Українці – мета, а не засіб

961
Роздрукувати
Амеліна Вікторія
Амеліна Вікторія
Українська письменниця, авторка романів та оповідань
Українці – мета, а не засіб

Після літературних читань у прифронтовому містечку до мене підходить жінка, щоб обійняти. У прифронтових містах частіше обіймають письменників. Там взагалі частіше обіймають своїх, головне – впізнавати їх.

Але обійнявши, замість традиційних у таких випадках слів, жінка шепоче мені попередження про небезпеку. Радить нікому не довіряти. Мовляв, є люди, які лише прикидаються своїми. Коли вигідно, то вдають, що за Україну.

Я хотіла їй відповісти. Та обійми розімкнулися, жінка втекла. Я не встигла.

Я поїхала до себе, до Львова, вона – залишилася там, звідки так хочуть тепер відвести війська, які її захищають. І звісно, геть неважливо, залишилась вона там з моєю відповіддю чи без. Але я вже кілька років думаю, що саме я мала їй відповісти?

Ми говоримо саме про те, чого нам бракує. Я завжди найбільше співчувала тим, хто часто посилається на любов, і побоювалася тих, хто закликає до щирості та довіри.

Та брак довіри – справді найбільша внутрішня проблема, корінь інших проблем, від кумівства до бідності. Я й сама мушу раз у раз це повторювати. І яку би відповідь для тієї жінки я не вигадувала, вона завжди починалась однаково: так, я знаю, але... Після "але" – складніше.

Ми живемо в суспільстві, де прийнято демонстративно не довіряти. Починаючи із дрібниць. При бронюванні готелю в Карпатах у нас просять передоплату (навіть якщо на міжнародному сайті, через який бронюєш, сказано про її відсутність). А при виїзді часто стоїш, як підозрюваний, чекаючи, поки персонал перевірить кімнату – себто, що ви нічого не стирили.

Пам’ятаю, як мене здивувало, що колега-американець обурюється процедурами в аеропортах, введеними після 11 вересня: на контролі всі мають знімати взуття. Мене ніколи це не цікавило, треба й треба.

Реакція мого колеги – реакція того, хто не звик, щоби до нього ставились як до підозрюваного, вимагали довідку про несудимість, одне слово, демонстративно не довіряли. Він не знає, що відсутність судимості таки може відчуватись як чиясь "недоработка".

Історик Сергій Плохій у "Брамі Європи" сформулював: Україна під німецькою окупацією стала масштабною моделлю концентраційного табору. Насправді, тою чи іншою мірою, – не лише під німецькою.

Табір – гранична форма суспільства виживання. Шанси є у небагатьох, конкуренція не на життя, на смерть. У суспільствах виживання довіряють лише перевіреним. Так нас тренували. Проходити повз, зраджувати – тренували також: заради виживання, потім заради вигоди, потім – немає різниці. Немає різниці: цей прапор чи той, чужа мова чи рідна, цей партнер чи новий.

Це життя супроти імперативу Канта: інший передусім є засобом. "Всіх можна купити". Той, хто має ціну, не є незамінним. Той, хто має ціну, є менш ніж людиною – об’єктом, яким користуються.

Зрештою, навіть слово "зрада" в нас обернулося мемом, а не позначенням найтрагічнішого вибору в стосунках людей і спільнот.

Ми цинічні й сентиментальні водночас. Нам потрібні герої, щоби сконцентрувати на них весь наш ресурс довіри. В суспільстві з цінностями виживання лише ті, хто готовий ризикувати життям, не сприймаються як особиста загроза.

Ми так живемо, намагаємось з цього вигребти, я знаю. Але справді, всюди в Україні є люди, які за проукраїнської влади вдягали вишиванки так само, як до того комсомольські значки. Тепер сиплять жартами з "Квартал 95" чи гаслами відповідної партії – плутаю, де сміятися.

Такі люди не те, щоби прикидаються. Їх, справжніх, просто немає. Вони й до себе самих не навчилися ставитися по-людськи (чи по-кантівськи).

Так усюди. Просто наслідки найстрашніші саме для Донеччини та Луганщини. Люди там винні не більше, лише більше страждають, і у 2014-му, і у 2020-му.

Та жінка з прифронтового міста не жалілася – піклувалася, захищала. Бо раптом впізнала "свого", надто безборонного. А я ж, якщо ви помітили, не назвала ні міста, ні року, жодних деталей – теж захищаю випадкового "свого" від уявних "чужих" серед читачів. І це так промовисто.

То що ж там мало бути у моїй відповіді після "так, я знаю, але..."? Чи маємо ми право заспокоювати тих, хто боїться, закликати відкриватися, довіряти, не боятися показати вразливість? Чи маємо право поводитися, як ті тренери на корпоративних тімбілдингах, які заохочують одних повертатись спиною до інших і – падати? Вправа, яка нібито відновлює довіру. Якщо ж заґуґлити, наприклад, "Trust exercise", можна відшукати однойменний роман про руйнування стосунків і відео, де того, хто падає, ніхто так і не впіймав. Довіряти – це зняти захист. Хто відповідатиме за результат? У Львові чи біля лінії розмежування.

Мій друг якось сказав, що не розуміє найвідоміший перформанс Марини Абрамович – той, де вона дозволила відвідувачам музею робити з собою все що завгодно, а поруч залишила зокрема пістолет і кулю. Хіба й так не ясно, що люди зроблять з тобою все, що ти їм дозволиш?

Та ясно, чого ж. І Марина Абрамович теж читала Чехова – зброя на видноті в першому акті. Інструкція поруч повідомляла зокрема таке: я – об’єкт, я несу повну відповідальність.

Мені завжди здавалося, перформанс "Ритм 0" не так про агресію, як про об’єктивацію та дегуманізацію. І ще про довіру – довіру митця до реципієнта, до відвідувача музею, глядача, читача. Реципієнт теж має повірити: хоча куля лише одна, вона може вбити. Об’єкт би не вбила, але людину – вб’є.

Хто з нас має силу бути беззахисним? Крім Марини Абрамович. Після Марини Абрамович.

У Львові, в 2018-му, зібралися люди, які теж вважають брак довіри проблемою, спробували її вирішувати: організували фестиваль "Бієнале довіри". Теж ризикнули, хоч, звісно, й не життям. Утім, так само, не кожен, кому учасники запропонували довіру, на неї заслуговував.

Ви, може, пам’ятаєте, ту гучну новину. В рамках фестивалю ресторани у Львові перестали контролювати відвідувачів – дозволили їм платити стільки, скільки ті вважають за потрібне.

За логікою гри з ненульовою сумою, тут би довіритися навзаєм – заплатити й накинути чайових за ставлення "як до свого". Тоді акція, мабуть, стала б щорічною розвагою – ще однією фішкою туристичного Львова, й власне – стала би бієнале довіри, вже без лапок.

Але де там. Ресторани не лише залишились в мінусі – деякі відвідувачі почали поводитися зневажливо, відверто хамити офіціантам. Чому? Звідки раптова необхідність принизити?

Річ у тім, що у світі, який ділиться на "лохів" і "крутих", довіра – привід для насильства. Не кинути "лоха" – самому ним стати. І мені б взагалі не спало на думку витягати на світло цей, як на мене, застарілий жаргонізм – якби шостий президент України в 2019-му не повідомив під запис, що він "не лох". Тим часом, це слово позначає зокрема жертву обману. Стигматизує жертву – просто за фактом злочину. Ти дозволив цьому з тобою трапитися – заслужив. Не треба було довіряти – сам винний. Жертва-"лох" – уже менш ніж людина, радше об’єкт, на який переклали відповідальність – те, чим стала Марина Абрамович на час перформансу.

Зрозуміло, кому корисна така мова: дегуманізація допомагає злочинцям – від грабіжників до корупціонерів із МОЗ. Незрозуміло – як вибиратися з недовіри, якщо кожного з нас так легко дегуманізувати. "Ритм 0" зупинив працівник музею. Марина подивилася на аудиторію та ступила крок, перестала бути об’єктом і – ті, хто мучив її, розбіглися, не витримали зустрічі з нею як із людиною. Як нам перестати бути об’єктами одне для одного?

Якщо намалювати в уяві таку собі вісь довіри, то на одному кінці будуть суспільства з презумпцією "свого". На іншому – з презумпцією "чужого". У перших довіряєш кожному, хто раніше не підводив. У других не довіряєш нікому, поки не перевіриш.

Презумпція "свого" – це спокій і добробут: потрапляєш у лікарню – довіряєш лікарю, без вагань звертаєшся до поліції, без сумніву йдеш на українське кіно й вкладаєш гроші в нові проекти. Гроші в такому суспільстві є. Ви ж і без мене знаєте економічні переваги довіри. Власне й "Бієнале довіри" ініціювали успішні прагматичні підприємці – намагалися провести тімбілдинг для міста. Довіряли не з наївності, а тому, що мали ресурс і приймали ризики.

Сильніший довіряє першим. Тоді це справжня спроба вибудувати взаємну довіру, а не вимушений крок слабшого. Та спроба не спрацювала. В багатьох з нас поламане не лише сприйняття одне одного, але й уявлення про довіру. Особливо про зв’язок довіри та сили.

Звісно, є довіра з наївності. Та буває, довіра – ознака сили, результат внутрішньої роботи з відлущення страхів і стереотипів або – з розрахунку та прийняття ризиків.

Другого "Бієнале довіри" поки що не було. В англійців є прислів’я: обманеш раз – ганьба тобі, обманеш вдруге – ганьба мені. Слушно. Та на жаль, коли йдеться про довіру в суспільстві, негідні вчинки кількох підривають довіру до всіх. Та ми залишаємося з тим, що маємо відновити довіру одне до одного.

І марно сподіватися зрізати шлях. Наприклад, виокремлювати групи, яким за замовчуванням довіряємо. Кожна "категоризація" врешті дасть збій, призведе до зневіри та вигорання. Категоризують об’єкти, якими користуються для досягнення цілей. Та українці – мета, а не засіб.

Професорка Гарварду Френсіс Фрей називає три компоненти, необхідні для відновлення довіри. Серед них, поруч зі справжністю та логічністю, – банальна емпатія. Тобто, нічого не вдієш, ми таки маємо бачити одне в одному передусім людей.

Глибинні проблеми вирішуються на рівні сприйняття та цінностей. Тільки тоді й можливі успішні системні перетворення та реформи.

Ми не можемо відновити довіру лише словами чи вправами. Ми, думаю, не маємо права закликати до неї тих, хто і так – беззахисний. Найкраще, що можемо – бути одне одному надійними людьми. Бути собі надійними людьми. Такими, як під час Революції Гідності. Бо гідність – це власне довіра до себе, та, яку найбільше маємо боятися зруйнувати.

У недолугій вправі, яку пропонують на тімбілдингах, довіру рятує не той, хто падає. Не той, хто закликає падати інших – майже, як диявол, який спокушав Христа. Довіру рятує лише той, хто впіймав і втримав. І в нас немає іншого виходу – тільки ловити одне одного. Щоразу, навіть коли втомилися, роздратовані, розчаровані.

Я не змогла відповісти тій жінці з прифронтового міста. Але принаймні, я обіймала її, коли вона говорила про недовіру. І можу лише сподіватись, бодай на мить, вона відчула ту силу, яка з’являється, коли знаєш: якщо я падатиму, мене впіймають – і я впіймаю.

Через силу цього знання ми й не падаємо і – стоїмо.

Якщо битимуть дзвони Михайлівського, ми так чи інакше прийдемо. Бо ми не прикидаємося – ми є, ми не можемо обманути себе.

"Що дасть нам силу?" – спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти і вчені – міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.

17 червня 2020
961
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: