У режимі очікування

Опубліковано: 30.10.2020,  Переглядів: 35

Андрій Курков

Першою і головною жертвою пандемії стала економіка. З цим ніхто не сперечається. І хоча торговельні кораблі й раніше борознять простори океанів, комерційного ентузіазму не спостерігається. Вірус розміром із десяту частку мікрона загальмував, а іноді й повністю зупинив процеси життєдіяльності світової економічної машини, від якої залежить усе, зокрема розвиток таких сфер, як освіта і культура. Щоб підтримати їх, багаті держави полізли у свої засіки, діставши запаси на чорний день. Чорний день, схоже, швидко розрісся до «чорного року». І якщо світова економіка потихеньку підлаштовується під нові умови, то про культуру цього не скажеш. Їй ставлять фінансові крапельниці, однак на ноги вона підніметься не скоро. І за кордоном, і у нас.

Я добре пам’ятаю, як у вісімдесяті писав у шухляду. Роками сидів, друкував на машинці або строчив від руки оповідання та повісті, відправляючи їх у теки. Потім на картонній ламінованій обкладинці зеленого або червоного кольору товстим олівцем виводив назву тексту і з відчуттям прийнятого в той час глибокого задоволення ховав у ящик, а коли там закінчувалося місце, складав на підлозі під столом. Головне, щоб там, під столом, залишалася вільною вузька ніша для ніг. Відчуття глибокого задоволення вимагало іноді протягнути ноги і відкинутися на спинку стільця.

Ось і зараз я повторюю цей рух, закінчивши розділ нового роману, який мені здається вдалим. Як і тоді, я не думаю про майбутнє твору, хоча проблем цензури давно не існує. Просто тепер у мене завдяки пандемії занадто багато часу для творчості. Як у вісімдесяті. Тоді я нікуди не поспішав, за кордон не їздив, бо не міг — не випускали. І зараз не можу — бо не впускають. Тоді я оживляв життя подорожами автостопом, тепер сам за кермом і можу розвіятися по дорогах рідної країни, неодмінно знову повертаючись до письмового столу, за яким працюю.

Тихо і сумно

Зараз усе і так, і не так. Я пишу в стіл. І одночасно відправляю рукописи електронною поштою своїм закордонним видавцям. Тут книги теж можна видавати. Але виникає питання: навіщо і для кого? Спочатку всі непродуктові магазини, зокрема книжкові, стояли зачиненими. Потім їх відкрили, але вони стали схожі на музеї. Рідкісні відвідувачі заходили, дивилися з романтичним сумом на обкладинки книг і йшли. Вони немов торкалися поглядом до прекрасного минулого, якого не повернути. Я теж так заходив. Немов виконував ритуал — ритуал прощання з колишнім світом культури. Саме такий настрій виникав у мене в тихій і порожній книгарні.

Мене заспокоювали, казали, що все нормально, нікуди культура не пропала. Запевняли, що культура разом із книжковою торгівлею пішла в інтернет.

Я перевірив і частково погодився з цим твердженням. Так, торгівля пішла в інтернет, і люди повірили в Нову пошту. Стали чекати її есемесок, як раніше чекали листів від коханих. І я піддався цьому тихому оптимізму і вперше у своєму житті саме під час пандемії став замовляти книги в онлайн-магазинах із доставкою додому.

Товар для душі

Але торгівля — процес обростання людини товарами, а не культурою, нехай навіть ці товари і виявляться культурними. Культура — щось більше, ніж товар. Це другий одяг. Перший одяг покриває і гріє тіло. Другий — гріє думки і, вибачте за пишномовність, душу. Навіть те, як і якими словами ми думаємо, визначається нашою культурою. Ну а вже з того, як ми говоримо вголос, будь-яка людина зрозуміє: біля телевізора ми росли чи біля книжкової полиці.

Й ось я дивлюся на себе у дзеркало. Не у звичне дзеркало, а в уявне. І не на своє обличчя, а на відчуття і на внутрішній стан. Те, що я бачу, мене не тішить. Я чітко відчуваю культурний авітаміноз. Я намагався і намагаюся компенсувати живе культурне спілкування зумами і скайпами, став частіше слухати радіо, частіше беру в руки книги і прийшов до того, що можу читати три книги одночасно в залежності від настрою. Так, напевно, відбувається з людиною у тюрмі цивілізованої держави. Вона має доступ до світу культури без доступу до світу. Через неповнозвучність культури навколо мене я страждаю як реципієнт і страждаю як майстровий цієї самої культури. Те, що культура притихла, мене пригнічує.