Суцільна утопія

Опубліковано: 27.07.2020,  Переглядів: 59

Юрко Прохасько

Передусім з’ясувалося, що ми досі його прагнемо. Перед тим, як міркувати, якого саме, слід сказати собі це: з’ясувалося, що ми передусім просто знову прагнемо майбутнього. Свого часу ми якось не відразу помітили, що майбутнє зникло. В якийсь уже достеменно не встановлюваний момент кількох останніх десятиліть – мабуть, таки двох чи трохи більше – ми просто перестали його бачити, втратили можливість не те що в нього умоглядно зазирнути, але й взагалі здатність хоч якось собі його уявляти. Обрій майбутнього закрився, обрис майбутнього затерся, образ майбутнього занидів. Залишився сам означник – слово, яке за звичкою та навичкою, за традицією та траєкторією, за інерцією та інтуїцією й далі було у словнику, ба навіть у вжитку, тільки ось означало воно дедалі менше, марніло на очах, зсихалося, чахло.

Втім, невдовзі майбутнє раптом знову відкрилося – але цього разу в постаті катастрофи, множинної і тотальної апокаліпси: це вже тобі навіть не «маленькі пожежі скрізь», а суцільна апокаліптична заграва повсюдно. Утопія поступилася місцем дистопії, і єдино помисленною, єдино можливою утопією стала не так антиутопія, як власне дистопія поготів: ніде не буде добре, суцільне жахіття, занепад і схилок буде скрізь. Нікому життя не буде. Й іншого майбутнього у нас вже не стало бути, не мало бути, як тільки катастрофічного. Отож питання тепер полягає тільки в тому, чи присвітить нам іще колись якесь інше майбутнє, крім світопреставленницького.

Один мій приятель стверджує, буцімто музика закінчилася 1994 року. Яка саме музика? Чи музика як така? Чому саме 1994? Не знаю: коли він це говорив, його аргументи звучали вагомо, підкріплені багатьма прикладами, і тому здалися мені тоді цілком переконливими, я й сам ладен був беззастережно погодитися з тим, що справді музика закінчилася 1994 року, але вже скоро напріч ці аргументи забув. Не знаю також, чи є між кінцем музики і кінцем майбутнього якийсь зв’язок, так само не знаю, чи пов’язані всі ці кінці з кінцем віку і тисячоліття, але, правдоподібно, майбутнє і справді було закрилося нам десь власне на межі тисячоліть.

Не знаю також, чи є тут якийсь зв’язок з Кінцем Історії. Тим часом ще трохи давніше, зовсім недавно все виглядало напрочуд добре: ніщо не мало закінчуватися, крім власне Історії, але саме її кінець й віщував початок усього решти, всього чудового – назавжди, без кінця.

Кінець Історії означав передусім кінець Утопій, кінець самої необхідності мати утопії, переслідувати якісь утопії, суперечні й суперницькі, які змагалися в тому, хто кого і хто коли, хто швидше запевнить свою рацію вічного незмінного доброго майбутнього. Бо те, що мало настати – кінець Історії – і мало покласти нарешті край самій ущербній необхідності виробляти утопії, жити утопіями, їх здійснювати, до них прагнути. Кінець Історії мав знаменувати початок стану і статусу безутопійності; брак браку Утопій – ось це була сама есенція Кінця Історії.

Адже на той час, на час початку Кінця Історії, стала вже, здавалося, остаточно зрозуміла не тільки цілковита згубність і злочинність комуністичної утопії, в якій тоді досі ще перебували ми, люди Сходу, і яка давно вже в достоту геґелівському сенсі встигла навіть кількакратно обернутися на свою діалектичну протилежність – на дистопію, жахіття, яке встановлювало стан не райської, а пекельної позачасовості. Ось тільки щодо тієї комуністичної утопійної позачасовості власне й не було відчуття, що це нескінченність, хай навіть і паскудна. Ні, навпаки, була певність, що вона ось-ось закінчиться – задля того, аби ми могли долучитися до нової безчасовості Кінця Історії. Відбулося насамперед, здавалося, цілком очевидне – і остаточне – відкриття тієї ядерної підставової обставини, що саме прагнення до утопії, потреба утопії й утопійного модусу діяльності у цьому світі, взагалі утопійні прагнення є невилучним, структурним складником нашої спільної Новочасності, хоч би якою різною в різних частинах світу вона тоді видавалася, хоч би якими позірно відмінними видавалися її різні видозміни. Без Утопії нема Сучасності. І власне це відкриття тоді, здавалося, було впіймане за бороду, саме воно обіцяло стати передумовою і ґарантом остаточного прозріння: хибною, шкідливою, але, на щастя, поправною є сама потреба Утопії, глибоко закорінена в самій структурі Новочасності. Треба лише цю структурну залежність розпізнати, збагнути, усвідомити – і усунути, вилучити зі структури так, як тим часом навчилися редагувати людський і нелюдський геном, витинати з нього генетичними ножицями ушкоджені або шкідливі фрагменти. Бо ж прагнення Утопії є свідоцтвом відчуття нестачі, а нестачі-то якраз з Кінцем Історії і не буде. Нема нестачі – нема потреби. Нема недоліку – нема прагнення. Нема браку – нема бажання. Ножиці чи скальпель Кінця Історії мали вилучити зі структури Новочасності власне оту шкідливу секвенцію утопійності.

Отож, по суті, обітниця Кінця Історії імпліцитно промовляла й таке: на цьому відкритті й викритті закінчується й сама Новочасність з її численними, заплутаними і такими суперечливими – аж до згубності – колізіями, пертурбаціями та сюжетами. Чи навіть радше: Новочасність добігла не так свого кінця, як радше завершення – у тому сенсі, що їй не треба буде відтепер нічого більше вершити і звершувати. Вона закінчилася не в тому сенсі, що вичерпалася, а власне завершилася, бо звершилася, тобто вивершилася, здійснилася, а тому зупинилася і відтепер може тривати у вічний і неодмінній тотожності самій собі. І разом із нею закінчилися утопії – як необхідність і потреба утопій. Завершити Новочасність – це вирвати в неї жало утопійності. Ось тільки жало це, подібно до бджолиного, виявилося тканинно пов’язане зі самими нутрощами: вирвати жало означає урвати нутрощі і тим самим обірвати життя бджоли.

Якби ж ми тоді годні були збагнути, що утопія закінчення утопій сама є найбільшою утопією! Що нічого не завершилося, не звершилося, а тому й не закінчилося. Що майбутнє закрилося від нас не тому, що вивершилося, а тому, що приголомшливо й незвично було уявляти собі його завершеним. Тому що на якусь мить розірвалася невидима очевидність його нерозривного зв’язку з утопією. Що перестали бачити майбутнє ми саме тому, що викрили, затаврували і, як здавалося, вилучили, вигнали, спекалися утопії. А іншої навички сприймати майбутнє і не розвинули – а може, й не мали такої можливості взагалі? А утопія, яку ми тріумфально вигнали через двері, тим підступніше, але й навальніше увірветься через вікно і всі решта радше несподіваних отворів, дір, шпар та амбразур.

І коли незабаром виявилося, що нічого не вирішено, нічого не звершено і не завершено – майбутнє з нищівною потугою відкрилося нам як катастрофа, бо лиш так була можливою тоді потенційність його уявлювання: як те, що вибивається з-під нашої опанованості, непідвладне нашій спроможності щось вдіяти, вимикається з-під нашої влади.

Цей текст є уривком з есею, написаного в рамках проєкту «Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів» Українського ПЕН і translite.V. Повну версію есею можна буде прочитати в збірці «Майбутнє, якого ми прагнемо», яка вийде друком у видавництві «Темпора» у вересні. Проєкт онлайн-резиденції відбувається за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ).

Джерело: Збруч