують. Ми розумітимемо, що нас чують ті, кому Україна небайдужа. Але вони у своїй країні є маргіналами, як маргіналами є й ті, хто хоче, щоб Україна приєдналася до Росії.»

 

Вахтанґ Кебуладзе: “Більшості, як правило, байдуже. Найважливіші зрушення зазвичай здійснює харизматична меншість”

 

Про моральних авторитетів

Юрій Макаров: «Коли ми говоримо про інтелектуалів, то маємо на увазі не їхню інтелектуальну спроможність, а їхню моральну правоту, їхні цінності та ідеї морального порядку. В Україні таких інтелектуалів багато: Стус, Світличний, Чорновіл, Лук’яненко… Ми цінуємо їх не тільки як мислителів, а більше як носіїв етичного начала. Коли ми чуємо етичні звернення Андрея Шептицького чи Любомира Гузара, то розуміємо: вони – фахівці з моралі, їхня робота – шукати мораль, консенсус, показувати це. А от коли публічний інтелектуал починає провокувати суспільство моральними обмеженнями чи питаннями – для мене це парадокс.»

Вахтанґ Кебуладзе: «Здається, що ми живемо у такій країні, де право називатися моральним авторитетом людина отримує через страшні страждання.

Україна не знала миру як такого. Покоління моїх батьків, яке народилося після Другої світової, було першим, яке мало шанс прожити без війни. Але не судилося. І наші діти також мають цей досвід. Може, хоч онукам вдасться жити в країні без війни. Війна – це перманентний стан нашого суспільства.»

Ірина Старовойт: «Зараз ми живемо у горизонтальному світі, й існування авторитетів як таких – під великим питанням. Люди часто вибирають собі авторитетів спонтанно, і нерідко вони є “каліфом на годину”: сьогодні один, завтра інший. Ніхто не може спрогнозувати, чому так стається.

На мою думку, інтелектуали не можуть самі себе призначати авторитетами. Інтелектуал не завжди стає публічним, хоч і має шанс стати публічним та моральним.  З XX сторіччя інтелектуали мали перед собою дилему: вони мусять працювати з медіа, але і проти них (бо вони не завжди ведуть до добра), в інституціях думки, але й проти цих організацій (бо вони костеніють і починають служити владі). Тому роль інтелектуала можна порівняти з реактором: невідомо, чим закінчиться ця реакція, чи мирним атомом, чи вибухом.

Також інтелектуали часом мають себе стримувати й кусати за язик, бо не все, що вони знають, треба зразу говорити.»

Віталій Портников: «Чому в нашому суспільстві немає моральних авторитетів? Чому, скажімо, у чехів був Вацлав Гавел, у росіян – Андрій Сахаров, а у нас нікого такого нема? Чому такі люди, як Андрей Шептицький, В’ячеслав Чорновіл чи Любомир Гузар, абсолютно байдужі більшості нашого населення?

 

Юрій Макаров: “Коли ми говоримо про інтелектуалів, то маємо на увазі не їхню інтелектуальну спроможність, а їхню моральну правоту, їхні цінності та ідеї морального порядку”

 

Думаю, для того щоб в Україні моральними авторитетами були інтелектуали, потрібно, щоб сама Україна з’явилася – як більшість. Ми маємо справу із непростою ситуацією, яку вирішить історія. Є дещиця населення, яка є частиною майбутньої української державності (тієї, що виникає на наших очах протягом останніх шести років), і вона дослухається до своїх інтелектуалів. Ця патріотична частина складає 20-30%.

Є інша частка населення (десь 10-15%), що вважає, що Україна – це Росія. І у них теж є власні авторитети. Не тільки Путін, але й місцеві інтелектуали.

А між цими двома прошарками є ще один – великий, – який не розуміє: чого ми тут живемо? Їм, в принципі, байдуже: чи буде тут Україна, чи Росія. Ці люди не пов’язують себе з певною країною, а лише з територією, на якій мешкають. І у них – свої герої: поп-артисти, стендапери чи ще хтось. Для них не може бути авторитетом ані Гузар, ані Сахаров, ані Солженіцин. Вони не сприймають «балабольство», яке в цивілізованих країнах допомагає формувати державу, суспільство, етнос, політичну націю. Тому публічним інтелектуалам не варто думати про те, чого вони нас не слухають – вони й не будуть нас слухати. Натомість нам треба міркувати про те, як з тими людьми, що готові будувати державу, все ж це зробити – і для небайдужих, і для байдужих. Це ситуація, у якій ми знаходитимемося ще 50-100 років.

Публічний інтелектуал та моральний авторитет – це зовсім не одне й те саме. За роль морального авторитета треба заплатити: в’язницею, плахою, політичною боротьбою, готовністю вести за собою великі частини населення. Причому не тільки розмовою, але й власним життям.»

Джерело: Open.KMBS