Від Абетки до Антології: автори ПЕН про головні українські книжки доби Незалежності

Опубліковано: 24.08.2020,  Переглядів: 524

Цьогоріч Україна святкує 29-річчя своєї Незалежності. З цієї нагоди ми розпитали членів Українського ПЕН про книжки, які, на їхню думку, стали підвалинами у розбудові незалежної української держави. 

Мар’яна Савка про “Абетку”, упорядкувану Іваном Малковичем

Коли мене запитати, яка ж книжка періоду Незалежності докорінно змінила наше суспільство, скажу, що то “Абетка”, яку видав Іван Малкович у своєму видавництві “А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га”. То, звичайно, не історичний роман, не родинна сага і навіть не психологічний трилер чи антиутопія, то абетка з віршиками, часом чотирирядковими, різних українських поетів – і класиків, і сучасників, – на якій виростали покоління за поколінням нові українські дуже важливі люди – діти. І саме після цієї “Абетки” вони вже тягнулися не до обрамлених кічевими картинками книжечок з берізками і ведмедихами у сарафанах, а до книжок, які формували українську ідентичність.

Перше видання “Абетки” вийшло ще 1992 року, з ілюстраціям В. Харченка, а вже оновлена версія з ілюстраціями Костя Лавра – 1999 року. Я впевнена, що моє бажання робити красивезні книжки для дітей і заснувати “Видавництво Старого Лева” проросло саме з цієї книжки. Бо зайчаточко вухате моє серце розтопило і зворушило. А коли народився в мене син, то ця “Абетка” стала тією книжкою, з якої він вивчив перші вірші напам’ять, ще коли навіть не цілком навчився говорити. І коли я йому читала віршик про баранчика, то наприкінці і в риму він сміливо казав: беее!

Одного разу ми потрапили в гості до Івана Малковича. Стіни у його будинку були прикрашені власне ілюстраціями Костя Лавра. І зачудований мій син вигукнув: “О! Це моя абетка!” Власне, про це я намагаюся сказати. Унікальність Малковичевої “Абетки” саме в тому, що кожна дитина сприймає її як свою книжку. Таку рідну і найважливішу.

Оксана Лущевська про 6 знакових дитячих книжок

Знакові дитячі книжки, які вийшли друком в Україні за часи Незалежності, доволі видимі. Адже сектор дитячої літератури – найпотужніший і щодо книгопродажів, і щодо мистецтва книги. Цікаві українські книжки з’являються в різноманітних видавництвах – як і тих, що вже встановилися на ринку (“Видавництво Старого Лева”, “А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га”, “Ранок”, “Віват”), так і тих, які ще юні (“Видавництво”, “Крокус”, “Читаріум”, “Маміно”). 

Часто, на жаль, перекладні дитячі книжки кількісно переважають українські. Це спричинено і консюмеризмом, і постколоніальною свідомістю. Треба докласти зусиль, щоб вже у 2030-х українська книжка для дітей стала пріоритетом вітчизняного ринку. А це мої топ-6 важливих книжок для дітей, які з’явилися після 1991 року:

Володимир Рутківський, “Джури козака Швайки” – це гостросюжетна трилогія, де якісно й динамічно описані козацькі пригоди. Вона стала знаковою, оскільки змінює розуміння історії “підручникової”, натомість подає історію України як екшн. 

Двотомник “Це зробила вона” і “Це теж зробила вона” цікаво розповідає про визначних українок, формуючи якісні та розмаїті моделі для дівчат.

Книжка-картинка Романи Романишин і Андрія Лесіва “Війна, що змінила Рондо” торкається пластів переживання воєнних подій. Вона вийшла друком дуже вчасно – саме тоді, коли ми вчимося проговорювати з дітьми складні події. 

Книжку Мар’яни Савки “Казка про Старого Лева” можна назвати візитівкою міста. Українські міста й села доволі мало зображені в українській дитячій літературі. Ця книжка – приклад того, як можна творити міський міф для дітей, прописуючи культурні коди. 

“Українські диковиська” Валентини Вздульської – це доволі нова книжка, яку було відзначено в списку фіналістів V конкурсу “Найкращий книжковий дизайн 2020”. Ця книжка – якісний свіжий приклад українського нон-фікшн. 

Серія художніх книжок-картинок “Туконі” Оксани Були та серія  пізнавальних книжок-картинок різних письменників та ілюстраторів “Цікава Україна” по-своєму фокусують нас на флорі та фауні України.

Марія Ґаліна про “Довгі часи” Володимира Рафєєнка, “Порох із драконових кісток” та “Дитя песиголовців” Володимира Арєнєва

Мені, мабуть, потрібно згадати прислів’я “як мед, так і ложкою”, бо, користуючись нагодою, хочу виокремити не одну книжку, а три. Точніше – одну самостійну та дві частини майбутньої трилогії. На мою думку, дуже важливо, що традиція химерної прози в Україні не тільки існує, але й розробляється та вдосконалюється.

Спочатку розповім про “Довгі часи” Володимира Рафєєнка, який мусив виїхати з окупованого Донецька 2014 року. “Видавництво Старого Лева” видало цей роман 2017-го у блискучому перекладі поетки Маріанни Кіяновської, лауреатки Шевченківської премії. Згідно з анотацією, це “міська балада, казка для дорослих про життя та смерть в часи війни”. Місцями фантасмагорична, місцями лякаюче реалістична проза першого року окупації – метафоричні картини часом бувають точнішими, ніж реалізм. Це вражає. Вставні епізоди-спалахи із життя мешканців міста насправді деруть серце. Цілком химерний засіб порятунку Донбасу, на жаль, у дійсності не спрацює, але тим, хто бажає знати, що думали і відчували мешканці “міста Z” під час “довгих часів”, я раджу прочитати цей роман.

Інші дві книжки – це частини ще незавершеної трилогії для підлітків “Сезон кіноварі” київського письменника Володимира Арєнєва, що виходить друком у Видавничому домі “Києво-Могилянська академія”. “Порох із драконових кісток” (2015) та “Дитя песиголовців” (2018) із вражаючими ілюстраціями Олександра Продана теж досліджують природу війни та її сприйняття, феномени колаборації, обробки мізків, пропаганди та мови ворожнечі, але вже цілком на метафоричному рівні, використовуючи як підґрунтя німецьки казки (зокрема Гофмана). Незважаючи на те, що події відбуваються в умовному місті, в умовній країні, паралелі цілком зрозумілі. Таке дарк-фентезі могло з’явитися тільки під час війни, бо досвід письменника – навіть підсвідомо – обов’язково проявляється в написаних творах. Тож  я вважаю, що ці книжки просунули традицію химерної прози та актуалізували її у сучасній українській літературі, що, на мій погляд, зараз дуже важливо.

Микола Рябчук про книжку Юрія Андруховича “Рекреації”

Наприкінці 1991 року легендарний діаспорний журнал “Сучасність” перенісся із Нью-Йорка до Києва. Його головним редактором залишився професор Ратґерського університету Тарас Гунчак, співредактором з українського боку став Іван Дзюба. Я на той час був віце-редактором “Всесвіту”, та коли мені запропонували очолити у “Сучасності” відділ літератури, я без вагань погодився. “Всесвіт”, як мені видавалося, свою культуртреґерську місію виконав, натомість перед київською “Сучасністю” та місія тільки-но відкривалася.

То був шанс на інакше, принципово відмінне від усіх тогочасних українських журналів видання – інше за змістом, за стилем, за добором авторів; нова Україна, як мені уявлялося, потребувала нового дискурсу, на її прапорі мало палахкотіти слово “модерність”. Я знав українську альтернативну, все ще напівпідпільну в той час літературу зсередини – і як один з авторів, і як її активний промотор у подвійній ролі редактора й літературного критика. Я знав “шухляди” моїх колеґ і я мав з чого вибирати.

“Сучасність” у Києві мала початися з Андруховича, з його “Рекреацій”, – я знав цю повість, написану ще в 1990-му, але змарновану-змариновану в двох чи трьох редакціях “спілчанських” часописів. Я вдячний Юркові, що він погодився забрати цю річ із котроїсь редакції і віддати нам до нового проєкту. То був постріл у яблучко.

Річ, знаменита сама по собі, поставала в контексті нової “Сучасності” (і сучасності) як маніфест нової літератури і, у певному сенсі, нової країни – вільної від колоніальних комплексів чи, принаймні, здатної говорити про них з іскрометним гумором. Як і кожен талановитий твір, “Рекреації” виявились пророчими – не лише в передбаченні військового путчу, дарма що фарсового (це, зрештою висіло в повітрі ще за рік до серпня-1991), а й у геніальній метафорі української незалежності під проводом комуністичної номенклатури: Свято Воскресаючого Духа у місті Чортополі.

Зрештою, навіть без цих пророчих метафор і дотепних алюзій, “Рекреації” – це чудова проза, що читається на одному подиху, сповнена витонченої поезії й фантастичного гумору. Я люблю всі Андруховичеві речі, кожну по-своєму, але “Рекреації” – це щось більше, ніж добра проза. Це вступ до всієї нашої новітньої літератури, це справді веселе прощання з совком і водночас провіщення нелегкого й усе ще не подоланого нами шляху постсовкової рекреації.

Станіслав Асєєв про “Ворошиловград” Сергія Жадана

Мій вибір обумовлений особливою атмосферою депресії і занепаду, яку передає цей текст читачу у вигляді реалій Донбасу. Як на мене, справжня цінність цього роману стає зрозумілою саме з початком війни на Донбасі, адже через лейтмотив роману демонструє буденність культурних сенсів цього регіону та його мешканців, їхніх проблем та уподобань, які здебільшого не виходять за межі витягнутої руки. Саме на цьому в подальшому так вміло буде грати російська пропаганда в Донбасі, в той час коли сам роман ще не міг передбачити прямих наслідків такої буденності та прагматизму місцевого життя.

Оксана Форостина про “Перверзію” Юрія Андруховича

“Перверзія”, за моїми спостереженнями, є менш популярним романом Андруховича, ніж, скажімо, “Рекреації” чи “Дванадцять обручів”. У порівнянні з тими таки “Рекреаціями”, він більш “книжний”, гурманський і, здається, саме після нього до Андруховича надовго прикріпилося означення “постмодерніст”. Він за змістом найменш “український”, якщо повернутися в контекст тих очікувань, які створили “Рекреації” і “Московіада”, та й у контекст тих часів загалом: дія відбувається або у Венеції, або у Львові кінця 1980-х, і це не ті Львів і Венеція, якими їх бачили прості смертні.

Але тепер я подумки порівнюю його вплив на тодішніх молодих українців із впливом “Кобзаря” на українців XIX століття: не з літературного огляду, ясна річ, а з огляду на вплив, на подальший вибір ідентичності, на самоуявлення. (Я сподіваюся, колись сумлінні соціологи порахують, скількома “наверненнями” Україна завдячує цьому роману). Маю на увазі тих молодих людей, які відчували пієтет перед “Європою”, хай що тоді вкладали в це поняття, але для яких Україна була чимсь радше факультативним, непевним, а знаний нам український канон затісним, завузьким, якщо не малопривабливим.

“Перверзія” розгортала “уявлення про Україну”, мов тривимірне віяло. Це було зроблено у такий дивовижний спосіб, ніби нудна чорно-біла брошура раптом перетворювалася “на сон, на іншу планету, на трилер, на поезію в прозі, на оперу”. І від цього перехоплювало подих.

Про віртуозні експерименти з мовою відтоді вже багато написано фахівцями. Але цей текст був ще й відкриттям української мови для тих, хто не очікував, що саме вона, ця мова, якнайкраще пасує для опису того, що ми тоді очікували від світу; саме вона, ця мова, знає про нас, про наші надії, про нашу гіркоту та про наші жадібні пошуки чогось ніби призабутого у книжках та альбомах, на виставках, концертах, а головне – одне в одному, щось таке, чого ми самі ще не знали. І переважно саме через цей роман я кажу, що символічний український паспорт мені підписав Андрухович.

Олеся Яремчук про “Людину на крижині” Костянтина Москальця 

Вибрана філософська та літературна есеїстика Костя Москальця, що увійшла до книжки “Людина на крижині” та була видана 1999 року у “Критиці”, має для мене особливе значення. У ній поет та прозаїк пише передовсім про мистецтво рівноваги та плинність речей. Йдеться про принципову “танучість” людини, іншими словами – її часовість. Як пише Кость Москалець, людина невіддільна од течії часу ззовні, так само, як і від розтавання часу в собі. Автор розмірковує над часами зовнішнім та внутрішнім, пояснює їхню відмінність, різні координати циклічності та лінійності.

Коли інформаційна хвиля надмірно розбурхує, ця книжка допомагає віднайти рівновагу та спокій думок. Як на мене, есеїстика Костя Москальця заслуговує особливої уваги, коли ми говоримо про знакові книжки часів незалежності України. Тут йдеться не лише про вишукану мову та авторський стиль, а й про якість тексту, актуальність якого не минає, вартість якого є знаковою у міжнародній площині.

У царині есеїстики Кость Москалець безумовно належить до найкращих авторів. Занурюючись у читання, пізнаючи “розтавання й замерзання”, ми, тобто “люди на крижині”, десь балансуємо – між зниканням та створенням, повертаємося до себе та спроб свого “Я”. 

Богдан Коломійчук про “Таємницю” Юрія Андруховича

Добре пам’ятаю вихід “Таємниці” Юрія Андруховича. Я жив тоді у Києві й мріяв про власний літературний дебют. Ця книжка мене зачарувала ще до того, як вона потрапила до рук.

Була потужна, як на ті часи, промоція. Я щоразу бачив рекламу в метро, чув, що на презентацію збираються ледь не всі мої друзі, і мені це страшенно подобалось! Бо такий галас зумів зчинити довкола себе письменник, а не попсовий артист чи політик.

“Таємниця” й досі для мене найзнаковіший український роман. Мені імпонує манера викладу – легка й водночас гірка, як дим від “галуазів”. Я зрозумів, що про свою країну і про власні травми можна говорити без надриву. Про важкі речі можна просто потеревенити – і від того світ не перевернеться.

“Таємниця” стала також для мене моїм власним ментальним проривом через залізну завісу. Це книжка, на сторінках якої Івано-Франківськ, Львів та Берлін займають однаково чільне місце. Іноді є одним цілим. Відчувати цю однаковість у 2007 році мені було надважливо.

Остап Сливинський про “НепрОсті” Тараса Прохаська

Роман-алегорія, роман-фантазія – здавалося би, чим він може бути аж таким важливим у вимірах української Незалежності (тобто у якихось суспільно-політичних вимірах)? Але він важливий не просто як один із найкращих романів українських 2000-х. “НепрОсті” – це оманливо закритий у якійсь фантазійній бульбашці текст. Умовність і фікційність простору (нібито-карпатського), в якому розігрується міфологічний сюжет, приховує глибший історичний меседж.

Не знаю, чи можна було створити кращу оптику для того, щоб вписати Україну у європейський контекст: тут віддаленість є одночасно наближенням, Європа не просто долинає звідкись здалеку (як канонада Першої світової війни), а глибоко вшита в реальність – на рівні назв, слів, речей, спогадів і натяків. Це не повернення у Європу, як переважно було в українській літературі у 1990-2000-х, а усвідомлення споконвічного перебування в ній.

А ще це такий відкритий і універсальний текст, що може бути traveler’s guide українським ментальним краєвидом для будь-кого (перекладіть вже нарешті “НепрОстих” усіма мовами світу!). Путівник, який нікуди не заведе, але багато що пояснить.

Юрій Прохасько про роман “Московіада” Юрія Андруховича 

Так хвацько, молодечо й наснажно, так остаточно (попри незгоду покинутої сторони і її тривалі та жорстокі потуги повернути і навернути емансипанта), так лунко і влучно, так дотепно і притомно (попри всю фантазматику), так обдаровано і щедро, з такою любов’ю до усвідомленого свого і небажанням його хай на що там проміняти – на моїй тодішній культурній (та й некультурній) пам’яті не прощався досі ніхто.

Леткий і летючий роман “Московіада” Юрія Андруховича, ровесник нашої Незалежності, назавжди пробудив охоту прощатися вчасно і смак до власного життя.

Дмитро Крапивенко про “Інтернат” Сергія Жадана

Книжка відносно нова. Розповідає вона про події, які ще не завершилися, про ту війну, яка триває донині. І нехай кажуть, що велике можна розгледіти на відстані…

“Інтернат” – це справжнє болюче сьогодення. Це про Донбас (а хто напише про нього краще, ніж уродженець того краю?). Сергій Жадан відчуває свою малу батьківщину з її “кам’яними річищами доріг”, тихими водами Айдару і Донця, індустріальним незатишком, розгубленими людьми, яких кинуло (хтось кинувся добровільно) у вир історії.

“Інтернат” – це про віднайдення себе, яке трапляється на війні. Трапляється навіть тоді, коли ти так і не зважився взяти до рук зброю, коли наївно думав якось “пропєтлять”, але опинився перед вибором: здатний ти на чин чи ні? І хай це буде не подвиг Геракла, не з останньою гранатою під ворожий танк, нехай маленький, але людяний крок, не заради чогось, чим можна зігрітися чи закусити, а заради почуття гідності.

Кажуть, що людям припадають до серця ті книжки, в яких вони вловлюють відлуння власних думок і вражень. З “Інтернатом” у мене зв’язок ще тісніший: коли читав, то ніби носом вдихав ядучий запах пороху (взимку він чомусь особливо концентрований), ніби руками відчував бруд вокзалу в Дебальцевому, в одному місці навіть вгадав, (!) куди поверне автівка (чомусь уявив шматок траси в районі Логвинового). І це при тому, що автор уникав конкретних топонімів.

Якщо ж оминути особистий читацький вимір, то чим цінний “Інтернат”? Еволюцією героя, картинами людського єства –високого і нікчемного, – духом війни, духом доби, яка ще не минула. Оповіддю від імені поневоленого, без’язикого і безправного – того, ким є мирний мешканець на кожній війні.

Письменники в незалежній Україні довго страждали дурнею, описуючи пиятики, сексуальні пригоди та перші виправи за кордон. Декого війна змусила подорослішати. Сергія Жадана у першу чергу.

Тамара Гундорова про роман “Московіада” Юрія Андруховича

Знаковий для періоду української незалежності роман “Московіада” Юрія Андруховича був написаний 1992 року. В моєму уявленні, роман цей – діагноз української тоталітарної травми і водночас глибокий самоаналіз останнього покоління, сформованого в радянські часи.

Про що він? Про подорож українця до Москви, – такі подорожі до центру імперії в українській літературі непоодинокі, згадаймо Шевченків “Сон”. Однак ця подорож особлива, бо розповідає про мандри метрополією-матрицею мертвої імперії – “кульгавою, мокрою, відригуючою” Москвою, і ці мандри водночас є спробою (не без некрофілії) реваншу людини, яку можна назвати колоніальною. Її знаряддям є передусім мова – подаючи гібриди-покручі московських вулиць і площ, десакралізуючи центр і переносячи його в пивбар на Фонвизіна, розчленовуючи багатоголову гідру метрополії на яруси спектаклю-пекла, карнавалізуючи та інферналізуючи імперію, Андрухович створив перший український постколоніальний роман.

У центрі оповіді – постать студента Літературного інституту, українського поета Отто фон Ф. і його одноденні, майже уліссівські, подорожування Москвою, точніше – всіма лабіринтами і колами цієї конаючої і все ще живої гідри – радянської імперії. Автор фіксує красномовні ознаки вмирання імперії – її монструозність і орієнтальність, повсюдну імпотенцію (від “дружби народів” до літературної творчості), масовий алкоголізм, ґротескний образ політичної верхівки, але головне – показує гібридизацію як знаряддя колоніального впливу і влади (включно з творенням народів типу “росіяків, укралійців, карело-мінгрелів, чербословаків” і т.п.).

Можна б трактувати таке зображення як антиколоніальне, як політичне і риторичне оскарження і знищення імперії, якби не те, що імперія насправді не лише сила, але й спокуса, вона творить своїх агентів та гібридів, проникає до серця, вростає в тіло, не говорячи вже про голову. Справа складна тому, що і сам Отто є гібридним породженням імперії, він несе в собі подвійну ідентичність – поета і сексота; він схильний до сексуального насильства; він показує ресентимент до всякого “іншого”, котрого зустрічає на своєму шляху; його насильство над конаючою імперією зрідні ґвалтуванню. Тому просто побороти імперію, як Георгій-переможець змія, йому навряд чи вдасться. Він – гібридна колоніальна людина. Знущаючись над уже зовні безсилою імперією, відшукуючи її розриви і вузли сполучень, іронізуючи над нею (і над собою також), знищуючи її (бодай лінгвістично), Отто фон Ф. знищує і себе самого. Тож недаремно він повертається додому з кулею у скроні.

Що означає така колоніальна українська одіссея? Спробу деколонізації, хоча і з суїцидальним акцентом? Смерть імперії разом з усіма її жертвами і ґібридами? Відкритий фінал, тобто надію на національну рекреацію, одужання вдома, в “до болю справжній” Україні? Усвідомлення колоніальної травми? Питання ці Андрухович лишає відкритими для майбутніх, досі не написаних постколоніальних романів.

Олесь Ільченко про “Снігові і вогню” Олега Лишеги

Сльотавий листопад 1989 року. Ми зібралися із друзями в київському кафе “Кобза”, що тоді існувало на Великій Житомирській. Усі прийшли послухати читання віршів Олегом Лишегою. Присутні знали, що він – геніальний поет. І тихе, але виразне декламування ним власних віршів лише підтвердило: відтепер ця гілка українського письменства вже не може бути такою, як колись. Безповоротно настав час для інтелектуальної, не галасливої і глибокої поезії.

Перша (!) збірка Олега Лишеги під назвою “Великий міст” 1989 року була видана у так званій “поетичній касеті” п’яти авторів видавництва “Молодь”, коли поетові вже виповнилося сорок років. Збірка Лишеги складалася з двох частин, перша з яких мала назву “Зима в Тисмениці” й до якої увійшли вірші, написані ще у другій половині 1970-х років, у тому числі знаменита “Пісня 551” або “Поки не пізно – бийся головою об лід!”, “Пісня 212” та інші. Друга частина невеликої збірочки називалася “Великий міст”.

Але я власне хотів би сказати про наступну поетичну збірку Олега Лишеги, “Снігові і вогню”, яка побачила світ 2002 року і яку, з автографом автора, я бережу як золотий запас свої книгозбірні. До книжки ввійшла половина віршів з “Великого мосту”, а загалом до двох збірок увійшло 34 тексти. Чому лише тридцять чотири? Та тому, що, по суті, вірші Олега Лишеги є, як хтось влучно сказав, згорнутими філософськими новелами. Їх і не може бути багато, занадто багато. Такі вірші – скарби, що ніколи не є масовими чи повсякденними. Вага, глибина, а не банальність, унікальність, а не вседоступність – ось що таке висока поезія Лишеги. Це і відрізняє справжню літературу, мистецтво від “масового мистецтва” (справді оксиморон).

Читання книги “Снігові і вогню” – така ж праця, як і писання поезій. Один вірш на тиждень – решта часу на його осмислення. Ця збірка не була й не могла бути зрозумілою всім, як популярний роман. Але вага цієї книжки для сучасної української літератури – надзвичайна.

Аркадій Штипель про “Розіп’яту музу” і “Поезію із-за ґрат” 

За часів Незалежності в Україні з’явилася потужна кількість цікавих книжок – поезії, прози, публіцистики, наукових досліджень, зокрема перекладних, публікації авторів, репресованих під час радянщини; виходять книжки молодих авторів, що не може не надихати. Осягнути такий потік якісної літератури просто неможливо.

Для мене одна з найважливіших книжок, до якої я постійно повертаюся, це двотомна антологія “Розіп’ята муза” – “антологія українських поетів, які загинули насильницькою смертю”, укладена Юрієм Винничуком і видана у Львові літературною агенцією “Піраміда” 2011 року. Цей двотомник нараховує 322 прізвища!

Також я постійно звертаюся до антології “Поезія із-за ґрат” видавництва “Смолоскип”, упорядкування Олени Голуб. Це вірші радянських політв’язнів – понад шістдесят імен, що певним чином доповнюють антологію Винничука. Жах і сум – і водночас уявлення, якого розквіту досягла б українська поезія, якби всі ці митці залишалися живими і на волі.

Маріанна Кіяновська про книжку Олени Герасим’юк “Тюремна пісня” 

Для мене ця книжка почалася як післясмак першої Олениної збірки, що називалася “Глухота” і глибоко мене вразила, – з кількох розрізнених фрагментів, опублікованих у соцмережах.

А потім, у квітні 2016 року, я всією собою прожила перформенс у підвалі Мистецького Арсеналу, спеціально вперше відкритому саме для цього дійства. Воно сприймалося як містерія – може, ще й тому, що у ньому брали участь принципово не-акто́ри, а а́ктори: авторка – Олена Герасим’юк, боєць ЗСУ та ДУКу, політичний в’язень – Денис Поліщук, колишній в’язень і громадський активіст – Дмитро Савченко, доброволець ДУК ПС, бард – Олексій Бик. Мої емоції під час перформенсу були такі сильні, що я досі відчуваю їхнє відлуння. Після того я кілька разів перечитувала фрагменти поеми “Тюремна пісня”, поверталася до неї з новими переосмисленнями. Але книжка “Тюремна пісня”, яка побачила світ у видавництві “Люта справа”, потрясла мене ще більше – насамперед як людину, що вже багато прожила всередині сакрального простору цієї поезії.

Я розумію: ця книжка робить і робитиме багато невидимої роботи. Можливо, ці вірші “міфотворитимуть”, як “Кобзар” Шевченка. Можливо, творитимуть сенс життя для тисяч тих, кому нині його бракує, як свого часу – поезія Федеріко Гарсіа Лорки. Для когось “Тюремна пісня” ставатиме важливим метафізичним досвідом, уроком любові й ненависті, або просто любові, або просто свободи.

2020 року, коли люди до основ єства зруйновані тривогою та постправдою, обезмайбутнені, налякані пандемією, у дні знаменних і знакових в історичному сенсі американських та білоруських протестів, у часи численних і невимовних потрясінь і розчарувань з’являється справжня велика містерія, яка фактично об’єднує тридцять років нашої боротьби за свободу, за Незалежність України (я свідомо починаю відлік із 1990-го, з Революції на граніті). Яка нагадує, що любити Україну – значить, бути готовим віддати за неї життя. “Тюремна пісня” – про перемогу, про майбутнє, про істинне і святе.

Про “Тюремну пісню” – і поему, і книжку – ще будуть писати і говорити, мабуть, тисячі дослідників та інтерпретаторів. Тому я висловлюся дуже стисло. Для мене вона – на міру “Безплідної землі” Томаса Стернза Еліота, і її головна метафора – народження, смерть та воскресіння Христа-Чоловіколюбця.

“Мідні бики” автозаків у дворі, майданівці, добровольці, “покликані” (в тому числі буквально – до війська), незнищенні й вільні, мертві й поранені, котрі стікають гарячою кров’ю, – і живі, у чиїх серцях кров пульсує, кипить, палає, щоби істина була і не переставала, “меч мій та щит матір й земля – вогонь/ чуєш цей грім – ворога грізна агонія” (довершений ритм, перетікання слів у щось значно більше, ніж слова, нестерпна, жаска краса звукопису, метамова; і наскрізною ниткою – “Він довго дивиться на мене і каже: “головне – любов”, попри все, “головне – любов”) – ось реальність живої, священної пісні. І водночас, за межами таїнства, у цих рядках дуже багато повсякденного досвіду волонтерки, госпітальєрки з медичного батальйону “Госпітальєри” УДА.

Ще одне, важливе. “Тюремна пісня” – не просто позачасова. Я думаю, це пісня у справді вічному русі. Вона буде змінюватися всередині себе – і з часом, і з людьми, як поезія Шевченка, залишаючись із нами, заради нас.

Володимир Діброва про книжку Олега Лишеги “Снігові і вогню”

Поетична збірка Олега Лишеги (1949–2014) “Снігові і вогню” , “Лілея-НВ”, 2002, складається із 13 віршів. Більшість із них названа іменами тварин (“Кінь”, “Черепаха”, “Лис”, “Короп”, “Пацюк”). Але вони позбавлені традиційної в таких випадках сентиментальності.

Олег Лишега, мабуть, перший з українських поетів, який спромігся подолати “диктатуру емоцій”. Ліричний герой його творів, немов безтілесний дух, подорожує землею, яку спотворили і загидили люди, відірвані від життя стихій, від природних ритмів, від нерукотворного. Лишега їх не засуджує. Як і личить митцю, він з наявного матеріалу творить свій власний світ. Краса, якою наповнені його вірші, не має ужиткової “цінності”. Вміст ґлянцю, жирку і солодкавості тут дорівнює нулю. Із погляду сюжету тут майже нічого не відбувається. Замість “художніх засобів” – мінімалістична справжність образів і ритмів.

Але навіть верткий птах,
Не сідаючи на обтикану колючками галузку,
Ніяк не може склювати цілої ягоди,
А лише роз’ятрює її, скроплює соком землю
І летить голодний далі..
(“Він”)

Ми дуже часто у творах мистецтва шукаємо прикмети часу. А ця збірка, навпаки, занурює читача у позачасовість. Коли йдеться про “знакові” або етапні твори часів Незалежності, існує спокуса вибрати те, що набуло найбільшого розголосу. Але популярність та успіх самі по собі не гарантують того, що через певний твір промовляє дух часу. Бо це – дуже примхлива субстанція. (“Котлован” Андрія Платонова, мабуть, найглибший твір про комуністичний експеримент, був оцінений через пів століття після його написання.)

“Снігові і вогню” Олега Лишеги – дуже “тиха” книжка. Але можна не сумніватися, що її чистий дзвін звучатиме й після того, коли за законами жанру те, що зараз торохкотить, зійде нанівець і забудеться.

Наталія Бельченко про антологію “Київські неокласики” (2015) 

Уся поетична серія “Розстріляне Відродження” видавництва “Смолоскип” має непересічну вагу, але зосереджусь на антології “Київські неокласики” (2015), впорядкованій Наталією Котенко. Це зібрання поезії, прози, критики і спогадів, написаних упродовж 1910–1930 років М. Зеровим, М. Рильським, П. Филиповичем, М. Драй-Хмарою та О. Бурґгардтом (Юрієм Кленом), а також В. Петровим (Домонтовичем) та маловідомими авторами, що мали стосунок до неокласичного угруповання.

Неокласична поезія – культурологічна за своєю суттю, творчий процес сприймався неокласиками як подолання хаосу матеріалу. Одна з улюблених тем неокласиків – тема творчого самовтілення, його етапів, поведінки митця. Про це – промовистий сонет Миколи Зерова “Творча тиша”, що починається рядками: “О! Нас давно не видко на кону. / Закохані у тишину робітні, / Ми стали скромні, стали непомітні, / Скупі на жест і мову запальну”. У вірші “Аргонавти”, присвяченому Максимові Рильському, Зеров описує їхні творчі вподобання: “Так, друже дорогий, ми любимо одно: / Старої творчості додержане вино, / І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких касталій”. Це 1924 рік, а ще 1921-го Максим Рильський писав про вимоги доби і власні прагнення: “Ходи собі шумливими шляхами, / Гукай, кричи, роби акторські жести, – / А я б хотів у тиші, над удками / Своє життя непроданим донести”.

Неокласики розуміли невідповідність своїх зацікавлень і своєї місії тодішньому повсякденню: “В наші дні бурхливі і червоні / Хто згадає про чужі віки? // Консули і претори – навіщо? / Лесбіє, Катулла не цілуй” (Павло Филипович). Та вище за їхні сили було зрадити класичним вподобанням, позачасовій гармонії: “Люблю слова ще повнодзвонні, / як мед пахучі та п’янкі, слова, що в глибині бездонній / пролежали глухі віки” (Михайло Драй-Хмара). Життєвий шлях і погляди Григорія Сковороди також зачаровували неокласиків: “Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу / І мудрості вином розвести тугу. / Бо, може, це нам вічний заповіт,  // Оці мандрівки дальні і безкраї, / І, може, іншого шляху немає, / Щоб з хаосу душі створити світ” (Освальд Бурґгардт).

Для більшості неокласиків життєва мандрівка закінчилася загибеллю в таборах ГУЛАГу. Григорій Кочур назвав творчість Миколи Зерова розкішним, але недобудованим домом. Цей влучний вислів справедливий для спадщини всіх справжніх митців Розстріляного Відродження.

Олена Галета про “Антологію світової літературно-критичної думки ХХ століття” 

На перший погляд, цей збірник, що містить переклади вибраних праць найвпливовіших мислителів-гуманітаріїв ХХ століття, призначений для фахівців-літературознавців. Насправді ж вплив його сягнув далеко поза спільноту безпосередніх читачів.

У середині 1990-х це видання змінювало спосіб мислення і висловлювання цілого покоління, озвучуючи українською ключові гуманітарні ідеї – від психоаналізу, герменевтики й феноменології до феміністичної критики, постколоніалізму і постмодернізму. Воно вчило прямого діалогу із західною думкою – відкритого і рефлексивного.

Як кожна добра колекція, “Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття” вчила не тільки збирати, а й вибирати: це не лише фрагменти праць, статус яких закріплений попередньою традицією, але й усвідомлення власних витоків і дискурсивних рамок, засвоєння концептів і формування мовлення. Якщо визнання Ніцше, Берґсона й Еліота як фундаторів європейського модернізму було очікуваним – зокрема, у зіставленні зі схожими західними виданнями того часу, – то уміщений на самому початку переклад фрагментів “Думки і мови” Потебні наголошував на власній причетності до традиції, яка впродовж десятиліть була не чужою, а радше насильницьки відчужуваною.

Антологія вийшла у серії “Слово. Знак. Дискурс” за рік до появи “Дискурсу модернізму в українській літературі” Соломії Павличко – вона готувала ґрунт для сприймання і розуміння подібних праць і не зникала відтоді з переліку обов’язкового читання кожного, кого зацікавлював інтелектуальний ландшафт ХХ століття. Окрім самих перекладів, антологія містила короткі інтелектуальні біографії авторів та огляди відповідних методологій, і вивершувалася загальним термінологічним словником.

Звісно, протягом чверті століття багато що змінилося, і в українській гуманітарній науці зокрема. “Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття” на сьогодні вже невистачальна – але все ще неперевершена.

Підготувала Романія Строцька

Без категорії