#PEN_TEN: Інтерв’ю з Остапом Сливинським

Опубліковано: 04.06.2020,  Переглядів: 202

У рубриці #PEN_TEN поет, перекладач, член Виконавчої Ради Українського ПЕН Остап Сливинський розповідає про те, чи втратить література своє значення у час нових інформаційних технологій, яких тем бракує сучасній українській літературі та чи може слово змінити щось в умовах війни.

1. Чи втратить література своє значення у час нових інформаційних технологій?

Ні. Просто саме слово “література” втратить, точніше – уже втрачає своє колишнє значення і набуває якогось нового. І ще – остаточно перестає розуміти власні межі. Коли я пишу пост у фейсбуку, то сам не розумію, в який момент закінчується жанр “пост у фейсбуку” і починається “література”. Література стає дуже залежною від своїх носіїв, яких стало багато, і всі вони – зі своїми правилами гри. Це – симбіоз, який не варто порушувати. Я, наприклад, не дуже розумію, нащо блоги чи інста-поезію видавати у формі книжок. У сфері освіти і музейництва, наприклад, існує прагнення все зробити живим, інтерактивним, а тут, навпаки, бачимо умертвлення, накидання традиційної матриці. Це якийсь анахронічний процес.

Ніколи раніше література не була такою “вшитою” у людське повсякдення, як зараз. Колись, в епоху великих письменників-реалістів, автор сідав з стіл і писав літературний твір про те, що бачив за вікном. Тепер немає того уявного “вікна”, яке можна зачинити, коли письменник хоче зосередитися на “творі”. Інтернет і соцмережі, цілодобовий потік інформації давно знесли і те вікно, і стіну, в якій воно було. І сама “література” стала частиною тієї плинної реальності, яку хоче коментувати, тобто значною мірою вона мусить писати і про себе саму, а роблячи це, зміщує реальність. І так без кінця.

2. У чому, на вашу думку, найбільша відповідальність письменника і перекладача у наш час?

У збільшуванні обсягів правди будь-якими засобами.

3. Чи може письменник у наш час лише писати книжки, не висловлюючи свою позицію з актуальних питань і не долучаючись до соціальних і правозахисних проектів?

Може – він нікому нічого не винен. Але світ складний, і буває так, що письменник стає персонажем у чужій грі. Тоді вже мусить артикулювати свою позицію. Але в питанні мене насторожило “лише писати книжки”. Так не буває: книжки ніколи не пишуться “лише”. Вони завжди – навіть якщо цього не видно неозброєним оком, навіть якщо автор собі не ставив цього за мету – завжди є коментарем до актуальної дійсності. І, відповідно, зоною постійної відповідальності.

4. Чи може слово змінити щось в умовах війни?

Слово – це і слово правових актів, і слово дипломатичних перемовин, і слово воєнної пропаганди, і слово вибачення і прощення. Слово насправді вирішує все. Слово художньої літератури працює на мікрорівні, воно (якщо, звісно, цього захоче) відкриває ті канали, які закривають агітація і дискурс влади. Працює на рівні емпатії і універсальних структур людського досвіду. Тобто творить умови, в яких може пролунати слово дипломатичних перемовин і правового перемир’я, а згодом – поступового дійсного примирення.

5. Що найбільше вас захоплює в роботі письменника і перекладача?

Щодо роботи письменника, то скажу словами одного героя Терезії Мори з її роману “День у день”. Він став письменником, бо життя його “дуже напружувало”: “Я гордий і щасливий, що зумів практично все, що мені трапляється, трактувати так, ніби це я вигадав. З того часу я можу любити будь-кого”. Не можу сказати, що я досяг аж такого просвітлення, щоб любити будь-кого, але загалом писання мене якось примирює зі світом. Вигадуючи, я розумію, наскільки реальність є наслідком суми випадкових чинників. Це якось звільняє від усвідомлення тягаря долі.

А перекладання мені нагадує медитацію – коли зосереджуєшся на правильному диханні, переводиш сприйняття на якісь мікрорівні. Таке добирання слів, будування конструкцій дає заспокійливе відчуття, що робиш щось, може, й дрібне, але точно потрібне. У перекладанні – якщо ти вже одного разу вибрав текст і методично над ним працюєш – виникає питання не “навіщо” (чи “чому”), а “як”.

6. Який текст вам було найважче перекладати? Чому?

Точно найважче мені далася “Біла гарячка” Яцека Гуґо-Бадера – художній репортаж про російську “глибинку” і про Донбас десь часів Кучми. Це при тому, що я перекладав і твори про Голокост, і про інші тяжкі речі. Але “Біла гарячка” не дає взагалі ніякої надії, ти ніби провалюєшся в якусь прірву. Я ще ніколи після завершення перекладу не почувався таким порожнім.

7. Як на вашу творчість впливає місце вашого народження? Чи є таке поняття, як “письменницька ідентифікація”?

У мене це відчуття пов’язаності з місцем дуже сильне, але так було не завжди. Просто в певний момент, коли з’явилася можливість, скажімо так, не еміграції, а тривалого виїзду за кордон із шансом неповернення, я зрозумів, що у мене так не вийде. Я – людина-маятник, але однією з точок, між якими я рухаюся, обов’язково має бути місто мого народження – Львів. Поступово – останніми роками – я дедалі глибше вростаю в це місто, вивчаю його. Воно має одну особливість: ти ніколи не будеш у ньому почуватися на провінції, на узбіччі, якщо добре його пізнаєш. Якщо жити поверхнею, видимим, – тоді так. Але надто довго, більше двох-трьох місяців, я фізично не можу тут бути – не тому, що Львів мене якось пригноблює, ні. Просто потребую бути в русі.

8. Які важливі теми лишаються невисвітленими в українській літературі?

Взагалі, українська література дуже обережна, навіть боягузлива у виборі тем. Це – боягузливість не лише авторів, але й видавців, книгарів. Але насамперед – читачів. У нас справді дуже консервативне суспільство, яке переважно досі очікує від літератури “втіхи й науки” і готове, якщо скористатися протиставленням Барта, отримувати від тексту лише задоволення, а не насолоду.

Тож українська література досі задовольняє дві інфантильні потреби українського народу: пожалітися на свою долю і відчути себе героєм. Визнати свої помилки, здійснити розрахунок із власним сумлінням, простити тому, хто колись заподіяв зло, – всі ці дорослі вчинки лишаються для нас поки що поза сферою досяжного. Тому досі немає хорошої української історично-розрахункової прози, яка не боялася б піднімати непрості теми. Чи можете собі станом на сьогодні уявити, наприклад, роман про молодого українця, який іде служити, наприклад, до німецької допоміжної поліції? Мені складно. Українець має бути або героєм, або жертвою. А українсько-єврейські взаємини? У нас немає і ніколи вже не буде своєї Ганни Кралль, але немає в нашій літературі взагалі нікого, хто серйозно займався б цією темою.

9. Ким ви були б, якби не були письменником/перекладачем?

Був би власником невеликого ресторанчика.

10. Три книги, які ви прочитали останнім часом і хотіли б обов’язково порадити іншим?

“Так, але” Тараса Прохаська, “Роздуми про двадцяте століття” Тоні Джадта і Тімоті Снайдера, “Химерні оповідання” Ольги Токарчук (невдовзі мають вийти в українському перекладі).

PEN_TEN – рубрика Українського ПЕН, у рамках якої наші члени – письменники, перекладачі, журналісти, видавці та науковці – відповідають на десять запитань про свою професію, літературу і творчість.

Підготувала Катерина Чамлай