Про золото, срібло, чавун і ефект Vertigo

Опубліковано: 25.04.2020,  Переглядів: 40

Ірина Старовойт

Знаєте вірменську казку про Змрухта Анґана? Розказують, що в сиву давнину цар Акаб заповзявся побудувати палац із пташиних кісточок. І довідався, що у пташиного царства теж є свій повелитель – тисячолітній птах Змрухт Анґан. Зустрілися тоді два володарі  і почали непросту розмову. Цар людський, влада якого спиралася на силу війська, грошей, новітньої зброї,  описав свою хотілку і поставив птахам ультиматум: треба принести велетенську жертву, щоби пташиних скелетів вистачило на цілий палац. І тоді цар птахів, помовчавши трохи, оповів цареві людей про його предків, які колись молилися під високими золотими куполами – і дивувалися пташиній красі, і догоджали птаству. Наступні молилися під срібними куполами – і захоплювалися пташиним польотом і співом, оберігали та годували їх. А тепер змаліли, моляться під низьким чавунним куполом ідолам та дивляться на птахів жадним поглядом, як на здобич. І сказав Змрухт Анґан: “Якщо золото – у срібло, а срібло – в чавун, чи не забагато ти хочеш? Скільки ще живих треба умертвити заради твоєї мнимої могутності?”

Світ, у якому вистачає набоїв і боєголовок, але не вистачає хірургічних масок і захисного спорядження для лікарів – ненормальний. І коли ця нестача стається у ключових мегаполісах найбагатших країн, то проблеми з центром рівноваги й земним тяжінням стаються в моїй голові. Хоч я не належу до професій, для яких ефект vertigo загрожує чимось фатальним, бачу, що нас таких з головою обертом, яку хочеться схопити в руки, більшає з дня на день. Довкола запанувала  атмосфера підозріливості, люди читають про безсимптомний перебіг хвороби у множині випадків і вже з недовірою ставляться до власних тіл: невже ми всі тільки ходячі вірусоферми чи високоорганізовані колонії бактерій?

Питання, котре чую найчастіше за останні тижні: Коли ж це все закінчиться? Відповідь залежить від того, що мати на увазі під словами «це все». Бо коронакриза –  тільки остання з черги криза в Україні, яка накрила собою і загострила всі попередні. Раніше нам треба було щоразу пояснювати і перекладати свої екзистенційні  загрози мовами світу. Тепер ясно без перекладу: ми на першій лінії світових проблем. Нас не 40 мільйонів, і не 400, а понад 4 мільярди – тих, котрі в режимі твердого карантину та соціального віддалення намагаються стримати криву епідемії, втрачають роботу, родинні бізнеси,  втрачають близьких, поки закриваються кордони і регулярні сполучення, поки дослідники досліджують, а лікарі рятують тяжких хворих і самі теж хворіють і вмирають, і травмуються психічно від жаху пережитого; поки люди церкви супроводять масову хворобу і смерть, намагаються зберігати гідність та святість кожного життя,  і теж хворіють і вмирають, сподіваючись на науку; поки люди науки сподіваються на чудо.

На відміну від країн першого світу, Україна не має таких резервів чи ресурсів, щоб підтримувати своїх громадян та локальні бізнеси у пролонгованій невизначеності. Важливо, щоби держава справилася принаймні з функцією провайдера безпеки і базової медичної опіки. В усьому решта українцям  – вкотре – доведеться покладатися тільки на себе і на свої правдиві, а не віртуальні соціальні мережі. По всій планеті настає момент істини і дуже непростих рішень. Але ми народ-енергоносій. Колись я спитала своїх західноєвропейських старших друзів, чи доводилося їм прокидатися в новій країні, де знецінилися всі їхні заощадження, їх професія стала непотрібною, біржа праці не в змозі зареєструвати усіх безробітних, батькам-пенсіонерам нема кому платити пенсії, ліки перестали виготовляти, бо нема складників, а дітям нема де і нема за що купити ні одягу, ні взуття? Чесно, вони зависли на першій частині умови цеї задачки на виживання.  Може, слово лайфхак у ті часи нікому з нас українців ще не доводилося чути, зате доводилося щось таке придумувати по декілька разів на дню. Здається, у щойно минулому десятилітті такі здібності приписували креативному класу. Що ж, вітаю, ми тут потомственні представники цього класу, в кількох поколіннях.

Усі разом поволі сходимо на моторошну вершину, на пік захворюваності і смертності.  Загроза неповернення підступає ближче. Спуск з тої вершини теж не віщує кращого, бо далі можливий новий пік, і потім ще. Наразі все це схоже за жанром на уривок з наукової фантастики: ми на планеті за всіма параметрами схожій на Землю, але довкруги багато невідомого і токсично небезпечного, а страх стає білим шумом. Плани на літо та бізнес-плани на рік посипалися.  А головне нарікання: захиталося майбутнє.

І тут стає цікаво. Хіба майбутнє – індивідуальне чи колективне – вже існувало в завершеній формі? Хіба воно не відкрите і непередбачуване за визначенням? Історії свого життя люди переважно оповідають, озираючись назад – пояснюють невдачі, опановують перипетії долі, узакономірнюють status quo. А зараз раптом виник глобальний шанс на історії з поглядом, скерованим уперед, що дасть свої економічні і політичні наслідки. В настройках з’явився дальший горизонт планування, рішучість уціліти і знайти своє місце в новій реальності.  Принаймні, інфраструктура не порушена, житла не розбомблені. Волонтери (і не думайте, що тільки  в нас, також в Лондоні і в Брюсселі, в Мілані і в Нью-Йорку) годують, одягають, асистують і підтримують на дусі медперсонал. Коли лікарі і медсестри після зміни познімали маски, і відкрили зранені обличчя, щоб застерегти байдужих, мешканці благополучних країн вперше довідалися, що кожен шостий, а подекуди кожен п’ятий медик у їхній країні – це іммігрант з неблагополучних.  Також сусіди і колеги  стали рідніше рідних, якщо налагодили взаємодопомогу. 

З чим треба гостро боротися в собі та інших, то це з почуттям безвиході та безпорадності.  Коронавірус – це спільна Спарта. Це нова історична ситуація, яка змінює обставини наших життєвих рішень, але не змінює факту, що ми самі їх приймаємо і самі за них відповідаємо. Треба винайти, що в цій екстремальній ситуації ми все-таки вміємо-можемо. І робити щодня свій особистий максимум для приватного порятунку світу. Освоювати щось для себе нове. Визнавати і виправляти помилки. Терпеливо слухати старших про сенс їхнього немарно прожитого життя і про точку зборки після того, як колись і в них теж все рраз – і розсипалося. Адже нам та нашим дітям знову доведеться багато вчитися і переучуватися.  І дякувати за кожну засвоєну життєву мудрість. Learning will be the foundation of our survival.

Що буде, якщо кип’ятити сире яйце чи моркву? Зовні вони не зміняться. Але м’яке яйце стане твердим, а тверда морква стане м’якою. Так і наша видима м’якість чи крихкість може відкрити невидимі, невідомі навіть нам самим запаси міцності, адаптивності під дією стресу. (Є такий давній український звичай – бавитися в бúтки на Великдень, перевіряючи, хто крутіший, тобто чия крашанка витримає більше зіткнень і навіть не трісне). Ще цікавіше з кавою. Якщо її скип’ятити, вона взагалі не змінить властивостей, але перемінить середовище, в якому її кип’ятили – передасть свій колір, запах, смак, свої правила гри. 

За повернення до колишньої «нормальності» молитися не варто. Тим більше не варто, що нам потрібна нова норма.  Бо, давайте на чистоту, світ, який пандемійно призупинив і тепер перезавантажує Covid-19, не був найкращим з можливих світів. Прогноз підняття світового океану не був фейком,  берегова лінія всіх континентів йшла під воду. Тисячі міст могли – і все ще можуть – стати потопельниками. Пандемія, де число жертв стає співмірне з воєнними втратами, число заражених на континенті за два місяці співмірне з населенням цілих окремих країн (скажімо, розміром з Естонію), де люди в реанімаціях страждають на дихальний синдром потопельника, пригальмувала цей сценарій. А магнати трильйонних індустрій вперше у цьому столітті не мають куди втекти від факту власної смертності – змушені пересвідчитися, що грошима не можна дихати, а нафту не можна пити. 

Планета викидала тисячі сигнальних прапорців проти забруднення, потепління, вичерпання ресурсів, проти гіперспоживання, транснаціональної клептократії, цифрового імперіалізму, гібридних і реальних воєн, і бездонних офшорів, що збільшували прірву між тими, хто має доступ до благ, і тими, хто за фактом невдалого місця народження стає людським ресурсом, хто ніколи не покидає зону життєвих загроз і цінностей виживання. Як людство ми рухалися чим раз швидше чи то в сторону «Матриці», чи то в бік планети Плюк з галактики «Кін-дза-дза».

Далі ви знаєте, бо одні з вас загартовані родинним досвідом цілого 20 ст. чи принаймні дев’яностих в нашій частині світу, а інші щойно прочитали казку про Змрухта Анґана…

Джерело: НВ

“Що дасть нам силу?” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.