Що сьогодні промовляє до нас Леся Українка?

Опубліковано: 25.02.2021,  Переглядів: 231

З нагоди 150-річчя з дня народження Лесі Українки автори ПЕН розповідають про значення та актуальність творчості письменниці. 

Своїми думками поділилися літературознавиця Тамара Гундорова, літературознавець та видавець Ростислав Семків, літературознавиця і поетка Олена Галета, мистецтвознавиця, редакторка та перекладачка Діана Клочко, а також письменниця та радіоведуча Олена Гусейнова.

Тамара Гундорова 

Святкування ювілейних дат – випробування для наших класиків. В якісь періоди вони перетворюються на борців, в інші – на звичайну слабку людину; іноді стають героями, іноді – фальшивими пророками. Цьогорічне 150-річне святкування ювілею Лесі Українки багато що скаже про нас самих. 

“Якими хочете нас бачити?” – між іншим, запитувала Леся Українка у майбутніх поколінь і говорила про небезпеки, які стоять на шляху розуміння письменницького спадку. Одна з них – критика, занурена в особисте життя автора. Її називала “літературною інквізицією” та протестувала проти того, щоб пояснювати, “як ми заряджуємо нашим власним матеріалом автобіографічним” свої твори. Друга небезпека – зведення живої особистості до тіні, перетворення живої історії на символ і міф. 

Зрештою, їй самій не вдалося всього цього уникнути. Ще за життя Леся Українка перетворюється в українському культурному світі на міфологізовану постать. Цьому сприяли передусім її літературний псевдонім, котрий голосно стверджував українськість, а також її походження – як доньки відомої письменниці Олени Пчілки та племінниці й інтелектуальної учениці, як вона себе називала, Михайла Драгоманова. До цього міфу доклалося її ціложиттєве змагання, точніше, “війна” з хворобою, яка перетворювала письменницю в очах сучасників і нащадків зі слабкої недужої жінки на сильну героїню й “одинокого мужчину”. Значну роль у творенні міфу відігравав також її “екзотизм” – письменниця залюбки дозволяла собі втікати від сучасної їй України в далекі історичні світи та культурні епохи. Екзотика давала Лесі Українці колорит і трагедію, якої їй бракувало у сучасному житті, а культурна символіка апелювала до смаків і уявлень інтелігентного середовища, до якого й були спрямовані її твори. Все це створювало образ “чужинки” у власному домі. 

Навіть її діалог зі світовою літературою і творення нових культурних символів  – Дон Жуана, звабленого владою, Міріам, яка посміла побачити в Месії “сина людського”, Кассандри, якій відкрита “гола правда”, раба-неофіта, що хоче щастя в теперішньому житті й протестує проти майбутнього християнського царства, – все це допасовувалося до міфологізованої культурної постаті авторки, яку привласнювало собі українське суспільство, називаючи її “нашою Лесею”. Як символ і міф, Леся Українка стала цілком впізнаваною постаттю, а як жінка-письменниця, якій постійно доводилося відстоювати свою індивідуальність і право говорити, щоб бути почутою і зрозумілою, вона досі лишається загадковою.  

Ростислав Семків

У дитинстві мені багато читали. Фактично, всі, хто з ближчої родини, але часто будь-хто зі знайомих. Читали непоспішно, виразно, завжди українською й інколи “на випередження” – тобто навіть трохи доросліші тексти, ніж я міг сприйняти. Окрім читаного, мені подобався сам ритуал такої взаємодії з дорослим світом.

Та все ж окремі сенси й сюжети запали в малечий мозок глибше, ніж біль­шість інших. Я міг би їх перерахувати – згодом вони багато що визначили в моєму житті, – проте скажу лише про перший. Я чомусь певен, що це перший сюжет, який я пам’ятаю. Читала його мама, й це був “Роберт Брюс…” Лесі Українки.

Давню шотландську легенду поетка переказала віршем у 1893 році; політична паралель прозора – звісно, йдеться не про боротьбу проти Англії. Михайло Драгоманов, вслід чиїм порадам написала й кому присвятила Леся цю поему, наполіг, що текст не пасує друкувати в дитячому журналі, як те раніш було заплановано. Отже, з поеми для дітей постав політичний памфлет.

Але малому мені політичні підтексти звучали ще досить приглушено: лицарі, королі… все це середньовіччя сприймалося як казка. Та й забулося б, напевне, як казка, якби не ота центральна сцена, що самій Лесі видавалася найважливішою, була прописана детальніше, але внаслідок “дорослішання” тексту зазнала скоро­чення. Хай так – мене все одно вразила. Пам’ятаєте? Формула впертості:

“Та невже-таки лицар має менше снаги, ніж павук?”

Зараз часто радять не стигматизувати Лесю. Переносити наголос із її хвороби на сміливість прозрінь та інтелектуалізм письма, феміністичний пафос та євро­пей­ський масштаб особистості. Це правильно, бо довгий час ці грані її творчості не помічали чи й зумисно замовчували. Але не можна ігнорувати внутрішню боротьбу поетки проти найбільшого ворога її життя. Хворобі треба було проти­стояти щодня й навіть щогодини. Тривалість спротиву й гарт протистояння – це надзвичайні грані її досвіду. В багатьох текстах вона передає його – підбадьорює себе й спонукає до дії інших. Перформативність поезії Лесі – ось на чому також варто наголошувати.

Підготовка до друку 14-томового Повного зібрання творів Лесі Українки, до якої поруч Волинського національного університету та Українського інституту книги були причетні видавництва “Комора” та “Смолоскип”, на початках також видава­лася справою непідйомною. А проте виявилася досяжною. Можливо, впертість Лесі надихає нас досі значно сильніше, ніж ми думаємо?  

Олена Галета

Про Лесю Українку звикли говорити як про взірець і символ, провісницю й речницю, та найбільше вражає її здатність бути й залишатися викликом, бо саме виклик спонукає до дії у відповідь. Дослідниця Джейн Томпкінс звернула увагу на літературні твори, які не обмежуються сюжетом чи стилем, а виконують особливу культурну роботу – формують нові спільноти, поєднані спільним досвідом і цінностями, спільними сценаріями дії у відповідних ситуаціях. Твори Лесі Українки, й насамперед її драми, змінюють статус літературного твору загалом і вчать читати наново – і текст, і світ.

Недарма Микола Зеров назвав драми Лесі Українки тривожними: якщо у ранніх творах “почитаємая, но не читаємая” авторка переконує читача прийняти певний розв’язок конфлікту, то далі вона крок за кроком спонукає усвідомити наявний конфлікт, який не може бути вирішений стороннім зусиллям, прийняти відповідальність за очікувану розв’язку і врешті визначати власне місце у ситуації і власну перспективи погляду, здатного самостійно проблематизувати. Тож тривога у її творах – це не причина, а наслідок розгортання дії, націленої поза межі сюжету, безпосередньо на читача. Саме читач стає головною дійовою, чи радше дієвою, особою, залученою до взаємодії.

Найкращі твори Лесі Українки не афористичні – вона не повчає, не пропонує готових приписів, а власне викликає на розмову. Усі можливі прочитання її драм годі передбачити, однак всі вони уможливлені способом її письма, самою структурою тексту. Леся Українка майже ніколи не обмежується сюжетом, вона залучає до діалогу різні світоглядні позиції й цілі культурні пласти, але при цьому залишає за читачем право й можливість самотужки сформулювати ті питання, на які він шукатиме відповідь.

І, нарешті, з простого: чи готові ми впізнавати Лесю Українку за поглядом чи характерним жестом? Чи здатні прочитати її почерк – переносно і буквально? Чи уявляємо її подорожні маршрути? Чи знаємо співрозмовників та опонентів? Бо якщо ні, то перед нами – навіть не виклик, а недовиконане домашнє завдання.

Діана Клочко

Для однієї з частин проєкту “Леся Українка. 150 імен” передивилась днями портретну галерею Лариси Косач-Квітки – як фотографічну, так і мистецьку.

Суворий вираз обличчя інтелектуалки, яка зосереджено вдивляється у вічі глядача/глядачки, був зафіксований у погрудних портретах пензля Івана Труша й Фотія Красицького, для яких Леся позувала. Чи у контражурі вікна, за яким видніються віти дерев у світлі літнього дня, чи виступаючи з напівтьми на світло лампи або свічки, героїня виглядає емансипованою містянкою зі складним внутрішнім світом і тим типом воскової блідості, що не приховує ані віку емоційної дорослості, ані хворобливості. Міцно стиснуті вуста, аскетична зачіска, що підкреслює високий лоб, закрита блуза з воланами прикривають абрис грудей – ці ознаки стриманої елегантності жінки fin de siècle множились у бюстах як скульптурних (Макар Вронський, Галина Кальченко), так і графічних зображень – від 1920-х (Олена Кульчицька, Маргіта Сельська-Райх) до 1980-х років включно (Василь Касіян, Віктор Чебаник). 

Щоправда, монументалісти пішли іншим шляхом. Вже з 1960-х (Василь Бородай) почали ретельно “омолоджувати” обличчя письменниці, увиразнювати абриси її тіла аж до того, що перетворили її на сексапільну вродливицю з пишними формами грудей, тонкою талією й об’ємною зачіскою з буйного волосся (Василь Забашта). У монументах повного зросту художники раз-по-раз підкреслювали стрункий силует і бганки сецесійної сукні, нижня частина якої в’ється навколо струнких і довгих (інколи й настільки, що вона стає схожою на модель Твіґґі) ніг, ніби її ворушить рвійний вітер.

В УРСР до ювілеїв не шкодували грошей на бронзові монументи, і фігура Лесі Українки, улягаючи тренду на гігантизм, стала майже велетенською. Ледь не шестиметрові пам’ятники оточують групами дерев або клумбами. Не інтелектуалка, мандрівниця, драматургиня, перекладачка чи полемістка, а молода жінка зі звабними формами – так було потрактовано видатну особистість. Радянський тренд “вічномолодих класиків” стосовно емансипованих жінок ХІХ століття, ймовірно, мав за зразок полотно Миколи Ярошенка “Курсистка” (1883 рік, твір зберігається в Національному музеї “Київська картинна галерея”). Образ Лесі став здебільшого такою ж “рухливою” постаттю, імітуючи активну взаємодію з вітром як метафорою “духу часу” (Микола Обрезюк і Андрій Німенко, пам`ятник на головній площі Луцька 1977 року). Нерідко Лесю Українку зображали з книжкою в руках або біля грудей, інколи її рука (хвора, оперована) могла бути стиснутою в кулак або тримати букетик дрібних квіточок.

Останнє симптоматично: з 1970-х через шкільні хрестоматії закріплюють сецесійний стандарт “заквітчаної красуні”, і відтоді Леся асоціюється не з урбаністичною культурою, а із втіленням “замріяної юної поетки”. “Природне” (флористичне) в образі Лесі сумістилось із образом Мавки з “Лісової пісні”, заміщаючи письменницю фентезійною дріадою.

Леся-Мавка перемогла навіть і Лесю-революціонерку, схожу більше на Віру Засулич, ніж на ідеолога українського народництва. Навіть на початку ХХІ століття для трьох варіантів зображення Лесі на купюрі номіналом у 200 гривень, коли обличчя гравіювали зі світлин 20-літньої Лариси, обов’язково в колаж додавали стилізований вінок, лілею чи орнаментальну композицію.

А для муралів і постерів 2010-х з образом Лесі Українки, де за основу були взяті її фото чи гравійоване зображення на тій же “двохсотці”, визначальним виявилось усе те ж саме її перевдягання – тільки вже у шати жінок ХХІ століття. Хоча в деяких – і в лицарські обладунки також.

Олена Гусейнова

2009 року я викладала в одному київському виші українську літературу межі XIX-XX століть. Ми читали Коцюбинського, Кримського, Кобилянську, “Молоду музу” і, звичайно, Лесю Українку. Я принесла ксерокопію “Андрія Лаговського” Агатангела Кримського, і студенти вибудовувалися за нею в чергу, ми обговорювали листи Коцюбинського до дружини та коханки і листування Кобилянської та Українки. 

Найбільше я любила останні хвилини семінарів, коли просила студентів сказати, чим закінчується твір, і ми разом читали останню фразу: “Донна Анна скрикує і падає низьма додолу до ніг командорові”, “Се ж найгірше в світі лихо — непрозора, горда туга…” або “І про себе світові розкаже”. Курс припав на весняний семестр, зима тоді не була затяжною, ми швидко зняли шапки і теплі куртки, носили стильні пальта, шалики і мітенки. Найстильніша зі всіх була студентка Оленка. Вона вміла бездоганно намотувати шалики на шию і носити короткі спідниці та кольорові панчохи без зайвого виклику. Після іспиту вона спитала, чи погодилась би я попрацювати з нею над статтею про Лесю Українку. На моє питання, куди б вона хотіла цю статтю написати, вона відповіла, що про таке не думала, просто їй хочеться, щоби Леся Українка ще потривала в її житті. І ми витратили літо на прогулянки з кавою в Ботанічному саду та Павлівському сквері і на роботу над текстом, який не планували нікому показувати. 

Оленка запропонувала написати про одяг Лесі Українки. До “коморівського” тритомника нецензурованого листування було ще далеко, тому ми вибирали згадки про тканини і перешивання суконь з радянського брудно-жовтого повного зібрання творів. Це був момент, коли Леся Українка для мене стала Ларисою Косач, реальною українською жінкою, з неймовірно цікавим повсякденням, саме таким, про яке пишуть американські антропологи культури в книжках, які я тоді розглядала на “амазоні” й не могла собі замовити. Саме тоді я подумала, що Леся Українка з усім, що вона сказала, і з усім, що вона від нас приховала, може бути ідеальним ключем до епохи, в якій сформувалися наші життєві звички та ритуали. Одна з таких звичок, про яку Леся Українка примусила мене подумати по-новому, – рукоділля. 

Саме тоді, 2009 року, хендмейд знову став модним. Відкривалися курси, де вас могли навчити зістарювати меблі та виготовляти з бісеру та картону рамки для дзеркал та фотографій, розмальовувати пляшки і робити сережки з поліуретану. Я поблажливо ставилася до цих нехитрих забав і пишалася своїм невмінням пришивати ґудзики. Аж до того, як за черговою кавою в Ботанічному саду ми не торкнулися цієї теми. Оленка ставила питання, і я не мала на них відповіді. Я повернулася додому і почала ґуґлити про жіноче рукоділля межі XIX-XX століть. І зрозуміла, що в часи Лесі Українки в Російській імперії жінка вважалася освіченою, якщо вміла вишивати, грати на роялі, співати, малювати, знала одну іноземну мову та розбиралась у хороших манерах. Ці вміння мали згодитися у веденні дому і творенні сімейного затишку. Жінка, яка знається на рукоділлі, говорить французькою і співає романси, могла контролювати прислугу й бути приємною компанією своєму чоловікові. Якщо, звичайно, виникне потреба в її компанії. 

А ще рукоділля мало би врятувати жінку від нудьги. І не було в тогочасної жінки більшого ворога, аніж нудьга. Не мала чим себе зайняти жінка ані вдома, ані в гостях, ані в подорожах. Комічна парочка – жінка, яка взяла з собою торбинку з рукоділлям, та жінка, яка її не взяла, часто з’являлася в повчальних історіях для жінок. Нестерпна нудьга – голка проти неї найголовніша зброя. Але мені було важко повірити, що Леся Українка могла би бути героїнею таких історій. Не могла уявити, як вона нудьгує. Однак рукоділля теж було частиною її життя. Вона постійно шила і ладнала власний одяг. Одним із життєвих принципів Лариси Косач був – уникати показної розкоші, і оскільки вона самостійно підшивала власні спідниці, панчохи й шила собі сорочки, вона його цілком дотримувалася. І зрештою сформувала власний стиль, “розжилася власним іміджем”. 

Стримані кольори, строгі фасони й неодмінні мітенки. Рукавички без пальців, які почала носити через прооперовану руку, – саме такі рукавички носила і я, і Оленка в ту весну 2009 року. Ані я, ані Оленка не стали майстринями, не перешиваємо собі одяг, не плетемо з бісеру. Але статтю Оленка таки дописала і навіть звозила її на конкурс студентських робіт в Тернопіль, виступивши на секції “Ґендерні студії”. 

Без категорії