Такі схожі – аж страшно

1152
Роздрукувати
Амеліна Вікторія
Амеліна Вікторія
Українська письменниця, авторка романів та оповідань
Такі схожі – аж страшно

Ту частину Львова, що починається "за залізничним мостом", деякі мої знайомі львів’яни чомусь завжди недолюблювали – мовляв, поганий район. І дарма, що колія прорізає Львів майже в центрі, й між довгими вулицями, що впираються в залізничний насип – Варшавською та Замарстинівською, – є добрі школи, спортивні комплекси, бібліотеки й торгові центри фактично у серці міста. Все одно хтось не стримувався й кидав категоричне: я би ніколи не жив там, за мостом! І якось незручно, бо я – живу.

За залізничним насипом колись починалося єврейське ґетто – найбільше в СРСР. Ті, що жили тут, загинули.

У 1944-му тут з’явилася радянська пересильна тюрма – звідси, якщо виживали, їхали залізницею в табори ГУЛАГу. Зараз усе змінилося, тільки звук залізничних коліс той самий.

Неможливість змиритися з пам’яттю про катастрофу – мабуть, і справді вагома причина не жити тут. Але місто – ще той палімпсест, невеселий. А що як на найщасливішій вулиці, обереш випадково помешкання, яке відібрали в того, кого потім знищили в ґетто, тюрмі чи вже у таборах, нацистських або радянських? Чи це краще? Краще – в чистому полі. Проте й поле нічого не гарантує: пейзаж, як попереджав Мартін Поллак, може виявитись отруєним. Хіба взагалі покинути цю Європу? Тільки історія вже отруїла й тебе. Біжи хоч на північ Канади – щось нитиме часом тривожно, з лівого боку. Особливо під звук залізничних коліс.

Та львів’яни з алергією на "там, за мостом" нічого не казали мені про травматичну пам’ять, а щиро наводили інші, буденні пояснення. Та тепер я живу тут, переходжу щодня колись такий нездоланний рубіж – з ґетто й назад. І думаю: може, всі наші пояснення – раціоналізація страху перед непроговореним і забутим

Послухайте, це їде наш Львів-Луганськ. Чуєте?

Якщо спитати простих львів’ян, де було ґетто, багато хто і не знатиме. Чи не знали донедавна, до гучних проектів з актуалізації єврейської історії Львова – але знають тепер. За мостом надто довго не було ні пам’ятника, ні музею. Амнезія міста: населення змінилося, хто залишився – не міг говорити за часів СРСР. Пам’ять повертається повільно.

І це емоційне "я б ніколи не жив там, за мостом" – не пам’ять, а щось сильніше за пам’ять.

Що сильніше за пам’ять?

Ця межа – залізничні мости, під якими я проїжджаю, та за дитячою звичкою, коли наді мною гуркотить потяг, загадую найважливіше бажання, – ця межа у 1941-му відділила тих, хто може вижити, від тих, хто помре.

Загиблі в ґетто були саме євреями. І розуміти катастрофу як найстрашніший в історії наслідок ненависті до Іншого справді так важливо, що ми вже, здається, і пишемо про загиблих частіше й передусім як про цього європейського Іншого, перед яким так завинили. Для тодішніх мешканців Львова це були люди, які ходили тими самими вулицями, вчили щось разом у тому самому університеті – хоч би й полоністику, як загибла в ґетто письменниця Дебора Фоґель, читали ті самі газети, що й ти. А потім усі вони мусили переїхати за залізничний насип і – загинули.

І місто ж забуло. Забуло, та хтось новий приїжджав сюди й не розумів справжніх причин, а проте дізнавався від тих, хто їх також не розуміє: там, за зачарованими мостами, – поганий район. Так дізнаються, який оберіг повісити на шию на захист від темних сил. Оберіг, звісно, не вбереже, але – спокійніше. І ми мимоволі вішаємо на себе невидимі обереги, чомусь – не знати чому – не хочемо опинитися там, за мостом.

Так, наче перед нами не міст, а стіна. І справді, мабуть, стіна – атавістичний страх. Нехай і такий нешкідливий. Не пам’ять – щось сильніше за пам’ять. Так можна не знати нічого про Голодомор, але ніколи не викидати хліб.

І я уявляю велику країну, перерізану не тільки коліями та ріками, але й численними "там, за мостом". Тут, за кожною рікою, горою, домом мала б жити пам’ять, але де її немає – знищена, як спалене ґетто і зруйновані тюремні бараки, – залишився цей незрозумілий лабіринт невидимих стін: не ходи, не їдь, не говори. Я не знаю чому, але не ходи, добре? Поганий район. Тихий привіт від інстинкту самозбереження.

"Поганим районом" стають не тільки місця на карті, а й мови та ідентичності. Українська мова після 33-го й 37-го – це там, за мостом, це страшно. Навіть коли не знаєш, про що ці дати, – чи ні, особливо коли не знаєш. І не дивно, що хтось вряди-годи кине, як це відчайдушне "я б ніколи не жив там" – "я ніколи не говоритиму українською!" А пояснюючи причини емоцій, мало хто вимовить: ґетто, тюремний барак, стукіт залізничних коліс.

Я уявляю, як рушає потяг із львівського вокзалу навесні 1934-го. У вагонах не лише велика бібліотека, а й навіть різьблені меблі. Скільки львів’ян прийшли подивитися, як славетна українська родина – Крушельницькі – від’їжджає зі Львова до Харкова? Їдуть будувати Україну в 1934-му. Маршрут Львів-Харків – потяг у Розстріляне Відродження.

Вони були такими, як ми, вони поїхали туди і – загинули.

Якби нам усім пам’ятати щомиті, чому загинули, хто кат, а хто тільки жертва, чому хтось засумнівався і – розімкнув руки в уявному ланцюжку єдності, та яку ми за це заплатили ціну. Але відчуття тривоги, непоясненний страх – там, за мостом через Збруч щось не так, "поганий район", – досі часом перемагає в комусь із нас. Пам’ять програє страхові – як часто складне програє неправильному, але простому.

Та все це мине. Українці загалом нічим не завинили одне перед одним – хіба цією непам’яттю, яка досі часом сильніша за пам’ять. І кажуть, страхи вивітрюються не раніше, ніж за три покоління, та ось – уже вивітрюються. За мостом у Львові будують уже не радянські багатоповерхівки, а українські, й облаштовують нарешті музей. Залізничні мости ж є не лише межею – ними торохкотять потяги. Їдуть, зокрема, на Схід.

Коли я вперше після початку війни поїхала презентувати книжки на Донеччині, читачі, звісно, ставили багато запитань, далеких від літератури. У нас так узагалі заведено в Україні – від Чопа й до Хутора Михайлівського – письменник має все знати: і як влаштовано світ, і як зупинити війну. Слов’янськ, власне, на той час не так давно звільнили від російських окупантів. Тож презентація поволі перетворювалася то на зустріч родичів, які давно не бачилися, то взагалі – на напружену нараду про долю Європи. Тому вже не згадаю, до чого, та я сказала просте й важливе, у що вірю й тепер: маємо чути одне одного.

Європа, – говорила я у Слов’янську, – це про культуру дискусії, діалогу. Себто коли ми всі хочемо не тільки сказати, але й почути. Смішна проповідь львів’янки у щойно звільненому місті? Мабуть.

На цій ноті абстрактної любові й толерантності дискусія і скінчилася б. Але хтось уточнив чи просто голосно зримував: почути одне одного – почути Донбас? І одразу – вибух емоцій.

Люди не говорили – кричали. А я мовчала. Людей взагалі варто чути, я ж про це й казала, тим більше – тих, хто щойно пережив окупацію. Тим більше людей з Донбасу, які раптом кричать: почути Донбас – та кого там чути?

Звісно, "почути Донбас" – не просто слова, а політична формула. Приклад не дуже розумного, але таки ні в чому не винного самого по собі словосполучення, яке стало маркером злочинів. Слова, які обертаються ненавистю, втрачають первісний сенс, тож ми – якщо хочемо, власне, діалогу, а не глухої стіни між нами – маємо таких слів уникати. Слова повинні мати ті сенси, які в них вклали народ і поети – не політтехнологи з сусідніх країн. Тож упевнена: вибух емоцій у Слов’янську був реакцією на сепаратистську політичну формулу, а не запереченням культури дискусії.

Тим не менше, конкретна дискусія зупинилася раптом на цьому "Кого там чути?" На неможливості зрозуміти, де там. За яким тепер мостом? За лінією фронту? Але ж Слов’янськ щойно був окупованим містом. А якби його не звільнили, він теж був би там? Чи його не могли не звільнити, тому що...?

Тому що людям понад усе хочеться вірити, що вони у безпеці. Хочемо запевнити себе, що ми на безпечному боці цілком заслужено. Заслужено, а тому навічно тут, а не там, за мостом, – яке б горе не починалося за ним – ґетто, ГУЛАГівська в’язниця чи окупована територія.

Мають бути якісь обереги, якісь прості правила – скажіть, куди не ходити, щоби вберегтися? І ми починаємо шукати щось спільне у поведінці жертв.

Я не говоритиму російською, як ті, – по мене не прийде російська армія. Чи не говоритиму українською, як оті, – і завжди матиму хліб. Не житиму там, за мостом, – мене ніколи не розстріляють. І до речі, не фарбуватиму губи червоним, як та, – мене не зґвалтують. А нам завжди не подобалося це шантажистське "почути Донбас", як тим, там, – нас більше ніколи не окупують, правда? Не знаю, Львів же окупували в 39-му.

Ці невидимі стіни – наслідок насильства та породженого ним страху, а не відмінностей між нами. Я й не бачу їх особливо, цих відмінностей між українцями, скільки не їжджу країною. Навпаки – бачу, які ми схожі. Такі схожі – аж страшно.

Радісно, бо схожі, – буває теж. Але страшно бути схожими на тих, хто в біді.

Це росіяни можуть не пам’ятати, що таке – опинитися в окупації. За Другої світової було окуповано близько 5 % території РРФСР, але – кожне місто й село в Україні. Тож як хтось із нас може не розуміти тих, хто проходить через це просто зараз? Але, власне, чим більше ти схожий на того, чий дім під обстрілом, тим більше спокуса пояснити самому собі, чому з тобою такого не станеться. Пошук відмінностей заспокоює, як популярні на початку війни антистресові розмальовки.

Та нам своє робить, як багато хто тепер повторює, зокрема – директорка нового музею жертв тоталітарних режимів, якого так бракувало там, за мостом, на місці ґетто та ГУЛАГівської в’язниці.

Працівники музею добре вивчили розклад потягів. Знають, зокрема, коли, заважаючи екскурсіям і лекціям про найстрашніше, торохкотітиме повз музей Львів-Харків.

І якщо сісти в цей потяг, без бібліотеки та меблів, але з рюкзаком і пам’яттю про Крушельницьких, скоро опинимося за мостами – через Збруч, через Дніпро. І може, щось нитиме тривожно з лівого боку, та це тільки тому, що весна за вікнами – така, як у 34-му. І люди – такі, як ти.

Це ж треба: такі самі українці, як ти, тільки війна до них – ближче.

А потім можна буде знову переїхати ще один міст – через Донець.

Співробітники львівського музею перериватимуть лекції про наслідки тоталітарних режимів. І недоречно всміхатимуться туристам з Харкова:

– Послухайте, це їде наш Львів-Луганськ. Чуєте?

"Мости замість стін" – спільний проект Українського ПЕН та Нового Времени, у рамках якого провідні українські інтелектуали – письменники, філософи, журналісти та науковці – розмірковують про те, що об’єднує українців.

11 березня 2019
1152
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: