Після зламів, після звільнень

Опубліковано: 07.04.2021,  Переглядів: 4

Оксана Форостина

Великі злами в угодах описують водночас і прозаїчно, і піднесено: форс-мажор, тобто обставини нездоланної сили, що звільняють від попередньо взятих на себе зобов’язань. Великі злами є звільненням: нагодою вкотре, до мирних часів, відкласти (а краще забути) неприємні обов’язки, не виконувати домашнє завдання, знову почати з чистого аркуша, скинути баласт. У вихорі «обставин нездоланної сили» змінюються пріоритети, багато речей раптом стають неважливими, надлишковими, навіть сміховинними.

Вперше я дозволила собі замислитися про масштаби цього звільнення десь наприкінці тривожного 2014 року, точніше так: дозволила собі озирнутися назад, у час до 21 листопада 2013 року. І не тільки озирнутися, але й визнати, що якась частина мене прагне повернутися у той період знову і знову, намагається щось згадати. Так буває, коли уже вирушивши у дорогу, людина має бентежне відчуття, ніби щось таки забула. Можливо, думала я тоді, це тому, що ми зустріли той злам непідготовленими, вкотре беззбройними, в усіх можливих сенсах. 

Позаяк «обставини нездоланної сили» були загалом позитивні, то сама думка про їхній темний бік, як виявилося, може спричиняти почуття провини. Десь посеред тих переламних зимових місяців, часопис «Критика», в якому я тоді працювала, публічно попросив про фінансову допомогу, практика для якісних видань загалом звична, особливо тепер, і геть не ганебна. Один з тих, кого умовно називають «популярними блоґерами», у відповідь на моє приватне прохання поширити наш заклик, перепросив і відповів, що зараз ресурси потрібні для Майдану і хворих дітей. Мене це не образило, зрештою, в глибині душі я й сама не була переконана, що наше прохання на часі. Інша річ, що одного разу переставивши собі перспективу, визнавши себе малопотрібними, а то й зовсім непотрібними, можна вже не повернутися на своє колишнє місце в світі. Можливо, саме тоді мені вперше спало на думку, що з полегшенням розпрощавшись із загалом паскудним «долистопадовим» періодом, я назавжди втрачаю можливість щось у тій долистопадовій реальності допрацювати, виправити, досягнути, що час буквально вийшов. Та що там допрацювати! Той попередній фільм показували лише раз, мені не відкрутити його назад на те місце, де, як мені здавалося, я не зауважила чогось страшенно важливого. 

Хтось більше схильний до моралізаторства, мабуть розгледів би у цьому корисну вправу з усвідомлення власної малості, минущості. Зрештою, велика пауза, в якій ми живемо ось уже другий рік, також є непоганою поживою для моралізаторства, може, не цілком і безпідставного. Хіба людство не заслуговує на втрату запахів, які ми й так втрачали, які розчинялися у загазованому повітрі через бажання всіх і кожного пересуватися автомобілями? Чим, як не масками на обличчях, було зупинити нестримний потяг фотографувати себе коханих, усюди бачити і всім демонструвати своє обличчя? Чим, як не обмеженням зібрань, можна було врівноважити перетворення їх на безкінечні паради марнославства, остаточну перемогу безсоромної «самопрезентації» над сенсами? 

І нічого з цього не допомогло, відповідаю уявним моралізаторам, радше зі співчуттям. Мені й попередніх натяків вистачало, додаю, радше з роздратуванням. 

Історія, може, і не визнає «якби», але це «якби» є вельми продуктивним способом думання. Хай як некомфортно це визнавати, але якби пандемія трапилася, скажімо, двадцять років тому, більшість актуальних обмежень не було би запроваджено. Двадцять років тому обмаль людей мали вдома інтернет, тож про жодну віддалену роботу не могло бути й мови. Ми також не могли би замовляти продукти з доставкою, їжу з ресторанів, ми переважно читали паперову пресу і все ще надсилали факси. Люди мусили фізично приходити на роботу, щоби виконувати функції теперішніх додатків на наших смартфонах. Смартфонів не було, та навіть мобільними телефонами користувалася меншість, і з них можна було лише дзвонити і надсилати есемески. Одним словом, локдауни, які увійшли у наше життя минулого року, раніше спричинили би хаос та анархію, які за руйнівною силою були би порівнювані зі стихійним лихом. Обмеження, які наклали на себе сучасні суспільства, — це розкіш, яку ці суспільства можуть собі дозволити завдяки розвитку технологій. 

Але я впевнена, що і двадцять років тому обмеження наклали би на концерти і театральні вистави, фестивалі, навіть виставки. Тому що карантинні обмеження відбивають не тільки реальні ризики зараження, але й ієрархію потрібності. У музеях та бібліотеках практично ніколи не буває так людно, як у супермаркетах, але ніхто не заперечує, що супермаркети потрібні. Потрібність музеїв натомість не така очевидна. Отже, ці останні стають такою собі ритуальною жертвою вірусу, ніби вірус — злий демон, якого подібними жертвами можна задобрити. Зрештою, сподіваюся, що розмова про співвідношення раціонального і магічного мислення у ці часи ще відбудеться у майбутньому, коли не викликатиме бурхливих емоцій.

Про те, що пандемія стала для тих, кого дещо пафосно називають «людьми культури» неприємним нагадуванням про їхню «необов’язковість», чудово написала наша колега по ПЕН Катерина Ботанова. Сам вірус лише підсвітив те, про що ми й раніше здогадувалися: нам не гарантовані місця на гіпотетичному Ноєвому Ковчезі, хай як він виглядатиме і хай яким буде потоп. І якщо бути щирими із собою до кінця, то коли йдеться про збереження цивілізації, вміння прокладати каналізацію є, мабуть, важливішим за вміння грати на тромбоні чи писати романи. Можливо, воно взагалі важливіше. Завжди буде щось потрібніше, особливо у часи революцій, воєн, пандемій та економічних криз. Та й у часи порівняного добробуту список важливішого і потрібнішого радикально не скорочується. От наприклад, до Євро-2012 письменники писали про футбол, і я вже була хотіла тут дорікнути футболістам, бо не залучаються до літературних подій у дзеркальний спосіб, аж згадала, що український футболіст Олександр Шовковський нещодавно написав книжку, і так спричинив чи не найбільший ажіотаж на тодішньому Книжковому арсеналі. 

Необов’язковим людям залишається чекати в кінці всіх на світі черг: на Ноїв Ковчег, корабель на Марс, на евакуації, дотації та вакцинації. Вони мають неабиякий досвід за плечима, як от переповідання історій у заміських будинках, вистави у палациках, листування латиною, усамітнення за фортечними мурами і оббитими корком стінами, у горіховій шкаралупі зрештою, переступання всіх можливих меж, не полишаючи кімнати чи в’язничної камери, підкорення світу, не полишаючи провінції, контрабанда книжок і небезпечних ідей, планування революцій на кухнях. Звісно ж, завжди залишаються кухні. 

Необов’язкові люди і цього разу перечекають і перетривають. Це міжчасся дано вам, щоби виконати занедбані домашні завдання, повернутися до старих аркушів, розібратися із закинутим баластом, — грізно нагадуватимуть, зазираючи до їхніх кухонь, моралізатори. 

Напевно, хтось із них дочекається гамору у містах, кав’ярень, салонів, концертів і фестивалів, великої сцени, подорожей і відчуття своєї затребуваності. А можливо,  життя і цього разу складатиметься переважно з очікування. Як для необов’язкових людей, не так вже й погано.

 

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режимі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.