Після Ковіду, або Як нам жити поруч із вірусом?

Опубліковано: 02.02.2021,  Переглядів: 43

Тамара Гундорова

Прощаючись із минулим 2020 роком, більшість із нас називали його важким, проблемним, а то й «пропащим».  Він кардинально змінив наші плани, змусив адаптуватися до нових умов карантину, неочікувано оголив наші ряди, посіяв тривогу і страх за здоров’я. Правда, не можна оминути і того, що він відкрив і чимало нових можливостей – інтелектуальних і творчих, змусив задуматися над питаннями, які раніше були десь далеко, ба більше – став у певному аспекті переломним у якомусь вищому, епістемологічному й екзистенціальному плані.

Здається, ми житимемо в інакшому світі і матимемо інакшу культуру після пандемії. Адже остання поставила перед нами  питання, над якими варто замислитися. Скажу навіть, що маю враження, як нині на наших очах формується якийсь інакший світ і виникає нове уявлення про історію та культуру, де в центрі стоятиме не гуманізм і модернізація, а хвороба. Звичайно, можна говорити, що нинішня ковідна епідемія є далеким і слабким відгомоном великих світових пандемій, які змінювали хід історії і визначали характери цілих епох. Ми, зніжені цивілізацією, здається, не спроможні уявити, чим насправді були великі пандемії в історії людства, скажімо, в Середні віки, але ми вже розуміємо, що вони ширилися разом із цивілізацією, розвитком міст і супроводжували походи і війни. Ми уявляємо, що вони впливали на долю великих та маленьких людей і навіть формували стилістику творів. Тому навіть тінь великої пандемії здатна вплинути на нашу свідомість.

Одне з основних вражень, які приніс мені минулий рік, це усвідомлення того, яким маленьким є наш глобальний cвіт. Не лише помах крил метелика спричиняє зміну на іншому кінці планети, але якийсь маленький невидимий вірус здатний її змінити. Він, як виявляється, є всюдисущим і невловимим, швидшим за всі космічні ракети Маска, активнішим за всі космічні війни,  найвинахідливішим за всіх трансформерів. Побачивши закриття кордонів, скасовування рейсів, закріплення мешканців за локальними територіями та місцем проживання, зустрівшись із вимогою перепустки-довідки про тест або про щеплення і повіривши, як у відпущення гріхів, у вакцину, ми розуміємо, що середні віки таки можуть повернутися, як і попереджав Умберто Еко.  

Окрім занурення у спонтанну і помережану клаптиками кордонів глобальність, вірус заставив нас поринути і у віртуальність. За минулий рік ми майже всі дещо відійшли від реальності і наблизилися до віртуалу. Оnline конференції, лекції, зустрічі, уроки і наради стали буденним і реальним явищем, як вихід у космос. Дорослі зрозуміли, що можна працювати вдома, а учні і студенти – що навчатися дистанційно може бути навіть краще й цікавіше, ніж в аудиторії. Правда, працювати вдома показалося нам вигідно, але ми всі стали трудоголіками, а різниця між роботою і життя, між суспільним і приватним простором геть розмилася. Зате виникли нові форми культурних розваг, коли можна перебувати водночас у різних місцях, сидячи у себе вдома, і проникати до світової музейної і театральної скарбниці, досі закритої дверима, квитками  і охороною.  

Цей досвід не минає даремно і породжує нові, не бачені досі креативні форми – наприклад, дистанційного театру, що створюється віртуально, з’єднуючи гру акторів, котрі знаходяться кожен у себе вдома, грають свої ролі для уявного глядача та взаємодіють з віртуальними партнерами. Сцена зникає, її позначає хіба екран комп’ютера. Так виникає цілком інша естетика і форма спілкування – бачити акторів зблизька, мати спроможність збільшувати чи зменшувати розмір сцени-екрану, в перспективі можливо навіть самому компонувати чи вставляти себе у виставу.   

Але чи не найголовнішим ефектом Ковіду для мене став ефект очуднення, спричинений вірусом. Вигадане формалістами очуднення виявилося прийомом не художнього бачення, але самої реальності. Ми опинилися у світі тотального когнітивного дисонансу – між реальним та фантастичним. Люди у масках в метро, на вулицях, у приміщеннях (подвійний театр!) асоціюються з роботами або інопланетянами, а ми всі стаємо учасниками якоїсь вистави чи фільму.  Зупиняючи несподівано погляд на людині у масці, фіксуючись на деталі чи профілі, я ловила себе на думці, що опинилася всередині віртуальності. Щось подібне я відчувала лише після Чорнобиля, коли раптом радіація проявила такий же ефект очуднення, і все знайоме ставало інакшим, здавалося чужим і небезпечним. Тоді ми впритул підійшли до якогось психічного і когнітивного перелому – ми перестали вірити у реальність. Саме тоді після Чорнобиля прийшло уявлення про ілюзію не лише щодо соціалізму, але і щодо природи. Тоді атом і радіація, нині хвороба підірвали нашу самовпевненість. 

Що поєднує ефект Чорнобиля і Ковіду, окрім несподіваності, страху і відчуття того, що природа насправді може бути загрозливою і неконтрольованою, а ми лише маленька комаха на тілі планети?  І Чорнобиль і пандемія вчать нас жити поруч із з атомом у першому випадку і вірусом – у другому.  Вони говорять нам про наше  житло (середовище), бо ми так довго були захоплені лише самими собою. Це зовсім не тотожне екологічному мисленню, з акцентом на охороні навколишнього довкілля, збереження природи, контролю за кліматом і ефектом потепління. В усіх таких концепціях в центрі стоїть людина і вона судить та оцінює шкідливість чи корисність того чи іншого природного об’єкту чи процесу  для людини і людського виживання. Як говорять філософи, нове мислення натомість рухається до того, щоб зрозуміти цінність існування всього живого, не ділячи його на людське і нелюдське. 

Метафорою останнього здавна служила тварина, і людина була протиставлена тварині, хоча ще Аристотель назвав людину політичною твариною.  Але ковідна пандемія заставила нас близько познайомитися зі словом вірус. Ми так часто його чуємо і вживаємо, що вірус можна назвати словом 2020 року. Що ж таке вірус? І як тут обійтися без всезнаючої вікіпедії! Вона пише, що вчені вважають віруси або формою життя (!), або органічними сполуками, наділеними здатністю взаємодіяти з живими організмами (!),  або ж  називають «організмами на кордоні живого» (!). Виявляється, віруси не можна прямо зарахувати до живого, але без них життя, можливо, б і не зародилося. Проникаючи в клітину, вони підлаштовуються під неї і спроможні її змінювати. Значить, вони можуть знищити все живе на землі, але вони також можуть створювати  різноманітні варіанти живого, що може служити матеріалом для природного відбору і давати нові форми живого. 

Моє досить примітивне розуміння того, чим є вірус, зрештою нагадує мені, як філологу, суто культурні аналогії.  Якщо екстраполювати сказане на тіло культури, то з вірусами можна порівняти культурні феномени, як, наприклад, авангардизм з його руйнівними нахилами і здатністю до трансформацій. Щеплення нового за рахунок інкорпорації  форм, стилів, прийомів, матеріалів з інакшого або чужого часу і простору стає джерелом  і уможливлює розвиток експериментальних форм. 

Звичайно, ця аналогія між роботою культурного поля та активністю віруса дуже наївна. І все ж вона дозволяє  звернутися ще до одної ідеї, а саме – гібридизації живого і неживого. Зізнаюся, що мені бачиться майбутнє культури саме у сфері гібридності, різноманітності, поліморфізму художніх форм. Про сучасний час, де сходяться і взаємодіють біо, техно і інфо,  важко говорити в категоріях реалізму. Хіба авангардизм може зафіксувати чи позначити траєкторію дії таких нових культурних вірусів. 

Ковід продемонстрував ураженість живого через хворобу і поставив нас перед лицем нового уявлення про світ – в категоріях не антропоцентризму, але біоцентризму.  Згадаю тут ім’я відомої феміністки і філософині Рози Брайдотті з її тезами про монадність – мігруючу ідентичність та цілісність  органічного і неорганічного світів.  Брайдотті апелює навіть не до біоцентризму, а до до біоеґалітаризму та підносить цілісність всього живого. Вона говорить про біовітальну етику і звертається до категорії zoe як нової генеративної вітальної сили, що пронизує і поєднує всі види живого. 

Звідси народжується уявлення про життя як поле можливостей, взаємообміну і трансформації живого і неживого, а у випадку культури – уявлення про текучість (монадність!)  письма і його морфологічно-структурних форм. Такий особливий, – я називаю його поліморфним, – вид письма в українській літературі є річчю феноменальною. Як я говорила у «Післячорнобильській бібліотеці», його засвідчив Тарас Прохаська, письменник і біолог в одній особі.  Поліморфізм його «НепрОстих» – унікальний феномен гомобіологічного синкретизму на межі живого і неживого, що формує нову культурну свідомість. 

І ще одна річ, яка мені видається важливою для культури після епідемії. Ковід  цілком закономірно звернув увагу на хворобу. Ми зазвичай уникаємо говорити про неї публічно. Ми боїмося говорити про хворобу Франка чи Лесі Українки, тим більше  серйозно студіювати, як захворювання «робить» чи «руйнує» творчість. Звичайно, про довголітню боротьбу Лесі Українки  з недугою всі знають, передусім завдяки радянському канону. Радянський канон загалом творив її образ по типу «сильної» жінки і долання хвороби – подібно до культу Миколи Островського  і його Павки Корчагіна з повісті «Як гартувалася сталь» чи  безногого льотчика  Маресьєва з «Повісті про справжню людину» Бориса Полєвого. Таким чином, хвороба підкорялася ідеології, вона приборкувалася, як і сама природа, підпорядковуючись, так би мовити, лінії партії. 

Намагаючись сьогодні перечитати і деканонізувати «радянську» Лесю Українку, ми боремося з її образом «Великої хворої».  Але вона таки хворіла, і ціле життя. Досить почитати листи Лесі Українки та листи її рідних,  щоб зрозуміти, що хвороба і біль не лише впливали на її життя, але й формували характер, письмо, тематику, філософію. В листуванні можна навіть наткнутися і на жахливі речі – приміром, як Олена Пчілка говорить, що краще було б  Лесі померти, аніж терпіти такі муки.  А Франко сам написав «Історію моєї хвороби», зізнавався багаторазово, як жив у світі своїх галюцинацій і «пошти духів». Навіть більше – хворобливі галюцинації і візії впливали на всю його творчість, і то не лише в останній період життя.  Тож сучасне розуміння літератури не може обійтися без антропології хвороби та її місця в культурі.  

 Отже, короновірус звернув наш погляд на хворобу і біль –  і в нас самих, і в культурі. Та водночас з’явився ще один ефект нашого часу, який загострився ще більше під час пандемії, а саме – бажання втекти від речей болісних і травматичних. Це прочитується у рецепції війни, це бачиться у сприйнятті української класики. Розпочавшись у 1990-ті, деканонізація і олюднення наших класиків закономірно проявилися в тому, що ми хочемо їх десакралізувати, зняти з них ореол святості і величі, поставити поруч зі собою, уявити такими, як ми самі. 

Ми хочемо бачити і всю українську літературу веселою, цікавою і щасливою, без страждань і болів. Ми скаржимося на безкінечну бідність, сльози, на «сто нещасть» нашої літератури, нам хочеться одягнути класиків у джинси, бачити їх щасливими і реалізованими, забути про всі муки, які супроводжували їхнє життя і відбивалися у їхніх творах. Втеча від складних проблем, зокрема страждань, хвороби, бідування, сліз у літературі, ціла гламуризація класики засвідчує, що мала епідемія короновірусу приховує, а той загострює велику хворобу нашого часу, а саме – травмованість нашого соціального несвідомого. Намагаючись втекти від нього, ми й культивуємо «легкість буття». Лишається лише зрозуміти, вона, однак, буває «нестерпною».  

Імовірно, я фантазую і перебільшую. Але Ковід ставить перед нами всі ці питання, а я намагаюся міркувати про них. Сподіваюся, він також допоможе нам звикнути жити поряд із вірусом, ба навіть поставити діагноз  нам самим і нашому часу. Принаймні, я на це сподіваюся.  

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режисі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.