Щоб не зраджувати серцю, мозку і душі

Опубліковано: 28.04.2021,  Переглядів: 57

Лариса Денисенко

Якщо уявити залу очікування на будь-якому вокзалі, стає зрозумілим: якщо людина опинилася там, рано або ж пізніше, а скоріше за все – за розкладом, дочекається свого потяга і опиниться там, куди планувала їхати. 

Якщо уявити залу очікування для культури, то невідомо, чи культура чекає на потяги з тими, хто тягнеться до неї, потребує її; чи люди чекають на культуру, котра може дійсно допомогти опинитися там, де людина хоче бути. А, можливо, цей потяг взагалі пролетить без зупинки.

Мені видається, що звичне ставлення до культури як до клубу, де щось відбувається, – кіно, дискотека, концерт бандуристів, лекція чи читання, – не дозволяє сприймати її інакше та ширше. 

Переваги культури часто ігноруються. Але ж навіть коли ні, коли юному максималісту чи амбітній підлітці хтось каже: “Та прочитай це, піди в музей, треба подивитися цю виставу, а ось це – справжнє мистецтво, класика, соромно цього не знати, а ти ж хочеш бути культурною людиною?”, то вона з почуттів протиріччя та спротиву може сказати: “Ні, я не хочу бути культурною людиною, облиште мене у спокої. Я прекрасно проживу без цієї вашої культури, я хочу бути успішною, заможною, визнаною, творцем чи творчиненю, впливовою та переможною”. І в цьому переліку чомусь часто немає місця для культури. А, власне, чому?

На мій погляд, саме культура, а ще математика і природа, розвивають фантазію людини, допомагають побачити, розробити ідею, вийти за рамки або розширити рамки для інших, дають можливість побачити щось незвичне у звичайному. Культура досягає цього завдяки креативності та прокачуванню емоцій, сприйняття, міркування; математика – завдяки параметрам точності, закономірностям, чіткості, точкам відліку; природа – завдяки неосяжності, гармонійності і красі.

Можна прочитати безліч книг про управління, бути ефективним керівником чи керівницею, але саме споглядання картин, архітектурне рішення, музика або художня белетристика дають людині можливість побачити щось свіже і вигадати щось нове. Бо саме культура прокачує в людині таку навичку як креативність. 

Чи часто про це публічно говорять люди, уповноважені на виконання функцій держави? Чи лунають такі сентенції, наприклад, від економістів або ж правників? Ні. Вочевидь, бо культура не розглядається як частина необхідної освіти, кар’єри, успіху та ідентичності. 

Ось і цю дискусію про перебування культури в режимі очікування під час пандемічних викликів розпочали не парламентарі і не президент країни, не лідери та лідерки громадської думки, а люди культури. Можливо, тому що більше болить. Можливо, тому що втрачаються інструменти фінансування, впливу і важливості. Але, ймовірно, і тому, що усвідомлюється цінність, вага та вплив культури на сутність людини, спільноти, політику держави. 

Цікаво, що в бізнес-середовищах якраз почали фокусуватися на питаннях культури, філософії, ідентичності як на факторах, які можуть допомогти впоратися зі змінами або ж віднайти і запровадити їх, на факторах необхідних для розвитку сучасного управління, концепції лідерства, комунікації.  І це прекрасна тенденція, вона свідчить про те, що прогресивні групи усвідомлюють: революційні й еволюційні процеси, які доводиться проходити людству, неможливі без культурних політик. 

Питання: хто ми зараз, ким ми були, ким будемо – завжди перебуватиме в переліку зацікавленості людей. І це питання напряму залежить від визначення, усвідомлення, прийняття власної ідентичності. А культурна складова ідентичності промовисто допомагає знайти відповідь на цей запит. 

Можна відчувати себе космополітичною людиною, людину полікультурною, і це також важливо для ідентичності, і важливо для того, щоб віднайти людей своєї сили. Але людину дивовижно заземляє, і водночас надає ресурсів для розвитку, усвідомлення і цінування своєї етнічної культурної ідентичності. Власне, це усвідомлення просто необхідне для наших зовнішніх діалогів, мовою культури простіше пояснити, ким ми є. 

Коли людина перебуватиме в культурному просторі з дитинства, під час зіткнення з людиною з іншої країни вона зможе пояснити, що таке Україна і хто такі українки та українці. Тоді держава асоціюватиметься не лише з  Чорнобилем, проституцією, корупцією, недоброчесністю, війною, зірками спорту. Знаючи лише одну історію – різдвяного Щедрика, навіть без наспівування, – нас легше вписати у світовий контекст і поділитися різними історичними перспективами. 

Зумізація всього світу дозволила нам не лише жартувати про “Квадрат” Малевича. Згадаємо тут мем, який гуляв мережею наприкінці 2020 року: чорний квадратик Zoom-конференції і підпис «Казимир Малевич: «Це був дуже гарний рік». Це також дозволило з’ясувати, а потім і розповідати іншим про належність до України цього митця. Це ніби такий простий дитячий крок культурної дипломатії, але вплив його може бути потужним. 

Рафаель Лемкін, людина значної ваги в історико-правовому полі, ціннісному вимірі людства, в своїй промові “Радянський геноцид в Україні” зазначав, що перший удар тоталітарний режим спрямував на винищення та виселення української інтелігенції: письменників, мислителів, митців. Ще одного жахливого удару через катування і смерть голодом зазнало селянство – носії традиційної культури, фольклору, музики, національної мови і літератури, національного духу. Лемкін наполягав на тому, що голодомор в Україні є геноцидом, і звертав увагу на те, що суттєва частина радянської програми експансії – швидкий шлях до уніфікації різноманітних культур націй, які складаються в радянську імперію, скерована на винищення не лише окремих осіб, але й культури і нації.  

Моя родина – мультикультурна. Моя мати – людина із втраченою завдяки тоталітарній машині СРСР і депортації з Батьківщини литовскістю. І це дуже болісний стан, коли ти залишаєшся застрашеною, не хочеш це усвідомлювати, потім починаєш усвідомлювати і знову почуваєшся застрашеною. Мій тато – людина, в котрій намішано всього дуже багато, але вихований так чи інакше на радянській культурі з домішками звучання Київщини.

Моє дитинство, яке прийшлося на 1970-і – 1980-і роки минулого сторіччя, могло б залишитися цілком в звучанні радянської культури, якби не Національний художній музей імені Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса, що в Каунасі (ним я блукала, фактично, щоліта, а потім ховалася в листівках, музиці і поезії), та передплата журналу “Юність”, емблема котрого нагадала мені пару графічних робіт, що прикрашали стіни моєї кімнати, – так я дізналася про Стасіса Красаускаса, що вони вивели мене з тунелю і показали світло литовської культури. А місто Київ, моя закоханість в моє місто, дозволило мені побачити і усвідомити фрагменти культури української. Звичайно, свою роль зіграли і люди, і книги, і музика, і картини, й інші міста, і моя докипливість, але все почалося з перемоги київської оптики над радянською. 

Культурні відмінності та особливості дозволяють нам не втрачати себе, свою гідність, свій голос, свою державу, збереження пам’яті про них допомагає розібратися з тим, ким ми були, їхній розвиток дозволяє бачити і відчувати себе як в теперішньому так і в майбутньому. 

Зрештою, культура є частиною нашої політики безпеки, особливо в умовах збройного конфлікту, і саме збройний конфлікт, воєнні злочини, вбивства, сприяють усвідомленню того, якою ціною нас хочуть навернути і повернути в площину братських народів. Лише треба забути ім’я своє, і все минеться. 

За свідченнями правозахисників вже сьомий рік де-факто влада в окупованому Криму (на жаль, здобути релевантні для досліджень дані на непідконтрольних Україні територіях Донеччини і Луганщини не є можливим) провадить цілеспрямовану політику знищення національної ідентичності та мілітаризації молоді. Для цього вона широко використовує систему освіти. Такі дії порушують права на культурну та національну ідентичність і суперечать Конвенції ООН про права дитини, де зазначено, що освіта дитини має бути спрямована, зокрема, на виховання поваги до культурної самобутності, мови й національних цінностей і підготування дитини до свідомого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості.

Коли люди та території повернуться, всім нам буде ще важче ментально. Після радісного, але нетривалого як все радісне відчуття моменту перемоги і справедливості, треба буде розбиратися із цим, розпочинати процеси демонтажу нав’язаної ідентичності, проводити в деяких випадках реставрацію, а в деяких розпочинати все навіть не з нульової позиції, а з мінусової.

Тому дуже важливо тут і зараз, поки вочевидь є час, а культура завдяки пандемічним правилам, стала в рази доступнішою тим, в кого є доступ до інтернету, прокачувати свої культурні м’язи самотужки і разом з дітьми, систематично докладаючи зусиль, так само старанно і осмислено, як ми робимо вправи для того, щоб тіло нам не зраджувало. Культура потрібна, щоб не зраджувати собі, своєму серцю, мозку і душі, віднаходити моральні і розумові ресурси.

 

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режимі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.