#PEN_TEN: Інтерв’ю з Маріанною Кіяновською

Опубліковано: 07.05.2020,  Переглядів: 239

У рубриці #PEN_TEN письменниця і перекладачка Маріанна Кіяновська розповідає про те, які найбільші виклики у професії письменника та перекладача сьогодні, яких жанрів бракує сучасній українській літературі та чи може слово змінити щось в умовах війни.

1. Як змінилася роль письменника/перекладача у ХХІ столітті?

У певному сенсі – не змінилася взагалі, з іншого боку – змінилася принципово. Не змінилося те, що умовний “новітній Данте” має шанс прожити “типове життя Данте”: народитися в добрій родині, вчитися в доброму університеті (можливо, не закінчивши його), цікавитися творчістю не лише сучасників, а й літературою в усій її тяглості, з Вергілієм включно. Пережити велику любов. Ангажуватися у політику – або, навпаки, абсолютно не ангажуватися в суспільне життя. Частину життя прожити у вигнанні – або у внутрішній еміграції. Виховати дітей (або не виховати). Померти в дорозі.

Змінилося те, що сьогодні, в епоху нових медій, нової природи влади, нового способу функціонування спільнот, з настанням “нової вразливості” письменникові дуже важко залишатися незалежним. І йдеться взагалі не про гроші. Він змушений боротися за увагу – і в просторі ЗМІ, і в просторі надзвичайно перенасиченого ринку, а ще йому доводиться розпорошувати енергію і силу на десятки повсякденних занять, без яких людина в нинішньому суспільстві соціально не функціонує. Але головне – йому доводиться жити в суспільстві, де вже майже ніхто не вірить в силу слова. А справжній письменник чи добрий перекладач просто не може не вірити в силу слова, бо інакше все, що він робить, втрачає сенс.

Додатковий “негативний бонус” для письменника/перекладача у ХХІ столітті в тому, що довірливе і маніпульоване оточення переконане, що раз штучний інтелект, а отже, гугл-перекладач чи генератор тестів здатні спричинити появу хоч трьох, хоч тисячі речень, то цей “акт” де-факто є творчістю, а власне-творчість автора чи перекладача і її продукт є необов’язковою примхою за межами ринкових відносин. Тому роль письменника/перекладача у ХХІ столітті, з одного боку, здається цілком знівельованою, а з іншого – тільки вони є справжніми творцями сенсів, нових мов і т. д., від яких зараз набагато більше, ніж від будь-яких інших ресурсів залежать глобальні економіка і політика.

2. У чому, на вашу думку, найбільша відповідальність письменника/перекладача у наш час?

Колись я дійшла висновку, що правильний автор в наш час – параноїк. Це автор, який так чи інакше замислюється над тим, яким дискурсивним потенціалом наділений написаний або перекладений ним текст. Текст, невинний на перший погляд, може виявитися міною сповільненої дії, або вірусом, або хвороботворною бактерією.

Щоб не зачепити нікого з сучасників, наведу приклад Вертера з роману Ґьоте. Цей персонаж став взірцем для наслідування для кількох тисяч людей, які наклали на себе руки після публікації роману в 1774 році. Аж до початку XIX століття Європою котилася хвиля самогубств, потім вона прокотилася вдруге – перед Першою світовою війною. Нині такою небезпекою є, зокрема, специфічно артикульоване насилля, мова ненависті. Друге, може, ще важливіше – цінувати скарби і бути посередником між тими, хто був до, і тими, хто приходить після. А значить, треба дбати про контекст, про зв’язок у культурі усього з усім.

Тому перекладач, навіть якщо він перекладає лишень найкращих, має ставити свій переклад у два контексти – тієї літератури (і ширше – культури), в яку він перекладає, і тієї літератури, з якої він перекладає. Буває так, особливо при перекладі, що добрий текст обтяжений небезпечним контекстом, на перший погляд – невидимим. Відповідальність полягає в тому, щоби розуміти й проговорювати нюанси. І бути уважним.

Або ще таке. Текст у руках перекладача є беззахисним, як беззахисним є читач відносно автора тексту. І треба відштовхуватися від того, що читач – наївний. Ідеться не про зверхність інтелектуала, а про те, що від епохи до епохи реальність міняється. Не існує єдиного, спільного для всіх культурного багажу. І відповідальний автор, і навіть перекладач повинні завжди пам’ятати про беззахисність і наївність – і чиюсь, і свою.

3. Чи може письменник у наш час лише писати книжки, не висловлюючи свою позицію з актуальних питань і не долучаючись до соціальних і правозахисних проектів?

Добра книжка завжди є висловлюванням про найважливіше, вчинком, навіть подвигом. І вона сама по собі в ідеалі є “соціальним і правозахисним проектом” – за наслідками впливу, розтягнутого на багато десятиліть. Інакше кажучи, я переконана, що для письменника в усі часи єдиним критерієм присутності в літературі, в культурі є творчість.

Але письменник може, якщо відчуває внутрішню потребу, висловлювати позицію, долучатися і т. д. Тільки чому з письменниками є не так, як з балеринами? Балерина може займатися правозахисною діяльністю? Може. І кожен громадянин може. За певних обставин громадянський обов’язок взагалі виходить на перший план. Однак це не має стосунку до власне творчості. Від балерини чекають, що вона – балерина. Натомість від письменника чекають, що він повинен щодня писати листи в Адміністрацію Президента і підписувати петиції. І це хибна, на молю думку, позиція.

У письменника зазвичай є декілька ідентичностей: він письменник, він мешканець міста, громадянин країни, а ще, наприклад, батько, син, учасник екологічного руху і так далі. Скажімо, в ідеалі, письменник має бути добрим батьком, добрим сином і т. д. Хіба це не є своєрідним “соціальним проектом” у вимірі однієї сім’ї? Обов’язок письменника – висловлювати свою позицію з актуальних питань і долучатись до соціальних і правозахисних проектів не більший, ніж у будь-кого з його співгромадян. Цей обов’язок є у всіх. Але тільки письменник може написати книжку, яка зробить людей хоч трохи добрішими.

4. Чи може слово змінити щось в умовах війни?

Слово впливає на все, слово все змінює. Але це питання перспективи і часу. Є багато способів з’їсти яблуко. Можна піти в супермаркет і купити кілограм яблук. Можна купити будинок, коло якого є сад, і рвати яблука просто з дерева. А можна посадити дерево. Той, хто садить дерево, – письменник, який вірить у силу слова. Тобто у перспективі поколінь тільки слово і здатне щось змінити, тільки воно.

5. Чого в літературі має бути більше – правди чи вигадки?

Після того, як людина з’їдає морквину, в її тілі нема жодної молекули, яка була би безпосередньо молекулою цієї морквини, і водночас немає жодної молекули, яка б не сприйняла продуктів (чи, краще, наслідків) засвоєння цієї морквини. Так само з правдою і вигадкою в літературі. Добрий літературний текст – не про правду чи вигадку, він творить іншу реальність, де від правди і вигадки лишається стільки, скільки від перетравленої морквини в організмі.

Я зараз пишу своє есе. Але це тому, що я з’їла морквину, чи ні? А якщо я нічого не їстиму, я зможу написати есе після 19 днів голодування? Енергія мого голосу – це усе ще енергія засвоєної тілом морквини? І правда, і вигадка рівною мірою є ресурсом літератури. Проте свідомість письменника (як і свідомість читача) – “шлунок”, що їх перетравлює, тому енергія смислів, народжена цим процесом, має принципово іншу природу. “Хрущі над вишнями гудуть” опирається на смисли абсолютно іншого порядку, ніж повідомлення “Сьогодні над вишнями гудуть хрущі”.

6. Які найбільші виклики у професії письменника/перекладача сьогодні?

Найтяжчий виклик – лишатися віруючою людиною. Точніше, людиною, яка справді у щось вірить. Я зараз навіть не про віру з точки зору взаємин з Богом. Я про віру як властивість душі, як особливий вимір людської сутності. Секуляризоване суспільство змінює не тільки правила, не тільки ставлення до них, а й параметри роботи душі та внутрішнього світу людини. Бо що для секуляризованого суспільства – душа?

І от, наприклад, виходить, що є два типи ефективності. Ефективність Бруно Шульца – і ефективність Стівена Кінґа (я обох цих письменників дуже люблю, до речі). У випадку перекладача є ефективність того, хто перекладає Еліота, Джойса, Блейка, – і того, хто бере у роботу психологічні порадники. І окремий виклик – зрозуміти, що той, хто перекладає юридичні посібники, втрачає інструментарій для критичної інтерпретації (в процесі перекладу) складного і насиченого художнього тексту. Тобто це насправді – як у казці: “Наліво підеш – гроші заробиш”, “Направо підеш – щасливим будеш (але бідним)”, “Прямо підеш (захочеш поєднати непоїднуване) – тебе з’їдять”.

Саме зараз, коли книжковий ринок переходить у стан глобальної кризи, яка, здається, буде доволі тривалою, викликом стає вибір між тим, що диктує тактика, і тим, що випливає зі стратегії з перспективою 10-15 років. Мені завжди здавалося, що важливішою є стратегія. Але це тільки якщо ти вже точно знаєш, що виживеш. Трупові стратегія не придасться. Стратегічно для культури найбільш ресурсною є “складна людина”, але виживати набагато легше “людині простій”, яка мислить у категоріях чорно-білого світу. “Простий письменник”, “простий перекладач” не зможуть обслуговувати потреби “складної” (тобто не тільки масової) культури. І тому ще один важливий виклик – розташувати себе у часі, визначитися, з чим і заради чого ти працюєш, зробити вибір між “простою людиною” – і якісним, а не злоякісним майбутнім.

7. Яких жанрів/форматів бракує сучасній українській літературі?

Чижевський свого часу сформулював тезу про “неповноту літератури” і довів, що українська література є неповною. Це не змінилося і вже ніколи не зміниться, я думаю. У сенсі жанрової, тематичної і суто кількісної “повноти” ми ніколи не наздоженемо ні англомовну, ні німецькомовну літератури. Питання – як до цього ставитися. Можна використовувати “неповноту” як ресурс. У режимі “неповноти” все, що існує, є більш “видимим”. Більшість українських письменників з нашого “топу” в умовах американського, чи німецького, чи навіть польського книжкового ринку до жодного “топу” не потрапили б.

Сформулюю це інакше: хто з українських письменників міг би написати такий роман, як “Терор” Дена Сіммонса? Та в нас навіть немає нікого, хто зробив би те, що робив Артур Гейлі з його виробничим романом. Чи Йоанна Хмєлєвська з чудовими детективами для дітей. Є Марина Павленко, є ще кілька авторів, але їх надто мало, вони продукують одиниці текстів, а не потік. Жанрова проза, великі біографії, – це робота для письменника із “залізною дупою”, вона ґрунтується на великій працездатності та відповідальності, на тривалій, розтягнутій на роки, роботі з джерелами. Тому питання “яких жанрів/форматів бракує сучасній українській літературі?” я би переформулювала на “яких письменників нам бракує?” Я не кажу, що їх немає. Але їх – без перебільшення, одиниці.

8. Чи втратить література своє значення в час нових інформаційних технологій?

Не втратить. Навпаки, роль літератури тільки зростатиме, якщо ми не хочемо опинитися в “новому Середньовіччі”. Інформаційні технології – це спосіб донесення інформації, вони впливають на режим і формат сприйняття. Коли з’явилося кіно, театр не зник, і навіть не занепав. Навпаки, він розвинувся. А література є в принципі базовою для нашої цивілізації, бо формує властивості пам’яті та уяви, які є основними “ферментами” сприйняття.

Зникне література – людські пам’ять і уява також перестануть бути такими, як вони є. Принаймні перестануть бути такими, якими були впродовж кількох тисяч років, від виникнення писемностей – Єгипет, Шумери, Китай, давньогрецька писемність, санскрит. Людина поза писемністю і літературою обмежена знаннями і досвідом суто свого часу, лишень свого і попереднього покоління. Література – це своєрідний майданчик-дистанція, це простір-дистанція, в межах якого формуються категорії і уявлення, об’єктивація, абстрактне мислення як таке.

Діти Ілона Маска, судячи з його інтерв’ю, дуже багато читають, адже без читання певні навички, потрібні для оперування новими інформаційними технологіями, не формуються в принципі. Інша річ, що уявлення про текст може еволюціонувати. Людина, яка читала з папірусу, не мала б навичок для сприйняття ні історичного роману, ні наукової фантастики, а тим більше – роману, збудованого як гіпертекст. Але, можливо, їй легко було би прочитати шифровану радіограму. Вона зрозуміла би казку чи притчу, відгадала б загадку.

І ще таке. Література – це завжди трохи spolia, бо при спорудженні нової будівлі уламки попередніх, віджилих будинків, храмів використовують як будівельний матеріал. Те, що ми пишемо, теж стане для когось такими уламками, і якраз це – щаслива доля для наших текстів. Якщо дивитися ширше, то сучасна література – це трохи spolia для всього, що виникає і виникатиме у майбутньому, чого ми ще не можемо передбачити, але саме у такий спосіб наша література стане основою творення наступної цивілізації. Вона сформує феномен, який фактично теж буде літературою, – але на зовсім інших носіях, звернений до людей з цілком іншою свідомістю, ніж та, що в нас.

9. Ваша улюблена книгарня або бібліотека?

Мої улюблені бібліотеки всі – у Варшаві. Бібліотека Варшавського університету, бібліотека у Домі літератури і Національна бібліотека, вони мені навіть сняться. А улюбленою книгарнею, любов’ю з першого погляду, була книгарня “Птичкин дом” у довоєнному Донецьку, вона спеціалізувалася на книжках для дітей. Я досі згадую цю книгарню з подивом і захватом, бо там було створено особливий простір для радості, натхнення, творчого мислення, а ще – для взаємодії, такої, котра за Нешем, який створив теорію ігор. Здається, станом на 2012 рік це була єдина така книгарня на всю Україну. Зараз в окупованому Донецьку існує клуб-магазин із цією назвою, але нині це зовсім інша книгарня, там працюють інші люди.

10. Ким ви були б, якби не були письменником/перекладачем?

Зараз я думаю, що з моїми зацікавленнями, життєвими цінностями тощо я стала б доброю лікаркою. А якби я народилася чоловіком, то хотіла би прожити життя священника. Тільки в мене це вибір уже зрілої людини, а в юності я була б не готова вибрати саме такий шлях. Дуже люблю ікони. Колись розмовляла про це з подругою і сказала тоді, що розумію, що не маю хисту, щоб малювати, але хотіла би принаймні готувати під ікони дошки.

З реалізованих альтернатив – я багато плету на спицях, виходить до півсотні речей за рік. Мені кажуть, я добрий психолог. А ще я вмію переконувати. Моя товаришка каже, що я була би чудовим переговорником з терористами. Або консультантом у Службі знайомств. Це трохи жарти, але не дуже. Так чи інакше, я сама зараз ставлю собі це питання – що я вмію робити поза літературою. Найкраще мені вдається гладити кицьку так, щоб вона голосно муркала. Але за це не платять грошей.

PEN_TEN – рубрика Українського ПЕН, у рамках якої наші члени – письменники, перекладачі, журналісти, видавці та науковці – відповідають на десять запитань про свою професію, літературу і творчість.

Підготувала Катерина Чамлай.