Погляньте, це ми

Опубліковано: 05.02.2020,  Переглядів: 49

Олеся Яремчук

Олеся Яремчук

Я наважусь зробити цю розповідь дещо персоналізованою, адже самій ще не так давно доводилось шукати сили через безсилля. Втома і вигорання упереміш із дрібними розчаруваннями та нерозумінням як іти далі дають неповторний ефект — ти падаєш на дно, розбиваючи собі все, що можна розбити при падінні. Цей фатальний екзистенційний акт означає також примусову зупинку, як лікарняний, на загоєння ран, і веде до наступного — переосмислення і прийняття.

А прийняти себе, виявляється, не так і просто. Безсилля очищує оптику — не те, щоб все тепер бачилось у чорно-білих кольорах, проте погляд яснішає. Примусова зупинка дає час і трохи ресурсу, щоби роззирнутись довкола. Тут я веду мову і про персоналізований досвід — припинення активної діяльності і рятування світу, і масштабований на суспільство, коли травма стає приводом для соціальних змін. Мені здається, що Україна і зараз є у пост- чи під-час травматичному стані, знесилена. Я маю на увазі не лише війну, а психологічну втому, позаяк “сподівання вкотре не виправдали себе”. Після кожної із революцій в українців з’являється багато надії, яка потім поступово згасає.        

Отут є дуже відповідальний момент: винести для себе урок, не повторювати помилок. Процес, звісно, тривалий, але мав би нам додати критичного мислення. Бо хто хоче знову власної поразки? Якщо конкретизувати, то мені тут ідеться про здоровий реалізм — уміння не зводити ідолів, не сподіватися на диво, а йти маленькими кроками до поставлених цілей. У політичному контексті я тут вказую на широкий діапазон популізму — нам би варто було опиратися на конкретну політичну програму із прописаними завданнями та чіткими пунктами, як їх втілити, а не на порожні гасла.

Ну от, але якщо ми вже зробили примусову зупинку, роззирнулися і врешті зрозуміли, що в глибокій дірі, що далі? Моя відповідь, за якою мали би слідувати красномовні поради, очевидно проста. Прийняти себе — у тому нікчемному стані, в якому ми є. Не треба прикриватися вишиванками і розповідями про власні подвиги, а без ілюзій подивитися на себе ослаблених. Якщо у гаманці (читай — бюджеті) копійки, не варто витрачати гроші на спокусливі блискітки, якщо у нас є ціла історія поразок — не переводити пальцем на сусіда, мовляв, це не я, а брати й робити ще раз, краще. Якщо ми маємо задавнені історичні травми, які дотепер грають із нами злий жарт, не замовчувати їх, а сісти — й проговорювати. Не брехати самим собі. 

Останніми роками я багато подорожувала Україною — і діставалась до таких закутків, що й не сподівалась би сама. Мушу сказати, що цей досвід шалено змінив мене і моє розуміння України як такої. Вона не просто строката і різношерста, а різнолика й оманлива як горизонт у сутінках, із багатьма шляхами й історіями, які йдуть врізнобіч. У нас різні герої, у нас інша генетична пам’ять, інша мова, інша ментальність, релігія, кухня, пісні й звичаї. У цей момент “західняк” вороже подивиться на “східняка”, одесит на тернополянина, полтавчанин гордо закладе руки в боки, а закарпатець скоса позиратиме, попиваючи свою каву. 

Ніхто із нас у цьому не винен, і ми не винні, що наші батьки говорили тою мовою, якою говорили. Тут змінювалися держави, під лінійку креслилися кордони, переселялися народи — інколи самі, але здебільшого примусово. Я про це пишу у книжці “Наші Інші”, розглядаючи кожну історію зблизька. Нас часто роз’їдає оцей терор маленьких відмінностей. Це як жити в одному помешканні з людиною, яка має геть інші звички, і нервуватися до божевілля через кожну непомиту тарілку й невимкнене світло. “Пекло — це інші”, — акцентував Жан-Поль Сартр у п’єсі “За зачиненими дверима”. Ми і є за зачиненими дверима. 

“Де ж тут сила?” — згадаєте ви. Як на мене, наша сила почнеться (чи вже почалась) там і тоді, коли ми приймемо реальну картину світу. Коли побачимо Україною такою, як є, з гострими кутами. Далі вже — болісний момент переосмислення і поступовий план дій. Цей акт потребує шаленої відвертості самими перед собою. Такої оголеної, часто неприємної, як спогад, який ми ховаємо у найтемнішому закутку, щоб ніхто ніколи не довідався.     

“Велику історію легше збагнути, якщо розглядати її знизу, із перспективи окремих досвідів, подій, а також трагедій, — пише австрійський письменник Мартін Поллак у книжці есеїстики “Топографія спогаду”. Тут йдеться про оту множинність історій, які несуть мешканці України і саме їхні погляди накладають відбиток на “відповідні національні наративи”. 

“Не на часі”, — скажуть скептики і у чомусь матимуть рацію. Адже країна така розхитана й роз’ятрена, що з’ясовувати проблеми історичної пам’яті зараз — ніби зумисно колупатись у рані. Але справа в тім, що пластирем таку рану не загоїш, її потрібно лікувати довго і системно. Зцілюючись, ми стаємо сильнішими. Ціліснішими.

Цей шлях пройшло багато країн: зшивали шви непорозумінь, виговорювали образи, відмивали засохлу кров. Я не маю рецепту успіху, як зробити так, аби все запрацювало.

Однак з власного досвіду мандрів і пізнання України я зауважила, що мені разюче  бракувало уваги одне одного. Хотілося, щоби було більше освітніх, культурних, навіть туристичних програм, спрямованих на пізнання одне одного. Чимало українців не покидають навіть межі власної області, довіряючись телебаченню як джерелу інформації. Провальна стратегія. Я вірю в те, що ми ставатимемо мобільнішими, відкритішими, вищими від того, чим зараз маніпулює пропаганда. 

Що втішно, після втоми й безсилля наступає період відновлення. І та нова сила, що приходить, є повнішою, виваженішою, міцнішою. Тому нехай наші помилки будуть таким собі незаперечним уроком, після якого ми ну точно вже станемо на голову вищими. Інакше, очевидно, ніяк.  

Джерело: НВ

“Що дасть нам силу?” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, де шукати силу, аби рухатись до мети. Всі тексти шукайте за тегом #Що дасть нам силу?

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.