Про майбутнє і користь англійської граматики

Опубліковано: 30.09.2020,  Переглядів: 22

Андрій Курков

Я сиджу й намагаюся побачити умоглядно ту утопічну Україну, яка може настати через п’ятдесят чи сімдесят років.

Я намагаюся побачити на майбутній мапі Європи її межі та зрозуміти: чи відповідають вони знайомим мені сьогоднішнім кордонам моєї країни? Я придивляюся до назви країни-сусідки на Сході. Чи не змінилася ця назва? Адже якщо змінилася, то надія є. Надія на нормальне майбутнє.

Але навіть якщо змінилася, це тільки доводить, що змінилося майбутнє в сусідній країні. А саме змінитися воно не могло. До цього повинні призвести серйозні політичні процеси, які хтось повинен довго готувати й запускати. Стоп! Це ж стосується і моєї країни. Її світле майбутнє можливо побудувати тільки зсередини.

Є тільки два інструменти, якими користуються для побудови світлого майбутнього, — диво і праця. Диво — це результат примусу народу до праці, яка трансформує країну, за допомогою обіцянок неймовірного щастя і нічим не виправданої вигоди. Праця — це свідоме жертвоприношення себе і свого покоління заради обіцяного світлого майбутнього для дітей і онуків. Тобто все одно в основі майбутнього лежить праця. Та й у диво вже давно ніхто не вірить. Ой, вибачте! Я дуже сильно абстрагувався від реальності. Народ вірить у диво! Народ вірить у Месію і регулярно шукає його а, знайшовши, приносить на вулицю Банкову, як це сталося після Помаранчевої революції. Якби в українського майбутнього була адреса, воно б теж розташовувалося на вулиці Банковій. Або над нею.

Але якщо взяти мою думку про множинність часу настання майбутнього для різних людей, то серед тих, у кого майбутнє вже настало, ви виявите і президента України. Власне кажучи, всі президенти України — це люди, що пережили своє майбутнє. Добре це чи погано? А ви запитайте у них. Напевно, це унікальний досвід. Щось схоже на поїздку в Гімалайські гори. Це інша форма альпінізму — видряпування до влади, короткочасна або довгострокова затримка на вершині й дорога або падіння додолу.

Справжнє майбутнє, звичайно, додолу не падає. Тільки індивідуальне. І тільки індивідуальне майбутнє може виявитися в минулому. «Майбутнє для всіх» завжди залишається там, нагорі, в недосяжному просторі, через те що людство рухається у часі тільки зі швидкістю календаря і стрілок годинника.

Скульптори люблять дуже тверді кам’яні породи. З ними важче працювати, але вони потім століттями тримають надану їм форму. Моноліти мають величезну стійкість і силу тиску на землю. Їхня стійкість якраз і визначена їхньою силою тиску на землю. Людство вже десятки тисяч років йде в майбутнє, намагаючись несвідомо чи свідомо надати йому привабливої форми або, як мінімум, порівнюючи його зі світлом в кінці тунелю. І ось тепер, нарешті, в людському суспільстві відчувається втома. Втома від узагальнених соціальних мрій.

Майбутнє тепер — тільки морквина, що висить на вудці перед осликом, що йде. Вудка з морквою — у погонича, який сидить на возі. Майбутнє — це просто мета будь-якого руху незалежно від маршруту трамвая, в якому та чи інша людина їде до своєї індивідуальної сьогоднішньої мети. Майбутнє — це маленька або велика індивідуальна радість, яка може відбутися з людиною пару разів у житті, якщо та все життя йде до однієї великої мрії, або може відбуватися багато разів, якщо людині регулярно хочеться досягати малого. Майбутнє — це завтра або післязавтра, це найближчі дні, за якими ми йдемо до днів наступних. Це час, який нам відпущено для звершень або для очікування дива.

Якби суспільство було монолітним і могло діяти, хотіти і думати, як один соціальний організм, ми могли б помножити зусилля такого суспільства на швидкість політичної думки його еліти і отримати в результаті картинку можливих досягнень. Але незважаючи на те, що ми віримо в казки й у диво, ми також знаємо, що монолітність нашого суспільства — це теж казка. А від майбутньої катастрофи нас може врятувати тільки пасивність радикально налаштованої частини суспільства. Пасивність — це наша нова стабільність. Чи можна змусити пасивне суспільство розвиватися? Думаю, що можна. Просто швидкість його розвитку буде вражаюче повільною. І єдиним стимулом прискорити розвиток для такого суспільства може виявитися вища швидкість розвитку суспільства в сусідній країні або країнах. Тоді ввімкнеться інстинкт змагальності. Тоді захочеться довести сусідам, які поспішають у власне майбутнє, що ми не гірші, що ми кращі, що ми швидші й розумніші.

Тут я подумки знову повертаюся до ослика, перед яким на майже доступній відстані висить морквина. Розмір морквини не впливає на швидкість руху ослика. Колір, можливо, впливає, а от розмір — ні. І якщо перед осликом повісити дві морквини, його швидкість не збільшиться в два рази.

Я, як людина, що давно здійснила свою мрію, живу вже багато років одночасно і в сьогоденні, й у власному майбутньому, яке найкраще можна визначити за допомогою терміну з граматики англійської мови — «майбутнє в минулому» — «future in the past». Я можу навіть визначити, в якому році почалося моє майбутнє. Ця дата дуже конкретна, і її неможливо змінити, якщо я хочу залишатися чесним перед собою. Моє життя лінійне. І коли воно перерветься, моє майбутнє, що почалося в минулому, закінчиться. І почнеться майбутнє без мене. У нього з’явиться теж конкретна дата, але мене вона не цікавить, я не прагну її наблизити або віддалити. Я про неї не думаю. Я і далі рухаюся в напрямку давно досягнутої мети тільки тому, що після її досягнення я не зміг собі придумати нову, важливішу та складнішу.

Цей текст є уривком з есею Андрія Куркова, написаного в рамках проекту «Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів» Українського ПЕН і translite.V. Повну версію есею можна буде прочитати в збірці «Майбутнє, якого ми прагнемо», яка незабаром вийде друком у видавництві «Темпора». Проект онлайн-резиденції відбувається за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ).

Джерело: Nv.ua