Прихід “нової нормальності” як виклик

Опубліковано: 24.12.2020,  Переглядів: 10

Олеся Хромейчук

Я не пішла на карантин відразу з університетської аудиторії. Я пішла на карантин з холодної, мокрої та дуже забрудненої вулиці у центрі Лондона. Разом з колегами,  я провела останні чотири передкарантинні тижні, стоячи перед будівлею нашого університету і роздаючи листівки студентам і співробітникам, пояснюючи, чому ми вийшли на страйк. Причини включали гендерний та расовий розрив в оплаті праці та короткотермінові контракти.

Роздавати листівки замерзлими пальцями перехожим – це навичка, яку я придбала, керуючи невеликим театром: я робила це протягом кількох років на Фринджі – театральному фестивалі в Единбурзі, рекламуючи вистави, які туди привозила. У таких випадках потрібна швидкість: у вас є лише кілька секунд, щоб привернути чиюсь увагу. Змістовний зоровий контакт, яскраве слівце, пауза, щоб дозволити співрозмовникам/цям задати питання і вони вже читають вашу листівку і, можливо, навіть зацікавлюються вашою виставою – чи причинами вашого страйку. Страйк – це також вистава, тип вуличного театру.

За час страйку, студенти здобули знання про умови праці своїх викладачів та викладачок і ці знання могли бути не менш цінними ніж ті, що вони отримали б від нас за цей час в аудиторіях. І все ж, ми всі сумували за аудиторіями і навіть не усвідомлювали, як нескоро повернемося до них повноцінно.

Останні кілька тижнів того семестру було витрачено на те, щоб зрозуміти, як за допомогою онлайн технологій відтворити атмосферу аудиторії. Багато з нас швидко усвідомили марність цих зусиль. Пам’ятаєте: змістовний зоровий контакт, яскраве слівце, пауза для запитання від співрозмовника/ці? Це ті ж навички, які вживаються на семінарах, щоб зробити процес навчання успішним. Натомість ми читали лекції маленьким чорним квадратикам на наших екранах або, якщо нам пощастило і студенти мали ввімкнені камери, то квадратикам з обличчями, розсіяними світом, коли студенти повернулись додому у свої місцеві карантини.

Коли моя скринька почала заповнюватися тривожними листами від студентів, які повідомляли мені, що вони мають симптоми Covid-19 і мусять самоізолюватися, або що їх близьким загрожує хвороба, або що вони не були впевнені, як мають складати іспити онлайн через проблеми з інтернетом або через відсутність нормальних комп’ютерів, я усвідомлювала, що дискусіям про складність революцій 1989 року, детальному аналізу першоджерел про Другу світову чи що там було в програмі викладання на ті тижні, доведеться почекати. У будь-якому випадку, студентам було значно цікавіше роздумувати про значення глобалізації не стільки з історичної перспективи, як у контексті ситуації, яку вони спостерігали навколо себе, зокрема закривання кордонів –  явища, яке з них мало хто досвідчили за своє молоде життя. З плином літа, багато воліли обговорювати цінність демократії не в міжвоєнній Європі, а в контексті протестів, що розгорталися на їхніх очах: ​​від нової хвилі руху «Black Lives Matter» в усьому світі, до страйків в Білорусі, передвиборчих демонстрацій в США та жіночих маршів в Польщі. Доречна тема для есе в той час була б: як зробити вибір між захистом себе від вірусу і від зловживань влади?

Говорячи про протести, для багатьох з нас докарантинні страйки швидко стали давньою історією. Тим, хто були на тимчасових контрактах вже не йшлося про те, щоб отримати постійну працю; йшлося про те, щоб продовжити контракт бодай на кілька місяців і дотягти до кінця карантину. Тисячі науковців втратили свої посади, не кажучи вже про працівників/ць у сферах прибирання, харчування та охорони, які працювали на експлуатаційних умовах на компанії-підрядників, найнятих університетами. За звичайних обставин їхні голоси було майже не чутно. Серед пандемії вони були цілком заглушені.

Отож це було літо втрачених робочих місць, втраченого особистого спілкування і, найголовніше, втрачених життів. Дивлячись на таблиці смертності від вірусу, які зростали щодня, я соромилася щоразу, коли хотіла потужити, що не можу бачитися з друзями та родиною, їздити на конференції , ходити в театр чи не мати доступу до інших втіх людей середнього класу. Мені пощастило, що я могла працювати з дому, поки медики, вчителі/ки, працівниці/ки магазинів, водії та водійки громадського транспорту продовжували ходити на роботу попри ризики.

Робота мого театру зупинилася на невизначений час. Але якщо для нас наслідки полягали в основному в емоційному дискомфорті, так як всі актор(к)и мали роботу поза театром, для багатьох друзів, які працюють в цій галузі професійно це означало втрату засобів до існування і повну невизначеність щодо майбутнього. Реклама від британського уряду із зображенням молодої балерини та написом: «Наступна робота Фатіми може бути в кібербезпеці (вона просто ще про це не знає) досипала солі на рану. Робочі місця в галузі культури було додано до таких, які були визнані урядом «нежиттєздатними».

Однак, незабаром стало зрозуміло, що культура не опинилася в режимі очікування. Митці в усьому світі продовжували робити те, що вміють робити: винаходити творчі способи донесення своїх ідей до аудиторії, не зважаючи ні на що. Люди, які працюють в театрах в Україні, знову вразили мене своєю стійкістю. Не знаю, чи це постійний стан недофінансування, сьомий рік життя в країні, в якій іде війна, чи щось інше, але щось таки підживлює їх винахідливість. Найбільш вражаючими онлайн проектами для мене стали H-effect, (режисерка Роза Саркісян), постдокументальна вистава основана на історіях акторів та акторок, які піднімають проблеми військових злочинів, приналежності та інші нагальні питання, та Шрами (режисерка Наталка Сиваненко), інтерактивний театральний проект про домашнє насильство, також заснований на реальних історіях. Саме виклики спричинені Covid-19, зокрема стрімке зростання випадків домашнього насильства, збільшили вагу таких вистав і зробили їх доступність в Інтернеті ще критичнішою.

Академічна робота теж не перейшла в режим очікування. Конференції, які не були відкладені, відбулися онлайн. Готуючись до першого такого виступу я шкодувала що замість того, щоб бути неподалік Нью-Йорка та спілкуватися з колегами і колежанками за чашкою кави чи келихом вина, я сидітиму вдома і розмовлятиму із своїм ноутбуком. Проте виявилося, що конференції можуть працювати і в такому форматі, адже насправді найважливішою була наша відчайдушна потреба обмінюватися ідеями і якщо це потрібно було робити через Zoom, то що поробиш. Крім того, відсутність потреби витрачати купу грошей на перельоти та рахунки в готелях, означала, що більше з нас могли бути «в одному просторі», за умови, що всі ми маємо більш-менш адекватний інтернет-зв’язок. Хтозна, можливо, гроші, заощаджені на численних конференціях, які не відбулись особисто в 2020 році, зможуть профінансувати дослідження науковиць/ців на короткотермінових контрактах у 2021 році?

А згодом я й сама почала перетворювати виклики у можливості, коли заступила на посаду директорки Українського інституту в Лондоні, благодійної організації, яка працює над поширенням знань про Україну у Британії та за її межами. Інституція, яка значною мірою залежала від того, щоб зібрати людей у одній залі, щоб розповісти їм щось цікаве про Україну, більше не могла цього робити. Команда Інституту вдало перейшла на онлайн-формат протягом літа. Коли я приєдналася до них у вересні, викликом було втримати інтерес нашої аудиторії та запровадити платні онлайн-заходи, щоб тримати Інститут на плаву в той час, коли всім вже добряче набрид Zoom. Як і при роздаванні листівок під час страйку, мій театральний досвід знову став у пригоді, особливо коли мова йшла про роботу з обмеженим бюджетом. Якщо ви не можете покластися на гроші, ви покладаєтесь на людей, яким важлива ваша справа.

З’ясувалося, що більшість запрошених нами спікерок/ів були готові присвятити кілька годин свого дорогоцінного часу на вебінар ще й без гонорару, навіть якщо це означало, що через різницю в часі вони були змушені розпочати свій робочий день десь у Південній Америці бозна-коли. Ми не лише налагодили зв’язок з доповідач(к)ами в різних часових поясах, але й придбали лояльну аудиторію далеко за межами звичних околиць Інституту в західному Лондоні. Коли ми розмовляли про війну на Донбасі, до нас прєднувалися люди з Маріуполя. Обговорюючи протести в Білорусі, до нас могли доєднатись ті, хто на той час були у Мінську. Цього року ми не мали змоги зробити показ українських фільмів у найкращих кінотеатрах Лондона, але натомість створили можливість переглянути їх онлайн у всій Британії.

Звісно, справжня магія відбувається лише тоді, коли ми всі зустрічаємось віч-на-віч. Коли нас не перебиває нестабільний інтернет зв’язок, коли невербальному спілкуванню не стає на заваді потреба зменшитися до віконечка на чиємусь екрані. Але всі ці виклики є тривіальними та тимчасовими. Справжній виклик постане, коли «все стане на свої місця». Дехто з тих, кого відправили у вимушену відпустку або звільнили для економії коштів (через пандемію чи тому, що роботодавці використали її як привід позбавитися від «необов’язкової» робочої сили), зможуть вижити, придумавши творчі способи праці онлайн ще деякий час. Але рано чи пізно наша здатність проводити дешеві вебінари чи безкоштовні вистави в Інтернеті закінчиться. Тим з нас, хто продовжували робити академічні дослідження навіть після того, як ми втратили академічні посади (адже, якщо б ми зупинилися, то втратили би ще й роки, вкладені в свої проекти), рано чи пізно доведеться знайти більш надійні способи заробляти на життя. Подивімося правді у вічі: не всі ми зможемо знайти роботу у кібербезпеці і, на відміну від сумнозвісної Фатіми, ми вже про це знаємо.

Отже, коли я думаю про постпандемічний світ, я не хвилююся про культуру як таку. Різноманітні карантини у всьому світі були схожими тим, що вони показали, що наш апетит до мистецтва, коли ми його позбавлені, не зменшується. Я хвилююся за театри, які збанкротували, музикантів, які не можуть сплатити оренду, світло- та звукорежисерів, які цього року, мабуть, почувались цілковито зайвими. Цей список можна продовжувати.

Мені приносять полегшення спогади про останні чотири тижні до карантину, які я з колегами та колежанками провела на холодній, мокрій та дуже забрудненій вулиці у центрі Лондона, роздаючи листівки під час страйку. Я сподіваюся, що пандемія, яка відібрала стільки всього від стількох із нас, не відбере нашої здатності відстоювати права одні одних. У «новій нормальності», цей навик нам дуже знадобиться. 

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режисі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.