Так ніхто не кохав: інтимна лірика авторів Українського ПЕН

Опубліковано: 13.02.2020,  Переглядів: 820

Спеціально до Дня закоханих поети та члени Українського ПЕН поділилися своїми віршами про кохання, які точно змусять ваше серце битися частіше.  

Добірка містить вірші: Мар’яни Савки, Павла Вольвача, Сергія Жадана, Оксани Куценко, Андрія Любки, Василя Махна, Олеся Ільченка, Ірини Вікирчак, Василя Герасим’юка, Вано Крюґера, Наталі Бельченко, Ії Ківи, Остапа Сливинського, Бориса Херсонського, Ірини Цілик, Анатолія Дністрового, Оксани Луцишиної, Павла Коробчука, Юлії Мусаковської, Аркадія Штипеля, Галини Крук, Марії Ґаліної

Мар’яна Савка

***

Чорно-біле кіно
про невміння мовчати у тиші.
Про нестримне бажання
озвучити музику тіла.
Про любов
як мандрівку
до берега вічного літа.
Про слова,
що зриваються з вуст,
як лавини з верхів,
і не знають ніякої логіки,
силою голосу
повертають навспак
русла рік і небесні світила.
…В кінозалах самотньої пам’яті
на останнім сеансі
будь поруч зі мною,
читай
субтитри моєю мовою –
у промені кінопроектора,
в коридорах тремтливого сяйва,
на екрані забутого часу –
про те що, усе вже не має найменшого значення,
окрім тіні і світла,
світла і тіні.

Павло Вольвач

***

Колись вона в мені давно
Жила, як в ніші.
Була зима. Було вино.
Писались вірші.

Так різно нам велось обом
І йдеться далі.
І що ж воно було – любов
Чи знаки долі?

І хто ж гадав, що знову – сніг,
Що скрипне ліжко.
І спину знову вигне гріх,
Неначе кішка…

Сергій Жадан

***

Вони навіть можуть жити в різних містах,
і в своїх розмовах не торкатися головного,
але ті слова, які він їй пише в листах,
вона читає так, ніби їх не було до нього.

І коли вона не отримує від нього листів,
і починає нити і рахувати втрати,
вона ненавидить все, що він їй говорив,
себто, ненавидить взагалі усе, що може згадати.

І коли він відкриває світ, ніби верстак,
пристосовуючи його до любові своєї,
все, що він робить, він робить щоразу так,
аби вона розуміла, що він це робить для неї.

Тому що для нього найгіршим з усіх терзань,
миттю, коли починались усі його біди,
завжди було проводжати її на нічний вокзал,
до останнього сподіваючись, що вона не поїде.

І тому він хоче просто бути з нею цієї зими,
класти їй на подушку зібрані метеорити,
і спати з нею так, як пси сплять із дітьми –
щоби зігріти і щоби не розбудити.

І він говорить – хай буде так, хай буде без таємниць.
Хай буде так, – погоджується вона, рахуючи заметілі.
Мова їм потрібна лише для того, аби не наговорити дурниць.
Весело працює волинка серця в гарячому тілі.

Оксана Куценко 

***

як це сталося?
спочатку мої стіл і одяг стали твоїми
а потім все інше: звички робота сни
не в тому сенсі
що отак на очах чоловік ставав жінкою
(та й у звичайному світлі це було непомітно)
але одного разу у великому дзеркалі у дитячій
місячної ночі
коли сусідка у будинку навпроти
голосно розмовляла у скайп
тоді дощ ледь чутно шурхотів над садом
і ми вийшли під нього
ми опустили погляди
опустили руки
стоячи під водою як діти
аби вона змивала нашу стать
і скоєні через неї дурниці
до ранку шепотіли що час
так безжально зближує
так бездоганно працює
потім услід нам кидали
яка прекрасна пара
яка сильна любов
а у великому дзеркалі у дитячій
я бачила себе із твоїми м’язами й нервами
з родимками і давно неголеними підпахвами
упізнаючи кожну мітку
кожен шрам тих часів
тих дурниць
тієї любові

Андрій Любка

***
Жінко прекрасна, хліб мій насущний,
дякую тобі сьогодні, що ти є,
що ти напускаєш воду у ванну,
жінко прекрасна, що змиваєш лак на нігтях,
і вводиш мене у спокусу постійно,
жінко прекрасна, хліб мій насущний,
дякую тобі й завтра, і післязавтра, і повсякчас за те,
що ти є, і вводь мене у спокусу, жінко прекрасна,
і дивися на мене лукавим поглядом,
і голосно видихай, сідаючи в гарячу воду,
і проси намилити спину, хліб мій насущний,
жінко прекрасна, і святися, тобто світися
вночі то ногою, то щокою, губою трися,
хліб мій насущний, тричі і тричі скрикни,
жінко прекрасна, що живеш у моєму серці,
що спиш у моєму ліжку, що будиш мене зранку,
хліб мій насущний, хай буде воля твоя,
хай грає твоя улюблена музика і горять
ароматичні свічки, жінко прекрасна,
я є тіло твоє, я є кров твоя, хліб мій насущний,
жінко прекрасна з таким сумним іменем,
з таким тихим поглядом і такою маленькою долонею,
хліб мій насущний, і вдома, і на роботі, і коли ти близкьо,
і коли ти далеко, жінко прекрасна,
думаю про тебе, ти дай мені трохи щастя сьогодні,
дай мені завтра, хліб мій насущний,
жінко прекрасна, в ім’я твоє,
в ім’я твоє, в ім’я твоє –
тричі в ім’я твоє.

Василь Махно

***

Прохання

залиши мені Господи світла зеленого видрук
і зелених мух які лиш тобі видно
і одну жінку – та що насправді світло
ту яку тобі як і мені помітно
і припни мене псом біля неї
накажи пильнувати сади з орхідеїв

залиши мені якщо можна просити
її сироти тіла своїми вночі накрити
теплу руку й стебло волосся за вухом
її дивні бажання ревнощі «мухи»
після всіх берлінів й моїх перельотів
дай нам це літо з океаном навпроти

залиши мені літо з аличою і білим наливом
опівнічним купанням – й припливом
сліди золоті на пустельному пляжі
не змивай їх – поруч зі мною приляже
зачерпне пісок дірявою п’ятірнею
залиши мене поруч побути з нею

залиши на дні яблучного повидла
метелика залиши якого зловила
залиши бджолу яка кружляє над нами
залиши з нами і з ними свій намір
залиши світло нам двом і комахам
бурштин запаяний у прозору кахлю

залиши Господи хіба це так важко
ти все застебнув на сріберну пряжку
і дозволяєш світлу сочитися з аличі
і коли її рука на вустах моїх і лиці
і коли сироти пробігають вздовж тіла
залиши їй усе що вона хотіла

залиши нам тишу й піском шелестіти
залиши нам повітря морське зеленіти
залиши нам яхти й порожній пірс
набрати води у вуха і ніс
дай нам заритися черепахами у піску
і залиши нам меду в полумиску

Олесь Ільченко

***

ти нагадуєш білу півонію
її ніжні прохолодні пелюстки
тонкий запах
із гіркуватою нотою
заспокійливу зелень
стебла і листя

ми цілуємо руки
я твої
ти мої
мені соромно адже
ти мене пестиш

чи заслужив я таку
білу ніжність яка огортає
хіба тим що
це не триватиме довго
лише одне життя

Ірина Вікирчак

***

Крешана

ми з ним двоє птахів рідкісного виду
кришталеві серця всередині
золотими ниточками зшиті

він боїться мене поранити
я боюся його любити

але у ті дні, коли у мене скляніють крила
він летить піді мною
аби я не розбилась
хоча каже
просто не в гуморі бути вище

але у ті дні, коли сонце тримається низько
від нас обох одна скісна тінь
падає на пшеничні поля
і пише по них дивні коди

по дорозі на південь
відмотуємо з полів лінії й кола
у єдиний тугий клубочок
і зшиваємо золотом
наші болючі місця
він – мені
я – йому
живе до живого
і серце вогонь
креше

Василь Герасим’юк

***

Повторний сеанс

Не вперше застрибую в поїзд за хвилю до від-
ходу – і хвиля твоєї присутності у
купе накриває мене, відкинувши в світ,
де я тебе завше чекаю, тобто живу.

Де ми – на ранковім сеансі – повторний перегляд:
“Соляріс” Тарковського чи “Леопард” Вісконті.
Роздертий світ – справжній, як поруч – уламок древніх
воріт Золотих – в снігу, у листі, у сонці.

Там наші горнятка із кавою – на снігу –
“Пейзаж після битви” Вайди тільки-но згас.
Підперши руїну гострим плечем, строфу
читаю тобі.

Це пейзаж.
Він наш.
Він для нас.

Ми в нім ще побудемо. Станемо ним нарешті.
Там ружа все та ж – трояка. Потім – ніяка.
Та в першій фієсті лишилась ти – леді Ешлі –
з Галілеєм у Плужника, з Гамлетом у Пастернака.

До церкви і в божевільню – один маршрут –
до Врубеля, Веделя, Дзюбиних читачів.
Або – до могили Аскольда й героїв Крут.
Закарпатське вино – в замку Річарда при свічі.

Кажеш, діти твої давним давно відреклись від…
ч О г о?– скажи хоч собі – матимеш привід
на тиждень втекти в Єгипет. А це не вихід.
Бо навіть вихід з Єгипту нині не вихід.

І наше купе завертає від ДО до ВІД:
де був нам істмат – “Пастораль”* – повторний сеанс.
Під гуркіт коліс дрижить уламок воріт
Золотих.

За ними – пейзаж, який –  після нас.

* Фільм Отара Іоселіані середини 70-х

Вано Крюґер

***

Метелик-шахід, терорист сексуальний,
Метелик-поет, донжуан-підривник.
Від квітки до квітки – від ліжка до ліжка
Триває його тріюмфальний політ.

О ружо й ромашко,
Це ж честь! Саме вас я обрав на цю ніч
Собі яко муз і вакханок!
Півоніє й айстро,
Це ж честь! Прийняти, нагодувати і вмити мій хобіт
В цю ніч полум’яну.
О Б-же єдиний, ніким не рожденний,
Красивий політ мій. Лем андьоли твої
Зрівнялись зі мною, кидь би
Літали зо мнов від ліжка до ліжка –
Від чічки до чічки не припиняли політ.

Так думав метелик, терорист сексуальний,
Так думав метелик-шахід, підривник
Так думав метелик-поет, що не знає,
Що з чічки, в котру він занурив і серце, і лапки, і хобіт,
Котрій він зізнався в коханні,
І пояс шахіда, і правовірний хіджаб
У нижній кімнаті майстерні
Зірвав Мудрий Джміль,
Котрому Аллах, крім смаку до пилку,
Дав ще й жало і Розум

Наталя Бельченко

***

Випліскуючи дощ долонями з-під міста,
Як рибу з-під моста висьорбують ловці,
Ти вихопиш себе, весела і троїста,
Пізнавши шлях в очах, околиці й ріці.

Непевний, непрямий, ледь-ледь солонуватий,
На смак його ідеш, б’є в голову напій.
В горіхових очах захочеться стрибати,
Як бісик, білка, шлях, непевний, непрямий.

Ія Ківа

***

закохався у дерево зовсім зелене
щодня приходив до нього
ковтав смолу невзаємності

раптом відшукав у кишенях
цілий яблуневий сад

час збирати світло
і час віддавати його світлинам
міняти очі на яблука

Остап Сливинський

***

Не пам’ятаєш, хто придумав тоді
посилати їй листя в конвертах? Найвище
кохання мало говорити загадковою
мовою, правда?
І певно, вона підгледіла
когось із вас біля скриньки, бо
одного дня
мовчки висипала мені жмут
того листя на парту – клен, магнолію, крадений
олеандр з біологічного класу.
Тоді я хотів убитися, а тепер собі думаю:
чому вона цілий рік громадила весь той
гербарій? Чому не викидала,
що вона в ньому читала? Чи я,
звичайний, веснянкуватий, в товстих
окулярах,
вийшов перед нею на якусь притемнену сцену,
де вже звучав вступ до найглибшої таємниці?
Їй було лише смішно чи
вона вибігла з залу, засмучена,
як дитина,
що раптом помітила кеди вертепного янгола?
Хто скаже? Хто має силу
назад завертати світло?

Борис Херсонський

***

Бережу твій сон, тому що бажав завжди
бути героєм твоїх сновидінь, що прийшов туди,
залучений несвідомою силою твоєї уяви,
не підвладний законам логіки, тяжіння, слави.
безмозкий – дарма, що сивий, як всі діди.

Сама розсуди – навіщо тобі здався похмурий дід,
у перспективі – старець, інвалід, дармоїд,
той, що собі під ніс поетичні рядки бурмоче ,
проклинає молодість, покаятися в провинах не хоче,
забуває усе, що забувати не слід.

Краще бути примарою залученою в політ або біг,
чи двогорбим верблюдом, що у ковчег проникнути ледве зміг,
або кентавром, шо топче зелені лучки Еллади,
трагічною тінню на тлі світової клоунади,
пушкінським Чорномором, що юність Людмили беріг.

Бо в сновидіннях твоіх, здається, в мене ще є
деякі шанси,так літо останнє тепло віддає,
й думок сумних броунівська штовханина
душу мутить, чорний кіт сидить біля тина,
й тремтить у грудях втомлене серце моє.

Ірина Цілик 

***

Половинки яблука

Через столик по діагоналі
сидять двоє,
дивляться одне на одного, у вікно.
Їхні репліки недосконалі,
як у хорошому кіно.
“А тепер я поясню, чому ми не будемо разом”,
– каже вона, і таки робить це.
Все звучить дуже логічно.
Він погоджується з усім одразу, хмуриться,
допиває чай механічно.
Потім дійові особи мовчать. А там, надворі,
пахне так, ніби можна щось спочатку, –
весна, все тече.
Вона тихо говорить, говорить,
але, здається, хоче кричати.
Принесіть, будь ласка, чек.
Мені видно навіть звідси: насправді, ніхто
з цих двох не хоче йти.
Я бачу, як пульсує жилка. В рукав не лізе рука.
Але він лишає чайові. Вона застібає пальто.
“Бувай. Якось дзвони…” “І ти”.
Ще мить – і місто з’їдає половинки яблука.

Анатолій Дністровий

***

Сполохана голубка

скоро ти станеш беззахисною
чекатимеш сонця ранкового
аби заснути зацілованою
виснаженою

скоро прийде сон
як чорна важка вода
сон який нікуди не зникає

твоє бажання повернутися додому
нагадуватимуть кадри німого
чорнобілого кіно
і сполохана весняним громом голубка
покине наше підвіконня

моя сміливість тебе залишити
безпорадна як кошеня що потрапило у воду

Оксана Луцишина

***

а крізь голос її крізь усі її голоси проростає краса спокуса
і раптово я сам і самоти своєї боюся
вічні слова її, вічні і вечорові
так посеред квітки жорстокості процвітає квітка любові
так вона проростає ховається за словами
(так пелюстки її вибухають словами)
(так западають слова у рови і ями)

а крізь голос її крізь голос її крізь голос –
(а що таке голос? плоть він чи уроборос?)
(тіло він чи із вічності долинає?)
навіть не знаю – є вона чи її вже немає –

(а коли я упаду – хто мене упіймає?)

а крізь голос її крізь голос світ зупинився
звір затих,
птах у небо втулився,
змій у трави заповз у трави шовкові,
вріс у землю слимак тихо там слимакові

(так пропікає тіло ріка любові
так протікає тілом ріка любові)

Павло Коробчук

***

Підніми голову з мого плеча і роздивись краєвид за вікном готелю.
Дозволь своїм тутешнім очам ворушити тобою, як флюгером – легіт.
Розлогі ландшафти – це доказ тощо, що у подорожах не буває стелі,
це звільнене від тортур майбутнє, це розбиті поглядом кеглі.

Судячи з наших обіймів – точка відліку географії – це завжди любов.
І чим більше поцілунків, тим точніше визначаються координати.
І ми перетворюємося у продовження пейзажу, якому ставлять умови
тільки час і мурахи, що можуть на нас, як на високі гілки, виповзати.

Підніми голову з мого плеча і вийди зі мною до джерела у лісі.
Спробуй пити не тільки з моєї ключиці, прокидатися не лише вранці.
Мої сліди – як контури контрабасу, твої – як скрипки, переплелися.
В лісі усе шарудить непомітно вгору, як бульбашки в мінералці.

Кожен листочок доводить, що більше не треба ні помирати, ні горя.
Кожна бризка із джерела готова прибити того, хто щось погане пише.
Коли втомишся, люба, ходити зі мною у лісі, можем лягти біля моря.
Просто підніми голову з мого плеча і переклади на інше.

Юлія Мусаковська

***

чи береш ти цього чоловіка
з його загостреним відчуттям справедливості,
з його розтрісканим сном,
двоїстою натурою:
одне обличчя — оаза, а друге — піщана буря;
з розсипом зморшок навколо очей, коли усміхається,
з головою, повною складних чисел,
причинно-наслідкових зв’язків,
деталей філігранної точності

чи береш ти цього чоловіка,
з яким будеш більше мовчати, ніж говорити,
і це мовчання буде ціннішим від усіх розмов

чи береш ти цього чоловіка,
щоб вриватися з ним до нічних забігайлівок,
знімати шкірку з яблук і торкатись тонкого вінілу в чотири руки;
щоб обіймати його ногами, як стовбур дерева,
розходитись, як масло під ножем,
обертатись навколо своєї осі, щоб йому світити

чи обіцяєш
встромляти та витягати голки,
здирати та накладати пластир,
згладжувати гострі кути,
не переливати молока до кави,
витримувати нестерпно довгі паузи,
коли обертається спиною;
цілувати так жадібно, мов захлинатися водою у спеку

чи береш ти цю жінку
з її розладнаними механізмами,
прихованими шрамами,
колекцією сердець у кишенях сукні,
оберемком незавершених справ,
який ніколи не меншає;
з її дислексією, дірявою пам’яттю, прикушеною губою,
з великою сумкою, в якій що завгодно й багато свободи

чи береш ти цю жінку,
щоб не читати її віршів,
не читати їй нотацій,
сердитися на неї та проганяти її страхи,
упиватися недосконалостями, що творять її довершеність,
оберігати порядок дня, в якому ви разом

чи обіцяєш
ходити навшпиньках, коли вона втілює задуми,
приходити миротворцем у її гарячі точки,
пускатися з нею берега,
вступати у суперечки й філософські диспути,
ніколи не припиняючи проростати одне в одного

і в винайнятій совковій квартирі,
і в тісняві електрички,
і у шпаківні на батьківському домі,
і у власній оселі з великими вікнами й білими стінами,
і в лікарняній палаті, наповненій розпачем та надією,
і в готельній кімнаті, де замість підлоги — море
допоки ніщо не розлучить вас

Аркадій Штипель

***

коли легесенького дотика
було доволі
о відчайдушна та еротика
у нижчій школі

брунатна сукенька і фартух
і чілка-подив
від неї сидів через парту
очей не зводив

щось там своє товче училка
час застигає
лиш сукня фартушок і чілка
мене ж немає

Галина Крук

***

з тобою завжди хочеться більше,
ніж дозволяє тіло

сідаючи, сонце видовжує наші тіні,
накладає їх одна на одну
змішує в одне ціле, і годі вже зрозуміти,
де закінчується моє,
де починається те, що є тобою.

допускаючи ближче, ніж можна,
допускаю, що світ триватиме вічно.

любити – це бути трохи не в собі,
ходити самим краєм себе,
відкраювати себе лезом Оккама,
не боятися падіння.

бачиш, любове, я не тримаюся,
я відпускаю руки

у повітрі так багато душ,
що навіть яблуку ніде впасти

Марія Ґаліна

***

у меня такие большие уши,
словно у полевой мыши.
на одной шестой части суши
(по ходу бывшей),
поневоле приходится быть тише,
слушать старших,
хорошо кушать,
преимущественно щи и каши.
у меня запасы крупы и сыра,
но они понадобятся едва ли.
ласточка, не надо.
в этом подвале
темно и сыро.
ласточка, не слушай эту паскуду,
ей бы все красоваться вечной невестой,
ласточка, ласточка, давай улетим отсюда!
после нас не останется даже пустого места.
африка будет под нами с ее слонами,
море с его кораблями.
ласточка, моя крошка, крылатая балеринка,
ты мне слаще сестры твоей филомелы.
занимается утро. вода в суглинке
ловит солнце в линзу оптического прицела
на пустом подворье в пустой деревне
на дожде, который вот-вот прыснет

….
в каждой старухе спит сказка о спящей царевне
и ее принце.

Підготувала Катерина Чамлай

 

Без категорії