ПЕН рекомендує: фільми та серіали, які ми подивилися на карантині

Опубліковано: 06.05.2020,  Переглядів: 529

Довгий карантин – ідеальний час для розвитку, роботи над собою, цікавих книжок і, звичайно ж, хороших фільмів. Якщо ви не знаєте, який фільм чи серіал подивитися на вимушених канікулах під час карантину – члени Українського ПЕН підкажуть. 

У нашій добірці – рекомендації від Марини Гримич, Василя Махна, Лариси Денисенко, Миколи Рябчука, Галини Вдовиченко, Оксани Форостини, Андрія Бондаря, Дмитра Крапивенка, Наталі Бельченко та Анатолія Дністрового

Марина Гримич 

Під час карантину наше повсякдення стає більш одноманітним, а для творчих людей це небезпечно, адже нам потрібно постійно енергетично підживлятися. Саме тому в ці дні мені до щему захотілося ще раз подивитися серіал “Молодий Папа” режисера Паоло Соррентіно із Джудом Лоу в головній ролі, а після нього прийшла черга і для перегляду його продовження під назвою “Новий Папа” із Джоном Малковичем на чолі.

І в результаті моя спорожніла за час карантину шухлядка вражень по вінця наповнилася бездоганною естетикою ватиканської пишноти, яка, здавалося б, у наші дні мала б виглядати анахронічною, але чомусь у фільмі вона цілком на своєму місці. Мене заполонила інтрига ватиканського двору, провокативна поведінка молодого Папи і старі комплекси нового Папи, виклична стилістика поєднання непоєднуваного, а головне – стільки проявів любові – несподіваної і передбачуваної, зухвалої і скутої, красивої і потворної, таємної і показної, платонічної і оргійної! Письменнику є чому повчитися у сценариста і режисера.

Василь Махно

Кінострічка “Геній” режисера Майкла Ґрандаджа (2016). Фільм про літературу, життя, книжки, розчарування і славу; фільм, у якому два головних герої – письменник Томас Вулф і редактор Максвел Перкінс змагаються з письмом. Перший, що сповнений жаги писання, пише об’ємні романи, другий, редагуючи їх, намагається упорядкувати ці вульфівські потоки слів та речень у читабельний текст.

М. Перкінс відомий насамперед тим, що всі значні романи Томаса Вулфа, Ернеста Гемінґвея і Френсиса Скотта Фіцджеральда, що публікувалися у “Скрібнерс і сини” (Charles Scribner’s Sons), виходили за його редактурою. Іншими словами, Перкінс був редактором з лисячим нюхом на добрий прозовий твір. Великий редактор. Можливо, останній великий редактор. 

Про “втрачене покоління” існує своя мітологія – від ґертрудостайнівської формули до голодування Гемінґвея в Парижі, від фіцджеральдівського богемізму до ранньої смерті Томаса Вульфа. У цьому фільмі, по суті, режисер намагався сполучити, як в хімічній реакції, два компоненти – добу та біографію, дві культурні стлиці світу – Париж і Нью-Йорк, боротьбу письменника і редактора за текст. Можливо, за розуміння – ідеального тексту.

Цей фільм – лише одна сторінка з книги про золоту джазову лихоманку американської літератури, яку прошито іменами її чільних письменників та редактора. То хто ж геній?  

Лариса Денисенко

Вирішила порадити кілька серіалів, навіть розподілити на групи, щоб орієнтиром були не лише мої смакові пріоритети, а й жанр.

1. Комедії, котрі не лише комедії, а скорше філософсько-іронічні або саркастичні історії, де виличезну роль відіграють саме діалоги. Якщо ви любите діалоги так сильно, як я, тоді: 

“Після життя”. Історія ставлення до смерті та себе після смерті, зрежисована та відіграна відомим британським коміком Рікі Джарвісом;
“Метод Комінські”. Блискучий дует Алана Аркіна та Майкла Дугласа. Про ставлення до старості, дружби, сексу в старості та Іншого.
“Типу Щастя”. Гарний зразок НЙ комедії, де стикаються кілька поколінь і вирують родинні жарти.

2. Соціально-важливі серіали, відзняті на основі реальних подій:

“Неймовірне”. Історія розслідування серії згвалтувань. Про те, як важливо слухати потерпілих, що означає проявляти емпатію і як наважитися на справжнє партнертво.
“Суд над Крістіною Кілер”. Переосмислення одного судового процесу і політичного скандалу в Британії крізь призму суспільних змін та ролей жінок і чоловіків. Перша серія серіалу присвячена поясненню “бінокля бачення” знімальної групи.
“Найгучніший голос”. Скандал із сексуальними домаганнями медіагрупи Fox. У ролі засновника Fox News – Рассел Кроу.

Поціновувачам британських детективів та харизматичних героїнь раджу серіали “Віра”, “Нові трюки”, а тим, кому подобаються історії про дітей, котрі зникли, але щось підказує, що ні, – “П’ятеро”.

Микола Рябчук

Після “Зараження” Стівена Содерберґа мені трапилася на очі трагікомічна розповідь про епідемію віспи в Москві наприкінці 1959 року. І подумалося, що з цього міг би бути чудовий сюжет для фільму (інфекцію до Москви, щоправда, завозять не з Гонконґу, а з Індії, і робить це герой, а не героїня, проте й він – достоту як Содерберґівська Beth Emhoff – по дорозі з відрядження скаче в гречку, тобто ночує в коханки, про що потім, природно, нікому не зізнається). Та оскільки в СССР не було ні коханок, ні сексу, ні, тим більш, епідемій, авіакатастроф та авраій на атомних станціях, то й фільму з таким сюжетом теж не могло з’явитися. Єдине, що я знайшов на “співзвучну” тему, – це “Карантин” (1968) Суламіф Цирульник, знятий на студії ім. Довженка з московськими (а як же ж без них) акторами, проте – за сценарієм Юрія Щербака, з музикою Валентина Сильвестрова, з дуже доброю операторською роботою Едуарда Плучека і навіть із пісенькою Висоцького, спеціально написаною для фільму. Тобто твір робився з певними амбіціями, проте тим сумніше бачити, як талановиті люди так і не змогли вирватися із соцреалістичного канону – почасти зовнішнього, цензурно накинутого, але почасти, припускаю, і внутрішнього, інтерналізованого – на рівні стилю, мислення-мовлення й поведінки.

За фабулою це класичний survival: п’ятеро працівників лабораторії опиняються під карантином у замкеному інститутському просторі після аварії і ймовірного витоку вірусної інфекції. Загроза зараження апріорі створює певну інтригу, сюжетну напругу. Але цей “богом даний” (ex machina, дослівно) сюжет треба наповнити живими характерами і цікавими (драматичними) між ними стосунками, а з цим – проблема. Характери досить пласкі – “хороші совєтські люди, з окремими недоліками”, – все за каноном. Стосунки теж не відзначаються глибиною і драматизмом, хоч автор і намагається їх оживити – і вагітністю лаборантки та її не зовсім зрозумілими взаєминами з Маховим, і дещо цікавішим, серйознішим протистоянням Махова із зав-лабом (один під час війни був на фронті і, природно, не міг зробити тієї наукової кар’єри, що його тиловий колега). Та в цілому фільм не виривається з соцреалістичної парадигми “боротьби хорошого з іще ліпшим”, – усі персонажі, попри зусилля акторів (і режисера) ходульні, більшість розмов – фальшиво-патосні.

Втім, закінчення (як і початок) фільму – досить добрі. Карантин завершується, четверо персонажів вранці виходять з будинку, тим часом доля п’ятого (зав-лаба Баландіна) лишається недомовленою. Чи то він заразився й таки загинув, чи лишився продовжувати досліди на собі самому,  чи просто образився на колег (особливо на гостроязикого Махова) й зачинився ще з вечора кабінеті. Режисерці вистачає смаку не розжовувати фіналу, зберігаючу певну (корисну для фільму) багатозначність. До речі, я нічого про неї не знаю, але з Вікіпедії бачу, що між 1973 і 1986 роками вона нічого не знімала. Роки доволі значущі. Це, звісно, може бути звичайним збігом, але й може бути наслідком якихось її невідповідних знайомств – чи то з “сіоністами”, чи з “укр. бурж. націоналістами”. Якщо хтось знає – підкажіть.

Едуард Плучек виїхав 1992 року до США, де недавно (торік) помер. У фільмі є гарні кадри Києва кінця 60-х (Хрещатик, Майдан). І є офіційна “академічна” вивіска на будинку дослідного інституту – єдине, що з’являється в тому фільмі укр-мовою. Григорій Козинцев відгукнувся про твір у щоденнику дуже коротко – й дуже влучно: “Карантин” – первые кадры не то Антониони, не то Годар, потом сразу ясно – студия Довженко”. Боюсь, що й самому Ґодару чи Антоніоні у ті роки на тій студії довелося б обмежитись кількома справді добрими початковими, а можливо, й заключними кадрами: 

Оксана Форостина

З нетерпінням чекаю другого сезону антиутопії “1983” Аґнєшки Голланд. Перший польський серіал Netflix викликав неодназначу реакцію у Польщі. У “1983” дія відбувається в альтернативній версії 2003 року – в авторитарній комуністичній Польщі, у світі, де СРСР ніколи не розпадався, Берлінський мур все ще стоїть, а також, паралельно, у 1983 році.

Саме сюжетна лінія 1983 року мене як людину сторонню інтригує найбільше: до певного моменту польське підпілля дуже нагадує “Солідарність” (мені цікаво, як бачить ці моменти старше покоління поляків), і в якийсь момент збочує в інший бік: 1983 року у трьох польських містах – Варшаві, Кракові і Ґданську – стаються вибухи з великою кількістю жертв. Після цього уряду вдається “закрутити гайки”, підпілля розгромлено, а історія розгортається в інший бік: ізольована від світу Польща чимось нагадує путінську Росію, а чимось світ антиутопії Blade Runner: із гламурною молоддю, нічними клубами, мобільними телефонами, але забороненими книжками (заборонено, зокрема, “1984” Орвелла, “Гаррі Поттера” та “Дзядзи” Міцкевича).

Звісно, на час створення серіалу вибухи прочитувалися радше як алюзія на підрив житлових будинків у Росії 1999 року, а нечувана покора поляків у серіалі – як застереження до авторитарних нахилів теперішньої польської влади. Проте останні кілька місяців цей сюжет западання в авторитаризм як наслідок залякування і великої травми, здається, актуалізувався.

Галина Вдовиченко

Насамперед рекомендую тим, хто ще не бачив, телесеріал “Спіймати Кайдаша”. Належу до тих глядачів, що високо оцінюють цю роботу і радіють появі доброго вітчизняного телесеріалу. Думаю, ті, хто поспішив його засудити чи висловитись про своє несприйняття, обмежилися кількома хвилинами перегляду або ж однією серією. Але це той випадок, коли не можна оцінювати весь фільм за коротким поверховим знайомством.

У тому й річ, що серіал викликає і суперечливі думки, і певні зауваження, але збурює емоції і тримає увагу, а відтак бачиш, що за начебто буденними подіями і приватними колізіями постає загальна картина життя суспільства. Творчій групі (Наталка Ворожбит, Олександр Тіменко, Анатолій Сахно та інші) вдалося створити якісний кінопродукт. Це – прорив і вихід на інший рівень. Плюс – блискуча гра акторів. Цей фільм-подія. Про це свідчить навіть та хвиля обговорень, що він її збурив своїм виходом спочатку на телеекран, а потім – на екрани комп’ютерів тих, хто вже кілька років не має потреби в телевізорі.  

Ще один фільм, який однозначно раджу подивитись (теж передбачаючи, що його не кожен сприйме). Його назва фігурує у трьох варіантах. В оригіналі –Come As You Are (“Приходь, який є”), а у нас – “Будь собою” і навіть “Чоловіки зі слабкостями”. За сюжетом троє неповносправних хлопців їдуть у Монреаль в “будинок кохання”. Автори сміливо беруться за тему, в якій можна легко зісковзнути в несмак, але їм вдається блискавично впоратись з усіма викликами. Режисер Річард Вонґ, сценарист Ерік Лінхорст, США, 2019.

Разом із дітьми раджу подивитися японський аніме-фільм режисера і сценариста Мамору Хосода “Дитя монстра” (“Учень чудовиська”), 2015. Певні епізоди і картинки закарбовуються у пам’ять, як і деякі вислови. Такий, скажімо: “Ніхто з нас ніколи, ніколи не б’ється сам”.

Андрій Бондар

Минулого тижня занурився у фільми, які пропонував фестиваль документальних фільмів Docudays. 

По-перше, мріяв подивитися стрічку Ірини Цілик “Земля блакитна, ніби апельсин”(Україна-Литва). Вона достатньо нашуміла у світі, а в Україні змоги її побачити не було. Мене вразив і авторський задум, і втілення, і робота оператора, і робота монтажера, і невимушеність, з якою реалізується тема війни на сході. Це мистецтво легкого дотику до страшенно трагічних подій, сучасне contra spem spero, показ життя в безвиході, яка в певний момент раптом видається світлою й оптимістичною. Ірині та всій її творчій групі вдався міцний гуманістичний документ, гімн людській солідарності та жіночій силі. Я дуже вболіваю за наступні фільми та книжки цієї неймовірно чутливої авторки. 

По-друге, буквально до сліз довела несподівано щемка і сентиментальна робота Яреми Малащука та Романа Хімея “Зарваниця”. Я досить далекий від наївних проявів релігійності, як і від віри загалом, але ця проща селян з гуцульської Криворівні до культової Зарваниці на Тернопільщині зачепила в мені якісь дуже тонкі струни. “Зарваницю” варто подивитися людям, яким здається, що вони знають Україну, для того, аби її по-справжньому відчути. Відчути щирість, наївність і світло в людях, готових на духовний подвиг, відчути особливий стрій нашого “колективного тіла”, поєднання високого і низького, духовного та профанного, живий подих традиції і її існування в сучасних людях.

Наталя Бельченко

Хочу розповісти про фільм “Чиста формальність” (A Pure Formality, Італія – Франція, 1994) режисера Джузеппе Торнаторе з музикою Енніо Морріконе. Основа фільму – напружений діалог між письменником Онофом, якого грає Жерар Депардьє (він тоді ще не покохав Путіна), та комісаром поліції, в ролі якого – Роман Поланський.

Комісар захоплюється творчістю Онофа, цитує сторінками його романи, тому допитувати свого кумира йому непросто, але незрозуміла поведінка письменника перед затриманням і те, що він начебто не пам’ятає очевидних речей, підігріває інтригу. Неможливо відірватися від цієї психологічної дуелі романіста, якому здається, що він уже нічого путнього не напише, та інспектора поліції, якому треба знайти виконавця нещодавнього вбивства.

Все абсолютно неочікувано розв’язується у фіналі. Кінокритики звертають увагу на символічне співвіднесення ситуації фільму з творами Достоєвського, Кокто і Кафки.

Дмитро Крапивенко

Серіал “Вавилон-Берлін”, порівняно недавно вийшов третій сезон. Дуже ретельно відтворена картина німецького життя кінця 1920-х. Захопливий політичний детектив, естетично досконалий, якісно пророблені історичні деталі. 

Фільм “Сьома печатка” Інґмара Бергмана – сива класика, але дуже актуальна на тлі апокаліптичних настроїв. Класика завжди актуальна, тож хто не бачив, є час надолужити.

Анатолій Дністровий

Карантин – добра нагода переглянути хороші фільми. Серед моїх улюбленців на воєнну тематику − “Тонка червона лінія” (The Thin Red Line, 1998) Терренса Маліка, що за однойменним романом Джеймса Рамона Джонса. Подієве тло − бойові дії американських піхотинців проти японських військ на Соломонових островах. Слово “тло” як ніколи точне, оскільки реальні історичні події – це лише зовнішній “шум” і “мерехтіння”, що раз по раз прориваються у внутрішній плин переживань головного героя – рядового Вітта (Джеймс Кевізел).

Гіпперреалістична увага камери до живої природи (детальний ракурс), потік думок головного героя (режисер іноді “накладає” ці роздуми на фізичні події, що навмисне позбавлені звуку) − створюють ефект напруженої “роботи свідомості”. Рядовий Вітт перебуває одночасно в осерді війни і поза нею. Його свідомість – це безмежний космос, який жорстока війна брутально “заземлює”, ніби змушує фокусуватися лише на ній.

Цей прийом Малік часто використовує у фільмах свого другого, “феноменологічного”, періоду (“Тонка червона лінія”, 1998; “Новий світ”, 2005; “Древо життя”, 2011 ), чому сприяв його колишній бекґраунд: викладання філософії, переклад праць Гайдеґґера на англійську, професійне захоплення феноменологією, екзистенціалізмом. І кожен його фільм – значна інтелектуальна подія, до якої хочеться повертатися. У Маліка є чому повчитися й письменникам: його режисерські знахідки щодо “паралельності” світів, які часто переплітаються, ніби в симбіозі, − такої гнучкості дуже часто бракує літературній уяві.

Підготувала Катерина Чамлай

 

Без категорії