Три джерела сили: минуле, теперішнє, майбутнє

Опубліковано: 14.05.2020,  Переглядів: 90

Валерій Пекар

Що дасть нам силу? Кожна людина знає, звідки черпає ту силу, з яких глибин своєї душі. Але з чого черпати силу цілому народу? 

Володимир Винниченко казав, що українську історію неможливо читати без брому. Правда, він не сказав, чи можна читати без брому французьку історію, чи польську, чи єврейську, чи китайську, чи вірменську, чи аргентинську. Схоже, будь-яку історію не можна читати без брому. Але якщо ми читаємо історію якогось народу, то, принаймні, цей народ дожив до наших часів та написав і доніс до нашого часу свою історію. Ті, хто не дожив, історії не залишили, і пляшечку заспокійливого можна не відкорковувати.

Це є перший важливий висновок: попри всі історичні травми (а їх дійсно випало чимало на долю України у ХХ сторіччі), ми все ще живі. Значить, маємо якусь важливу внутрішню силу.

Щоб зрозуміти джерела цієї сили, треба подивитися на фізичну мапу Східної Європи. Ви побачите перехрестя, що з’єднує схід та захід, північ та південь. В інших місцях пройти важко чи зовсім неможливо.

На перехресті жити не дуже приємно: дмуть протяги, ходять туди-сюди різні люди, не завжди доброзичливі. З іншого боку, є свої переваги від тих ідей, людей, товарів та грошей, що пропливають через перехрестя. На перехресті можуть жити лише дуже специфічні люди. Жити і вижити на перехресті допоможуть дуже специфічні думки, навички та стереотипи.

Американський політолог Самюель Гантінгтон, автор “Зіткнення цивілізацій”, писав про майже неминучий розкол України, бо, відповідно до його моделі, існування України є малоймовірним. Це нагадує традиційний студентський жарт про джмеля, який не може літати відповідно до законів аеродинаміки, але він літає і нічого не знає про цю проблему.

Безумовно, національний характер формується географією. Постійне життя на перехресті, на фронтирі сформувало всі ті риси, ставлення та упередження, які уможливили виживання і розвиток народу (правда, вони же нині заважають нашій модернізації). Незважаючи на війни і травми, на поділ між імперіями, ідеологічний тиск, безкінечні спроби асиміляції та розколу, український народ живий, і це є джерело сили.

Друге джерело сили полягає в тому, що ми все ж таки розпочали модернізацію країни — перехід до відкритого суспільства з відкритою економікою і відкритою політикою. Цей шлях пройшли лише приблизно 35 із 190 з чимось країн світу — цифри свідчать скоріше про виняток, ніж про норму, переважна більшість країн про це лише мріє або навіть не мріє. Нормою є “середньовічні” чи навіть архаїчні злидні, несправедливість, нерівність, неосвіченість і страждання, і навіть коли сировинні джерела дозволяють побудувати крихкий добробут, з ним приходять велика нерівність, корупція та страх інновацій. А сталий добробут, верховенство права, ефективне управління, розвиток людського капіталу, інклюзивність, якісна освіта, охорона здоров’я тощо — все це наслідки і результати успішної модернізації.

Для того щоб наблизитися до модернізації, необхідна критична маса населення з модерним мисленням і модерними цінностями. Так сталося, що в Україні ця критична маса людей виникла завдяки найрізноманітнішим і часом суперечливим чинникам. Тут дивним чином переплелися надихаючий вплив творців національної культури і просвітників, радянська індустріалізація, боротьба за національну незалежність, антирадянський дисидентський рух і комсомол, всі Майдани і війна, спадщина старої професури і малоосвічених бариг 1990-х, внесок бідних радянських інженерів, зірок українського року та нинішніх міленіалів-гіпстерів. Нас вивів на старт складний і тривалий багатофакторний процес. Але щойно критична маса є, відкривається шлях надії, шлях до вищої ліги.

Отже, почалася наша модернізація — повільна, суперечлива і хитка, повна зрад і перемог, підступних реваншів та зухвалих кавалерійських атак майбутнього на минуле, часом непідготовлених. Але ми вже на цьому шляху, він може бути довгим, але завжди успішний. Адже навіть велика соціальна катастрофа не є перешкодою з точки зору вічності, а лише розтягує шлях, додаючи кілька десятиліть (хоча іноді здається, що наш національний вид спорту — біатлон: не влучив у ціль і щоразу біжиш зайве коло). Ще Гомер і його слухачі знали: народ починається з війни та мандрів, і це зазвичай дуже тривала історія. А до них це знали біблійні євреї, які вийшли з Єгипту. Коли ти ступив на шлях, він може бути довгим, але дає тобі силу.

До речі, досвід запізненої модернізації надзвичайно цінний у сучасному світі. За нами йде чимало націй, і наш успіх підсилить їхню надію, так само як нашу надію підкріплює успіх тих, хто пройшов цим шляхом перед нами.

Але є ще й третє джерело сили, поки нами не відкрите. Це наша майбутня роль у світі, та пропозиція, яку ми несемо майбутньому. Україна-Русь протягом тисячі років існування неодноразово народжувала нові сенси, і ми все ще маємо цей потенціал. Я певен, що ми маємо підстави претендувати на більше, ніж житниця світу та джерело кваліфікованої робочої сили. Європа не існуватиме без України не тому, що вона без нас не обійдеться (якось обходилася багато років), а тому, що ми її частина, а далі — хаос. Як відомо, сенс системи відкривається лише на краях системи — так сенс життя відкривається лише на порозі смерті, а сенс шляху лежить наприкінці. На краю Європи стає зрозумілим сенс Європи, майже втрачений нею самою.

Якою буде наша роль? Чи ми станемо новим оператором стабільності на континенті, центральною точкою поясу безпеки, оберігаючи фронтир цивілізації? Чи зародком нового геополітичного проєкту на кшталт Міжмор’я чи Тримор’я, що становить нову модель співдружності націй, перехід від купки закритих націоналізмів до відкритого поліетнічного контр-колоніального концепту, минаючи невдалий шлях розмитої космополітичної мішанини? Чи наша місія полягає у демонтажі останньої імперії світу, яку ми свого часу створили майже власноруч (отже, несемо відповідальність), потім розтрощили у 1918 і відновили у 1922, а потім (хоч і не вщент) знову зруйнували у 1991? Майбутнє відкрите і є простором вибору людей, і це дає силу. Що країна пропонує світові є навіть менш важливим, ніж що країна пропонує майбутньому. Нам точно є що запропонувати.

Джерело: НВ

“Що дасть нам силу?” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.