Свобода-гра-канон: передмова Олега Коцарева до збірки есеїв Вано Крюґера

Опубліковано: 12.10.2020,  Переглядів: 52

Олег Коцарев

Нещодавно у видавництві Laurus вийшла друком нова збірка еесїв “Розчахнута квітка” поета, філософа, культуролога, члена Українського  ПЕН Вано Крюґера. До книжки ввійшли чотирнадцять есеїв про Канон української поезії: Олега Лишегу, Михайла Григорова, Василя Голобородька, Петра Мідянку, Василя Герасим’юка, Тараса Мельничука, Емму Андієвську, Павла Тичину, Івана Драча та Миколу Воробйова.

Окремі есеї “Розчахнутої квітки” присвячені відстоюванню ідеї відкритого суспільства, ідеалів свободи творчості, широти та незашореності мислення. Так, Крюґер захищає Міжнародний поетичний фестиваль “Київські лаври”, дизайнера та ілюстратора Олександра Грехова – тих, хто у різний час ставав об’єктом атак українських правих та ультраправих сил. Канон української поезії, взаємозв’язок і взаємопрникнення Високої і масової культур, необхідність відкритого суспільства, вільного мислення, свободи слова та творчості – так можна підсумувати зміст нової книжки Крюґера.

Пропонуємо до вашої уваги передмову до збірки, яку написав письменник, журналіст Олег Коцарев.

***

Якщо ви дивитеся на сторінку з цією передмовою, то у вас є кілька хвилин, щоб підготуватися до нової книжки есеїв Вано Крюґера. Розім’яти читальні вусики, налаштувати інтертекстуальні крильця – і нехай на вашому панцирі зблиснуть відблиски вдячності за кожен цікавий поворот думки автора книжки, за кожен його жарт і кожну задуману паузу. Вірю – саме тоді й саме такими ви сподобаєтесь Вано Крюґеру, адже він особливо любить комах і пишається цією любов’ю. Певно, що комах-читачів він полюбить іще особливіше.

А що ж зі зворотним напрямком такої любовно-текстуальної комунікації?

Есеї Крюґера, поза сумнівом, можуть сподобатися вам, навіть якщо ви не маєте згаданих вусиків і панцира чи якщо у вас не шість лап, а лише ноги й руки. Тільки от без крил обійтися буде важко. Постарайтеся знайти в собі трохи Замзи, будьте трохи летючою комахою, – бо книжка “Розчахнута квітка” – це насамперед простір свободи. Чи зможе сісти на цю квітку той, хто не вільний, той хто без крил?

Жарти вбік – це справді простір інтелектуальної свободи та інтелектуальної гри. В якому і автор, і його інтерпретатори можуть собі дозволити чимало. Вано Крюґер, до прикладу, сміливо дозволяє собі міркувати над Творенням і Кінцем світу, над формою Часу, над Світлом (ба й через літеру “ять”! – мені яко авторові вірша про те, що інша літера, “ґ”, звільнена “за амністією”, “часом згадувала / подруг, / що залишились у хазяїна, / що оминула їх амністія / найбільше – букву “ять”, / її акробатичну розпальцьовку, / і скрушно шепотіла – / ах ять, / ах ять, / ах ять”, словом, мені, безперечно, особливо приємно перестрівати її в тексті сучасною літературною українською мовою), зазначаючи при цьому, що такі Забави не є безпечними. Приводом для цих роздумів постає поезія і поети (ви швидко побачите – для Крюґера культура, текст, образ, мотив, епоха – невіддільні від образу автора-творця) – Олег Лишега, Василь Голобородько, Емма Андієвська, Микола Воробйов, Петро Мідянка та інші.

Але без жодних незручностей кількома чи кільканадцятьма сторінками пізніше наш автор грає в іншу гру, по-своєму теж вельми вишукану: вибудовує порівняльну таблицю ознак творчості й персональних образів (ці дві сфери знову зшиті, хоч намертво, хоч наживо) таких лідерів пізньорадянської естради, як Владімір Висоцький, Йосиф Кобзон, Валерій Леонтьєв, Лев Лещенко, Муслім Магомаєв, Алла Пугачова, Едіта П’єха та Софія Ротару. Правда, вам уже цікаво знати, які пункти є в цій таблиці? Наприклад: RES PUBLICA / RES PRIVA, Доступність / Ускладненість, “Свій” / “Інший”. Втішно згадати, що деякі міркування з цього есею ми обговорювали з його автором іще задовго до появи нинішньої книжки, в нашому колишньому спільному кабінеті на піддашші, на чарівному Подолі, в супроводі дзеленчання келихів з шампанським, сидром або іншими вдячними й плідними напоями.

Саме інтелектуальна свобода дозволяє Вано Крюґеру іноді працювати з серйозними розважаннями на теми, що більшості в нашому освіченому просторі видаються несерйозними, переконливо виступати проти спроб обмежити й каструвати культуру (як-от у випадках зі спробами “правих погромів” виставок чи інших ініціатив). Дозволяє відкинути тактично зумовлену культурну самоізоляцію – й вільно розважати, припустімо, про різні форми взаємодії з російською культурою. Позиція Крюґера – в двох словах – полягає тут у тому, що сильна, розвинута культура приймає в себе чужі (хай і ворожі в прямому значенні слова) чинники чи досвід, позначений чужоземною “тінню”, інкорпорує їх і перетравлює (він наводить приклад виступу російської оперної співачки – вже емігрантки – Марії Максакової, котра співала на нашому Дні Незалженості в ту “п’ятирічку”, коли держава бодай намагалася вести осмислену культурну політику), натомість та культура, яка боїться взаємодії (або ховає цей страх за суто тактичні політичні резони), схильна спрощуватися, деградувати. Важко не погодитися. Думаю, для боротьби країни за збереження своєї самості важливіша сильна, різноманітна, багата, а не тактично правильна культура. Спроможна тримати в українській орбіті різних людей. Чи ж не слабкість такої орбіти є однією з вагомих причин і 2019-го року, і 2010-го, і багатьох трагедій весни 2014-го? Та – з іншого боку – чи той факт, що, порівняно з 1917-1920-ми роками, наша культура стала значно повноформатнішою, різноманітнішою, не став одним із чинників кращих результатів нового етапу боротьби за незалежність, порівняно з попередніми?

Звісно, читати тексти, заряджені вільним інтелектуальним і творчим духом, потрібно, налаштувавшись на свободу. Але й писати – теж. Саме тому я намагаюся використовувати в своїй передмові якомога більше знаків тире. Та й Крюґер не обмежується комами чи курсивами – то грецьким алфавітом пункти своїх міркувань пронумерує, то кілька різновидів дужок скомбінує.

І все ж, Вано Крюґер у своїй “Розчахнутій квітці” не зупиняється на свободі. Вона не стає самоціллю. Недаремно ж його інтертекстуальний горизонт включає в себе великий обсяг класики. Недаремно він приділяє, наприклад, авангардним літературним чи культурним тенденціям не аж так багато місця – чи не єдиний чистий, послідовний авангард, про який багато і послідовно мовиться в книжці – витончено-нескінченні тексти Емми Андієвської (до речі – колись Віра Вовк, у якої я брав інтерв’ю в одній із сентиментально спорожнілих після пар аудиторій Києво-Могилянської академії, сказала мені таке: “Скільки людина може прочитати сонетів Емми Андієвської?”. Пані Віра й не здогадувалася, як чітко і всерйоз її начебто жарт поєднується з розмислами Вано Крюґера про вірші Андієвської, зокрема про їхній часовий вимір).

Отже, якщо на одному полюсі “Розчахнутої квітки” – інтелектуальна і творча воля, то на другому – що? Канон. Вано Крюґер – справжній співець канону. Цим він багато в чому оригінальний у нашому сьогоднішньому інтелектуальному просторі.

Лише щира любов до канону, до спроби впорядкованості в сфері культури може дати змогу цікаво і небанально міркувати і про Василя Голобородька, і про Івана Драча, вичленовувати те, що виводить обидві загалом неподібні постаті на верхні полиці культурної вертикалі (запам’ятайте останнє слово – воно дуже важливе для Вано Крюґера, воно творить окремий сюжет у “Розчахнутій квітці”).

Канон – це завжди ризик. Ризик улягання: писати лише про визнаних, лише підтверджувати тенденції і таке інше. Але Вано Крюґер, пишучи про визнаних, сказати б, “редагує” форми цього визнання. До того ж, прагне канон не лише фіксувати, а й вибудовувати. Тому звертає свою увагу далеко не лише на відоме і відомих, а й, приміром, на молодих поетів. У “Розчахнутій квітці” це Олександр Мимрук і Дмитро Кириченко. Якщо перший уже є автором однієї книжки, має виразний і – тут це важливо – впізнаваний індивідуальний голос, то близько познайомитися з другим поетом наразі ми можемо лише сподіватися в перспективі. І коли вірити уважному аналізу його творів Крюґером, такі сподівання мають чимало підстав здійснитися…

Я ще не написав ні про Слугу Півонії, ані про Правила життя Вано Крюґера, ані про інші інтригуючі речі, а ми тим часом уже, здається, зовсім приготувалися до читання “Розчахнутої квітки”. Навіть мені захотілося ще раз її перечитати. Тож – ходімо разом.

Без категорії