Уздовж океану життя. Інтерв’ю з Василем Махном

Опубліковано: 20.08.2020,  Переглядів: 232

Цьогоріч творчий доробок письменника і члена Українського ПЕН Василя Махна поповнився ще однією книжкою есеїстики — збіркою “Уздовж океану на ровері”. Автор писав її у 2016-2019 роках і видав цьогоріч у Yakaboo Publishing.

За словами письменника, мандрівка “Уздовж океану на ровері” — це метафора людського життя, в якому під час усієї поїздки велосипедистові трапляються різноманітні люди й речі; іноді дає про себе знати дитинство, а запахи й фотографії складають пазл людського досвіду. 

Ми поспілкувалися з Василем Махном, щоб розпитати про особливості цієї збірки, її багатовимірний характер і основні артефакти. Крім того, зачепили одвічні теми творчої еміґрації, письменницької дружби та планів на майбутнє. 

Книжка-подорож, яка символізує життя

У своїх збірках есеїв я прагну глибше осмислити простір і час. У попередніх книжках я опрацьовував ці дві категорії в тому сенсі, що багато писав про відвідані країни, їхні культури і письменництво; описував відчуття багатогранності світу. Це не були тревелоги чи виключно культурологічні есеї. Я поєднував різні речі – включав елементи документалістики, фікшн, нонфікшн – і робив комбінацію всього, щоб читачам було цікаво і виникало відчуття перебування на “американських гірках”. 

“Уздовж океану на ровері” замислювалася інакшою книжкою в порівнянні з попередніми, хоча б тому, що обсяг кожного есею не такий великий. Мені захотілося об’єднати ці тексти загальною ідеєю, а саме — ідеєю подорожі, яка символізує життя. Я часто їду ровером уздовж берегової лінії, бачу океан, погнилі палі, мартинів, кораблі та яхти, зустрічаю людей. Так і в житті: його внутрішнє полотно зшите з різних уривків пам’яті. І всю цю мозаїку я вклав в один текст. Як ви помітили, у збірці “Уздовж океану на ровері” є навіть есеї, побудовані з одного речення. Інколи воно може сказати більше за розлогий текст. 

Коли я вже дописував цю книжку, мені здалося, що обрамлення – початок першого есею і кінцівка останнього – творить певне зациклення. Тобто ти вирушаєш у свою мандрівку вздовж океану, аж раптом дивишся — що надворі вже грудень, а завершуючи книжку, частіше поглядаєш на схід — і тебе знов обсідають пам’ять, зустрічі, прочитане, побачене, пережите… Словом, життя в усіх його проявах. 

Мені хотілося написати не лише географічно багатогранну книжку, а таку, в якій би звучали різноманітні мотиви: не тільки Америка, не тільки Україна, не тільки моє дитинство… Все! Весь універсум, який мене оточував і оточує. А він, цей універсум, складається з деталей.

Фотоапарат замість записної книжки

Найчастіше мої мандрівки пов’язані з участю в міжнародних літературних фестивалях чи симпозіумах. Інколи я подорожую Америкою: мені хочеться подивитися на цю країну. Особливих приготувань до цих мандрів у мене немає. Звичайно, коли їду в якусь країну чи хочу відвідати певне місце – наприклад, будинок, де мешкав Владімір Набоков у містечку Ітака на півночі штату Нью-Йорк, – то мушу подивитися, де той будинок розміщений, щоби даремно не блукати.

Для мене дуже важливий візуальний компонент. До речі, як ви помітили, “Уздовж океану на ровері” проілюстрована моїми знімками. Колись я отримав стипендію від Ukrainian Jewish Encounter і побував в Ізраїлі. Я пробув там п’ятнадцять днів, не пам’ятаю, у якому то було році – 2013 чи 2014. Саме перед цією поїздкою придбав собі фотоапарат Nikon. Він і досі слугує мені такою собі “записною книжкою”. Де б я не був, я фотографую. Це не є професійні фотографії – тільки для мене. Коли я щось пишу, і мені потрібно перевірити якусь деталь, ці знімки допомагають відтворити певний момент зі спогадів. 

Церква La Merced у Нікараґуа. Світлина Василя Махна

Ровер як атрибут дитинства

2015 року я видав книжку під назвою “Ровер”. У мене були сумніви, чи вдруге має бути “ровер” на обкладинці, чи ні. Все-таки я вирішив, що хай буде. Ця назва привідкриває те, про що я буду говорити у збірці, відображає задум цієї книжки. 

Щодо ровера: це галицьке слово (я інакшого і не вживав у дитинстві) і моя дитяча травма. Так склалося, що в дитинстві у мене ровера не було. У сусідських дітей були, а в мене ні. Хіба що був у мого вуйка, але коли він пішов до війська, його ровер розтягли на деталі. Залишилася тільки рама, на якій сиділи кури. 

З часом я почав усвідомлювати, що цей атрибут, який був дуже важливий у дитинстві, і його тодішня відсутність – усе більше наростає в мені як метафора втрати. Чи навіть метафора дитинства, мого початку. Тому саме поняття ровера є важливим для мене. Його обігрування — це моя дитяча фантазія про те, чого хотілося, але чого насправді не було. 

Приналежність до мови, а не географії

До терміна “еміґрація” я ставлюся критично. Деколи в українських медіа про мене пишуть “письменник-еміґрант”. Мені здається, що це анахронізм у сучасному світі. Я би краще назвав це “виїздом” або “зміною місця проживання”. Можна зрозуміти, наприклад, ситуацію Вітольда Ґомбровича, який 1939 року сів на корабель до Аргентини, щоби написати про цю подорож для польської преси. Поки він був у дорозі, почалася Друга світова війна. Корабель, допливши до Буенос-Айреса, відчалив до Англії. Ґомбрович залишився у Буенос-Айресі й прожив там двадцять два роки.

Я знаю, наприклад, що у Берліні, особливо його східній частині, де житло дешевше, утворюються цілі колонії художників, які з’їжджаються туди з цілої Європи – і України в тому числі, – і там живуть. Чому? Тому що вважають, що це місце добре для їхньої творчості, самореалізації. Чи це еміґрація? Для українського художника виїзд до Берліна – це еміґрація, а для португальського – це нормально? Ми досі живемо в совкових поняттях. Ними просякло все наше суспільство, хоч тепер українці й подорожують, і виїжджають, і живуть роками в Італіях, Іспаніях, Португаліях тощо. Здавалося б, цього поняття не мало би бути, а особливо – серед творчих людей, але воно нікуди не зникає. 

Наприкінці 80-х років у Польщі була дискусія про те, чи еміґраційна література у класичному розумінні закінчилася для поляків. Якщо є незалежна Польща, кордони відкриті, кожен живе, де хоче, то саме поняття еміґрації втрачає сенс. Але в Україні – ще ні. У книжці я розмірковую над цими непростими питаннями щодо кордонів і погранич, виїздів й поверненнь, своїх та чужих.

Мені дуже не подобається це відторгнення: поділ на свого-чужого не є добрим для здорового типу культури. Приміром, є індійські письменники, які живуть в Індії і пишуть різними мовами цієї країни, є письменники, які живуть в Індії і пишуть англійською мовою, тобто мовою колонізатора, і є письменники індійського походження, які живуть поза межами Індії і пишуть різними мовами. Як їх ділити? Це індійська література? Англійська? Або згадаймо класичний приклад Семюеля Беккета: ірландець, який писав англійською і французькою мовами. Чий він письменник? Хто він? 

Містечко Язловець на Тернопільщині. Світлина Василя Махна

Ці поділи – іноді за географічною, іноді за мовною ознакою – сьогодні, коли ці грані стерлися, здаються нелогічними. Припускаю, що часом журналісти вдаються до цього, щоб їм було зручніше розсовувати все по шухлядках: це еміґраційна література, а це ще якась інша… Зрештою, Салман Рушді назвав еміґраційну літературу міґруючою, що нагадує йому літературу-байстрюка, тобто народжену, якщо там можна висловитися, поза шлюбом, всупереч, напротивагу.

У Нью-Йорку живе письменник Норман Маня, який також пристуній у моєму тексті. Він пише румунською мовою. Зустрічаючись, ми постійно зачіпаємо тему переїзду, бо вона болісна для кожного з нас. Але ми завжди доходимо висновку, що мова більш визначальна для письменника, якщо говорити про його приналежність до певної літератури, ніж географія. 

Місце зустрічі України з Америкою

Чи є така точка на карті, яка могла б метафорично означати зіткнення України з Америкою? Думаю, це міг би бути Іст-Віллідж на Мангеттені, в якому ще збереглися артефакти українського життя, хоч вони дуже розкидані; чи, приміром, містечко Ґлен Спей (Glen Spey), у якому багато українців мають свої літні будинки; чи Гантер (Hunter, NY), у якому щороку відбуваються українські музичні фестивалі й існує комплекс “Ґражда”, збудований за гуцульською архітектонікою. Та й самі Кетскільські гори (Catskill Mountains) чимось подібні до Карпатського передгір’я. 

Розмірковуючи на цю тему, не можемо оминути ще один момент: зустріч України й Америки відбувається в текстах і буває дуже різною – часом з обіймами, а деколи з ударом. Мені завжди подобався вислів Данила Кіша, сказаний з іншого приводу, про те, що кожна зустріч чоловіка й жінки – неповторна. Слова нібито одні й ті ж, але доторки і погляди щоразу інакші. Те саме із творами про Америку. 

Думаю, важливо усвідомити, що в деяких текстах українських письменників можна віднайти відчуття цих зустрічей. Але вони різні. Наприклад, якщо подивитися на тексти Нью-Йоркської групи — Рубчака, Тарнавського, Бойчука, – це досвід людей, які у підлітковому віці приїхали до Америки й пройшли всі її освітні сходинки. Вони амбівалентні: і українці, і американці. Якщо ж говорити про покоління Аскольда Мельничука, це вже американський погляд на певні речі, хоча майже у всіх його романах присутній український бекґраунд: персонажі з українськими іменами, пам’ять про Україну… Але це вже інша зустріч. А якщо взяти мої тексти, то це теж буде інша зустріч України з Америкою й інший досід.

Друг і камертон у літературі

З Богданом Рубчаком і Богданом Бойчуком, яким я присвятив кілька есеїв у книжці “Уздовж океану на ровері”, мене пов’язували довгі роки персональної людської дружби. З Бойчуком я бачився востаннє на Форумі видавців, здається, 2016 року, коли відбулася презентація фільму про Нью-Йоркську групу Олександра Фразе-Фразенка. Я був ведучим на вечорі Нью-Йоркської групи в Театрі Леся Курбаса. Там були Тарнавський, Бойчук. Рубчак не приїхав. Був ще Ігор Калинець, який прочитав кілька віршів Віри Вовк. Тоді, дивлячись на них і публіку, я сказав таку фразу: “У мене відчуття, що ми перебуваємо на історичній зустрічі”. Я мав на увазі, зокрема, й той факт, що Нью-Йоркська група давно не збиралася воєдино для спільних читань. І хоча до Львова прибули не всі, у тому читанні проглядалася певна символіка.

Василь Махно і Богдан Рубчак

Я здружився з Богданом Рубчаком, і це спілкування тривало добрих десять років. Після переїзду з Чикаго він мешкав у Бунтоні (штат Нью-Джерзі) – це десь півтори години від мене. Я часом їздив до нього автом: ми зустрічалися, дарували книги одне одному. Я бачив, як він поступово згасає. Ще десь 2007 року Рубчак написав, на мою думку, блискучу передмову до мого першого “Вибраного”, яке вийшло у “Факті”. Це видання називалося “Cornelia Street Cafe. Нові та вибрані вірші”. З того й почалися наші глибші інтелектуальні контакти. 

Для мене відхід Рубчака – дуже персональна втрата. Він був ніби камертоном для мене – у тому сенсі, що його оцінки літературних чи суспільних явищ завжди були позначені життєвим досвідом та іронією. Я не кажу, що з ним у всьому погоджувався. У нас були легкі суперечності щодо окремих фактів літератури, оцінок певних явищ тощо. Ми якось внутрішньо відчували одне одного. Ось чому, готуючи цю збірку, я присвятив йому кілька есеїв. 

Новий роман і плани на майбутнє

Восени у Німеччині вийде переклад моєї книжки “Дім у Бейтінґ-Голлов”, до якої увійде десять оповідань: вісім оригінальних, тих, що були в українській книжці, і два нові, які я написав протягом останніх двох років, плануючи нову збірку малої прози, але так її й не дописав. З перекладачем Крістіаном Вайзе ми зійшлися на думці, що буде доцільно включити їх до німецькомовного видання.

Також продовжують втілюватися проєкти щодо перекладу роману “Вічний календар” іншими мовами. Одна нью-йоркська музична продюсерська компанія вирішила здійснити досить амбітний проєкт й запропонувала створити на основі “Єрусалимських віршів” ораторію чи кантату, музику до якої писатиме ізраїльский композитор Амос Елкана. Знаю, що існує режисерський сценарій за оповіданням “Капелюх, дактилі, сливи”. На жаль, час пандемії втрутився й порушив деякі плани.

Однак, майже дописана нова збірка віршів й розпочато працю над новим романом, дія в якому відбуватиметься у чотирьох містах – Бучачі, Бад-Гомбурзі, Єрусалимі та Тернополі, а у трьох, як я їх називаю, вставних розділах – будуть відтворені біблійні часи. Письмо завжди плодоносить солодкими й гіркими плодами, але за його допомогою пізнаєш себе і світ.  

Спілкувалася Романія Строцька