Повернути голос мовчазній Церкві

Опубліковано: 10.01.2022,  Переглядів: 9

Борис Ґудзяк

Радянський Львів. Вулиця Чкалова (тепер Туган-Барановського), 30, квартира  №19 на третьому поверсі. Кімнатка 14 кв. м. Помешкання фельдшера Володимира Стернюка, а одночасно «резиденція» архиєпископа, місцеблюстителя глави переслідуваної Української Греко-Католицької Церкви. Місце, де служилися літургії, відбувалися вінчання і хрестини, свячення дияконів і священників. У старій кам’яниці, за зачиненими дверима, тривало життя забороненої владою Церкви. У радянських Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Києві та у різних містах, містечках і селах союзу протягом 45 років діяла і свідчила підпільна мережа спільнот, яку радянська влада брутально і рішуче нищила.  

План Леніна і Сталіна, Хрущова і Брежнєва полягав у тому, щоб стерти з лиця землі усі Церкви. І наступ на релігійні спільноти відбувався одночасно з наступом більшовиків. Вже у січні 1918 року армією Муравйова під стінами Києво-Печерської лаври був розстріляний православний митрополит Володимир Богоявленський. Радянська система намагалася витворити новий тип людини, позбавленої трансцендентних орієнтирів і устремлінь. Влада проводила всеохопний тоталітарний експеримент — залізала в думки, душу, пам’ять людини, родини, спільноти, народу, щоб стерти сокровенне і священне, щоб підкорити Богом дану гідність. А Церкви виглядали суперниками, що могли протидіяти цьому процесові, а тому повинні були бути знищені. 

Однією із Церков, що за цим планом мала зникнути і піти в забуття, була Українська Греко-Католицька Церква, більшість структур якої містилися в західній Україні, що увійшла до Радянського Союзу після Другої світової війни. Вона стала цілком нелегальною і не мала жодних прав на існування після горезвісного псевдособору 8-10 березня 1946 року, коли понад 216 заляканих, зацькованих священників, зібраних у соборі святого Юра у Львові, під дулами автоматів проголосували за ліквідацію унії з Ватиканом та приєднання до Російської Православної Церкви. Рік до того, в квітні були заарештовані їхні єпископи, серед яких глава Церкви митрополит Йосиф Сліпий.  

Надпотуга, яка згодом стала ядерною, десятиліттями систематично нищила і репресувала керівників і рядових членів Церкви. І говоримо тут не про моральне, а цілком реальне фізичне знищення — розстріли, отруєння, заслання, цькування, заборона публічного служіння і навіть згадки. За десятиліття переслідування і підпільного існування сотні тисяч її вірних в людських очах зникли – по тюрмах чи на засланні, чи просто були приречені на принижене існування в закутинах тупого радянського побуту, куди їх система навмисно запихала. 

А Церква жила, таїнственне життя в Бозі тривало. У таких маленьких підпільних квартирах, як кімнатка митрополита Стернюка, у мережі віри невеликого кола людей, що ризикували життям, здоров’ям і добробутом, щоб цю віру передавати.  

Будучи докторантом Гарвардського університету, приїхавши за обміном 1988 року, я мав нагоду познайомитися з нашою підпільною Церквою і був вражений свідченням й жертовністю її пастирів та вірних. Тривала горбачовська «перебудова», переслідування вже не були такими жорстокими, як 20-30 років до того, та все ж сподівання на волю Церкви здавалися нереальними. Справа знищення Церкви ззовні виглядала доконаною. Родина Крип’якевичів стала для мене дверима до цього невидимого сторонньому окові світу. 

Я відкривав одну історію за іншою. Був вражений тим, що незважаючи на два покоління переслідувань, репресії і драми, мої співрозмовники не думали здаватися і впадати у відчай. Вони спокійно й зосереджено берегли свою віру та ідентичність. Їх звершення були непомітними, а для багатьох могли видаватися й зайвими, а вони вперто трималися правди. Вели тиху боротьбу у самому серці системи, за серця людей. За свої серця. Мене надихнули їхня віра і сила духу. Тоді, 1988-го року, мені вдалося поділитися почутим і відчутим, і мій звіт про життя підпільної Церкви таки був представлений Папі Іванові Павлові ІІ. 

Вихід Української Греко-Католицької Церкви з катакомб у 1989 році та незалежність України стали поштовхом для багатьох проєктів. Настав час повернути голос мовчазній Церкві. Досі про них говорили переслідувачі: документи допитів, обшуків, матеріали сфабрикованих справ. Ми ж хотіли, щоб вони розповіли свою історію самі, зсередини, про свій досвід. Так 1992 року з’явився дослідницький проєкт «Образи сили духу: усна історія підпільного життя Української Греко-Католицької Церкви (1946-1989)» Інституту історії Церкви. Ми провели понад 2000 інтерв’ю з учасниками греко-католицького підпілля. І виявилося, що, незважаючи на невелику кількість артефактів і документів, а підпільний статус змушував учасників самим знищувати сліди своєї діяльності, та переважно старший вік наших респондентів, їхня пам’ять зберегла найважливіше — наратив надії, віри і свідчення.

Серед 2000 людських доль були абсолютно різні історії і темпераменти, їх єднала віра, у якої є різні кольори і відтінки. У кожній розмові з’являлися все нові і нові прізвища. Їх класифікація і впорядкування — це кропітка праця, якою вже багато років займається Інститут історії Церкви, на базі якого і постав Український католицький університет.

З одного боку здавалося б, що Церква повернулася: Любомир Гузар — легенда, Блаженніший Святослав належить до найбільш впливових українців, голос Церкви чути, проте не всі імені відомі і відкриті. 

Дозволю собі поділитися трьома іменами. Згадую про них не тому, що вони якісь виняткові, а, мабуть, навпаки — тому що звичайні. І у своїй звичайності виняткові. Називаючи їхні імена, ми наче знімаємо пелену забуття не лише з них, але й з десятків тисяч тих, хто тихо свідчив і чия історія ще не розказана.

Їмость Марія Коломиєць. Крихітна і тендітна жінка. Дружина репресованого священника. Вона мене вразила своєю легкістю і повним смиренням. Коли я її запитав, що вона радила чоловікові, який приймав рішення, від якого залежало майбутнє родини з їхніми маленькими дітьми, вона мені з легкістю відповіла: «А я сказала йому: на мене не дивися, ані на дітей не дивися. Господь Бог нами заопікується».

Подружжя отця Миколи та Ірини Маркевичів. Під час розмови з ними я не міг надивуватися їхньою взаємною ніжністю і любов’ю, а вони стільки разом пройшли. Отця Миколу проголосувати з возз’єднання переконував сам о. Гавриїл Костельник, який був впливовим і харизматичним львівським душпастирем і став головою ініціативної групи, що готувала Львівський псевдособор,  а той, будучи молодим священником, вирішив йти за принципом і своїм покликанням. 

Потім ґенерал до мене підходить і каже так: «Якщо ви хочете врятувати свою родину від висилки, а себе від каторжних робіт, то зложіть мені таку заяву, що ви будете нам помагати». Чуєте? Помагати. Я на то йому сказав: «Я того ніколи не зроблю». Більше нічого не говорив.

З інтерв’ю о. Миколи Маркевича

Ми все жили надією. Нас тільки надія тримала. Якби не та надія, то я не знаю. Так одні других все потішали і підтримували, як могли, тою надією.

З інтерв’ю Ірини Маркевич

Отець Євстахій Смаль. Безстрашний легендарний отець-редемпторист, якого називали «всюдисущим». Ми не встигли з ним зробити інтерв’ю, бо він помер влітку 1991 року, проте його прізвище і свідчення про нього з’являються у безлічі розмов. Заради конспірації він не мав жодного записника, а тримав в пам’яті адреси і прізвища. Готовий був йти пішки десятки кілометрів, щоб навідатися до однієї хворої людини. Не раз, йдучи на підпільне богослужіння, був жорстоко побитий, під час одного побиття нападники зламали йому шийний хребець. Однак, і це його не зупинило. Отець Смаль йшов туди, де інші боялися, голосно свідчив там, де інші притишували голоси, ставав в центрі тоді, коли інші вважали, що треба бути непомітними.  

Тоді, на початку 90-тих, коли пам’ять про переслідування і свідчення була ще така жива, я ставив собі і своїм співрозмовникам запитання — як це можливо? Що давало їм силу не йти на компроміс з совістю? Отримував різні відповіді, проте найчастіше респонденти відповідали, що вони просто не могли інакше. Це таїнство, про яке годі судити, надприродна сила і віра, глибина духовного життя, це благодать, бо з практичної точки зору такі речі неможливі. 

Чому важливо звертатися до досвіду цих тихих свідків зараз, коли Українська Греко-Католицька Церква вільна і суб’єктна? Перед нами наче зовсім інші виклики та й відповіді ми шукаємо інакше. Проте краса людського досвіду у його унікальній універсальності — і постава пані Коломиєць, подружжя Маркевичів чи отця Смаля можуть стати у пригоді, коли прийдуть наші виклики — глобальні чи буденні. Принаймні вони є такими для мене.

Джерело: НВ

“Повертаючи свої імена” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те як, будувати країну, у якій розуміють цінність та силу власних імен, які стають фундаментом задля відкритого, демократичного суспільства – конкурентного в світі та натхненника інших країн у виборюванні своєї свободи. Всі тексти шукайте за тегом #Повертаючи свої імена

Проект реалізується за підтримки Smart Foundation.