Сильні, як дубовий гай

Опубліковано: 03.03.2020,  Переглядів: 56

Ія Ківа

Колись давно, коли дерева були великими, а батьки молодими й здоровими, в одному з романів Франсуази Саган мені трапилось речення: “Самогубець завжди знаходить безліч аргументів на користь смерті й жодного — на користь життя”. В контексті йшлося про те, що жінка, друг якої наклав на себе руки, постає перед вибором: розповісти його старенькому батькові про самогубство сина, а заразом і знайти сили сказати, що той був геєм і мав проблеми з прийняттям себе та соціалізацією, чи приховати правду, повідомивши про смерть вже після похорону.

Життя, звісно, складніше й страшніше за літературу, і кожен випадок щоразу потребує переналаштування чутливої етичної оптики, але я часто повертаюсь до цієї фрази, розмірковуючи над тим, що одне мовчання притягує до себе інше, а безсилля окремих людей породжує безсилля цілих громад, спільнот і суспільств, як у теорії розбитих вікон Вілсона-Келлінґа. Власне, про це ж писав і Вацлав Гавел в есеї “Сила безсилих”, що першим спадає на думку в будь-якій розмові про силу: життя в брехні створює кругову поруку мовчання та лицемірства, а життя в правді стає прикладом для себе та інших.

А це означає, що, хай яким складним є існування в режимі неоголошеної війни з державою, що є сильнішою за твою, в країні з олігархічною формою правління, що базується на постійному провокуванні реальних і штучних криз і маніпулюванні емоційними реакціями на новини (часто фейкові й не менш маніпулятивні), кожен з нас має вибір. Як мінімум — між нічогонеробленням і зусиллям, як максимум — між багатьма зусиллями та міццю. Бо, будемо відверті, ніхто не приходить у цей світ у залізному панцирі, ба більше — в кожному з нас досі живе слабка, беззахисна, вразлива й чутлива до безлічі різноманітних чинників дитина.

Теорія маленьких кроків, ясна річ, не є новиною, але ніхто з нас не народився з умінням ходити, ніхто не в змозі опанувати жодну мову за тридцять днів, як пишуть в деяких сумнівної якості книжечках, ніхто ніколи не бачив, щоб велике й сильне дерево виросло за рік чи два, і ніхто ніколи не чув, щоб будь-яку проблему було розв’язано без бодай приблизного плану дій. Чи не найпронизливішим і найщирішим текстом на цю тему є “Молитва” Антуана Сент-Екзюпері, яку можна відшукати в записниках письменника: “Господи, я прошу не про дива і не про міражі, а про силу кожного дня. Навчи мене мистецтву маленьких кроків … Навчи мене правильно розпоряджатися часом мого життя … Допоможи мені бути тут і зараз і сприйняти цю хвилину як найважливішу…”. Непоганий план для роботи над собою, чи не так?

Адже все починається саме з неї — щоденної, системної й кропіткої роботи над собою, яка роками залишається невидимою для сторонніх і не приносить намацальних результатів, якими можна поділися в соцмережах або ж у промові на ТED. Звісно, лупання сієї скали вкрай мало схоже на рекламні слогани про рай на землі внаслідок збільшення споживання окремих продуктів або ж популістські заяви про покращення життя вже сьогодні, але “кров, важка праця, сльози та піт”, як сказав би Черчилль, принаймні є реалістичним сценарієм і не приносять втоми та розчарування через те, що чергова обіцянка соціальної утопії, якої буде досягнуто в невідомий науці спосіб, не справдилася.

Хоч емоційне вигорання та знесилення все одно настають, бо людина — істота соціальна, і має потребу в схваленні іншими. Особливо, коли, набравшись сили й переконавшись у власних можливостях, вона переходить від роботи над собою до змінення простору довкола. Однак українські реалії є такими, що надмір критики (часто геть неконструктивної) збиває з ніг найвідчайдушніших пасіонаріів, впертюхів і трудоголіків. У той час як звичайне й щире «дякую» чи приязна усмішка за будь-яких обставин можуть переконати людину будь-якої професії у важливості її зусиль і цим зробити сильнішою. А критика, яка містить вказівки на помилки й поради щодо поліпшення, може посприяти оптимізації дій, замість руйнувати якесь починання або чиюсь кар’єру у зародку. Звісно, якщо вважати, що всі ми на цьому багатостраждальному клаптику землі, що зветься Україною, — робимо спільну справу.

Ми ж великою мірою все ще живемо в посттоталітарному й посттравматичному суспільстві, де важливість фаховості й експертизи треба обґрунтовувати, бо “незамінних людей немає”, а “ініціатива завжди карається”, де щодня відчувається брак солідарності, що перетворює вирішення будь-якої проблеми ледь не на апокаліпсис, де в усьому й завжди винуватий хтось десь там, а не ти і десь тут, де шалено не вистачає прозорості й дієвих соціальних інститутів (зокрема й інституту репутації), де й досі відчутно бракує відповідальності й довіри як таких. Принаймні такою виглядає система владних, соціальних і міжособистісних відносин, яку Україна отримала у спадок від радянської імперії. До речі, хочете подивитись у люстерко? Сходіть у кіно на стрічку Надії Парфан “Співає Івано-Франківськтеплокомунерего”, в якому метафорою України є система прогнилих в усіх сенсах комунікацій, самий факт функціонування якої викликає щоденний подив. З документальним кіно в Україні, на щастя, все добре.

Що ж дає нам силу? Маленькі й впевнені зусилля багатьох людей, чиїх імен і прізвищ ми здебільшого не знаємо чи не запам’ятовуємо. Вони рухаються у багнюці й темряві, щокроку наражаючись на агресивну критику і впадаючи у відчай, навпомацки і припускаючись помилок, але саме вони протоптують стежки, якими досі ніхто ще не ходив. І ось на культурній мапі України з’являються локації і фестивалі, що за змістом і рівнем організації подій цілком можуть позмагатися з закордонними. Ось у широкий прокат виходить українська комедія, про яку люди зі сльозами на очах переповідають одне одному, що вони нарешті дожили до того світлого дня, коли їм не соромно за наше кіно. Ось у крамницях з’являються цілком конкурентоспроможні взуття та одяг вітчизняного виробництва. Ось комунікація з держпосадовцями, особливо якщо до неї додати підтримку ЗМІ, раптом призводить до того, що справа так званої пересічної людини вирішується, а корупція виявляється безсилою. Ось виникають низові ініціативи, що мають на меті просвітництво й підвищення толерантності до меншин, пригнічених і вразливих груп населення, або сприяють зміцненню цехової солідарності, або дбають про екологію, або підтримують безхатченків, або допомагають соціалізуватися ветеранам російсько-української війни. Вони, звісно, не можуть замінити інституційну державну підтримку, але принаймні дають надію, що під їхнім впливом і тиском змінюватимуться і суспільство, і державні інститути. І якщо трохи роззирнутися довкола, то виявиться, що традиція бідкання й нарікання на важке життя, як і звичка вбиратися в шати жертви, має шанс віджити своє.

Нам, звісно, хотілося б, щоб зміни на краще відбувалися швидше, але тут ми потрапляємо до класичної пастки між “хочу” і “можу”. Україна після 2014 року взагалі чимось нагадує підлітка, який, нарешті вирвавшись з-під імперської “батьківської опіки”, виявився не зовсім готовим до самостійного дорослого життя. Це не означає, що раніше було краще — дешеві санаторії, морозиво за 15 копійок і взагалі. Це означає, що, по-перше, починаючи з 1991 року Україна таки рухалася в бік усвідомлення своїх бажань і дорослішання, а, по-друге, що перед нею постали нові виклики, завдання й відповідальність, і на те, щоб до них призвичаїтися, потрібен час. Можливо, багато-багато часу.

В англійській мові для позначення людей сильних, хоробрих і відважних існує сталий вираз — heart of oak (“серце дуба”). Якщо ж буквально, це означає “серцевина дуба”, адже для будування кораблів, що й уславили британський флот, брали саме цю (міцну й тверду) частину дерева. Хочете стати сильними? Посадіть дуб. Бажано, біля свого будинку, але спершу — у власному серці. Сьогодні, вже. Щоб одного дня Україна перетворилась на цілий гай дубових сердець — людей, які замість питати “що дасть мені силу?”, думатимуть “що ще я можу зробити?”: для себе, інших, громади, суспільства, країни. Вслухайтесь: вони вже б’ються поміж нас.

Джерело: НВ

“Що дасть нам силу?” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.