Передмова до грецького видання “Антології молодої української поезії”

Опубліковано: 19.08.2020,  Переглядів: 104

Остап Сливинський

У грецькому видавництві Vakxikon Publications ввийшла друком двомовна “Антологія молодої української поезії”, до якої ввійшли вірші 12 українських поетів і поеток. Збірка була упорядкована у співпраці з Українським ПЕН. Публікуємо передмову до цього видання, яку написав поет, перекладач, член Виконавчої Ради Українського ПЕН Остап Сливинський.

Не так давно один німецький поет, який був гостем Міжнародного літературного фестивалю у Львові, після свого виступу зізнався: “Тепер у мене є мрія, але вона точно ніколи не здійсниться. Я хотів би бути українським поетом. Щоб мати публіку, яка так емоційно реагує на літературу. І щоб її було так багато”.

Гадаю, більшість українських поетів, умовно кажучи, заздрить сама собі, вперше виходячи до спраглої віршів аудиторії, яка справді готова слухати, співпереживати, запам’ятовувати і цитувати, робити селфі з поетами і поетками, писати ґрафіті з улюбленими віршами на міських стінах. Усе це справді є. Припускаю також, що більшість поетів воліла б, щоб цієї уваги поступово ставало менше. Не через втому чи нудьгу. Просто з часом приходить усвідомлення того, яку ціну доводиться за неї платити. Ця ціна – криза української політичної й економічної еліт, нездатних сформулювати переконливі ціннісні меседжі, непрозорість державного управління, гостра нестача відчуття стабільності й безпеки і – як один із наслідків – брак суспільної довіри.

У таких обставинах голос поета стає надзвичайно важливим, формується особливий суспільний запит на нього: він має заповнити собою вакуум інтелектуального і морального авторитету. Політики переважно скомпрометовані, священники належать до якогось іншого, духовного порядку, і їхній голос багатьом здається надто далеким і вимогливим. Залишаються поети, які говорять людською мовою про людські й поодинокі, але водночас універсальні і неминучі речі. Якщо спробувати відповісти на питання, чого ж сьогодні – на 28-му році української незалежності, в час незавершених посткомуністичних трансформацій та виснажливої війни з Росією, в епоху гарячкових пошуків колективної ідентичності та формули української політичної нації – чекає від своїх поетів українська аудиторія, то відповідь, можливо, була б такою: виразного людського послання, “перекладу” непевного повсякдення мовою прозорої емоції та довіри; слова як “простягнутої руки”, якщо скористатися формулюванням Пауля Целана. Це – місія поезії. Так, місія, бо за українською поезією все ще (або ж – знову) тягнеться цей старомодний плащ місійності, ця причеплена до ноги гиря, якщо хочете. Сьогодні, в часи постреволюції та війни, вона переживає свій N-ий романтизм, хоча здавалося, що всі романтизми давно скінчилися.

Сучасна українська поезія може здатися надто емоційною і подекуди сентиментальною, якщо дивитися на неї з Заходу; надто простою і позбавленою формальних прикрас, якщо дивитися на неї зі Сходу; водночас тут, посередині, вона перебуває у рівновазі, ніби міст, який спирається на два береги. Якою вона є, якщо поглянути на неї з Півдня, – не знаю. Можливо, саме ця антологія дасть відповідь на це запитання?

Безперечно, складне мереживо, яке творить ця вибірка, випливає, зокрема, з різних життєвих досвідів авторів. Дехто з поетів, живучи поза Україною, користується перевагами точнішої оптики, яку дає просторове віддалення: такими є Оксана Максимчук, яка творить свій тонкий інтелектуальний пунктир на межі україномовної та англомовної традицій, та Ірина Шувалова, яка шукає спільні джерела європейської чуттєвості, переосмислюючи середньовічні балади та стару, як світ, архетипну символіку геральдики і карт таро. Декого життя аж надто впритул наблизило до українських історичних драм: Любов Якимчук, яка народилася у Первомайську (сьогодні – на тимчасово непідконтрольних Україні прифронтових територіях на сході), показує драматичні суспільні розлами, які пролягли через її родину, а також через мову, якою їй дедалі важче порозумітися з родичами та колишніми друзями. Ірина Цілик, чоловік якої – також письменник – воював на українсько-російському фронті, плете зворушливе полотно тривоги і чекання.

Лесь Белей та Юлія Стахівська, які творять своєрідну “екологічну” поезію, шукають ключ до сучасності в рослинних алегоріях, метафорах самовідновлюваного біосу, але й біологічної жорстокості. Тонкі, емоційно нюансовані тексти Олени Гусейнової та Катерини Міхаліциної – це пробивання “трояндовим списом” поезії стін нерозуміння та відчуження. Урбаністична, пружна лірика Богдана-Олега Горобчука та Вано Крюґера – це емоційне портретування “я”, зануреного в ритми постінформаційної епохи; більш чуттєве у першого, більш іронічне у другого. Мирослав Лаюк здійснює фантазійний експеримент, граючи мовою та образами, накладаючи відсилання до мотивів поп-культури і фольклору на архетипні вселюдські досвіди доростання та ініціації. Тарас Малкович – один із найінтелектуальніших поетів у цій книжці – будує свій образний ряд на семантичному мерехтінні мови.

Здається, прекрасне розмаїття. Але понад усім цим звучить якийсь спільний обертон, обертон вирішальної історичної миті, не думати про яку –  не маніфестація радикальної творчої свободи, а інфантильність і вдавання. Поет, як чутлива антена, передає цю тривогу, хоч, здавалося б – як писав польський поет Збіґнев Герберт – “весь час думає про щось інше”. Думати про “щось інше” – чи не означає думати про найважливіше?

Остап Сливинський

Без категорії