Оповідати історії, робити революції, сміятися

Опубліковано: 06.11.2020,  Переглядів: 34

Ірина Вікирчак

На архіпелазі Шпіцберґен в Норвегії розташована схованка найцінніших людських цивілізаційно-культурних здобутків – Арктичний світовий архів. Він має вигляд сталевого бункера на глибині 300 метрів у вічній мерзлоті за кілька сотень кілометрів від Північного полюсу і надійний настільки, що може витримати кліматичну катастрофу та ядерний вибух. В архіві на цифрових носіях з гарантією принаймні у пів тисячоліття зберігаються дані, а для їхнього розшифрування, можливо, у далекому пост-апокаліптичному майбутньому, створена інструкція у формі Розетського каменю, щоб точно виконати свою функцію – перетривати. 

А тим часом, світ спаралізував інший, неочікуваний “чорний лебідь” у вигляді невидимого, непередбачуваного вірусу, що раптом змусив нас усіх зважати на свій подих, закривати його, не ділитися ним. Подих, дихання – як найважливіша життєва функція. Подих – як основа артикуляції, мовлення, а отже – спілкування. Ми втратили можливість спільної присутності і спільних переживань. Ми втратили мобільність і можливість пересуватися на малі й великі відстані, ділитися цінностями через спільне мистецьке перебування і як творці, і як споживачі (вибачте за це слово) культури. Ми не можемо – це тимчасво, так, – зануритися в запахи і шелест театральної зали, енергетику аудиторії на літературній зустрічі, ба, навіть у стишений гул повного кінозалу перед початком сеансу.  Виявилося, що культура – це також і про простір. Присутність у спільному просторі – нова розкіш для культури.

Ми втратили можливість планувати, а значить, тримати під контролем власне найближче і дальше майбутнє. Ми вчимося жити без планів, або ж в постійній готовності їх зміни, достосування чи повної відміни. Перечекати чи адаптуватися і функціонувати, коли вдається? Виявилося, що культура – для тих, хто перебуває в ній фахово, і тих, хто до неї дотичний (кожен, насправді, більшою чи меншою мірою), –  це також і про планування. І що планування – одна із важливих потреб сучасної людини як істоти суспільної й організованої. А може – просто звичка, яка за інерцією працює далі, навіть коли все довкола зупинилось. 

Гаразд, що ж нам залишилося в пандемічні часи? Що залишається в часи неочікуваних обмежень? Багато, дуже багато. Нам залишилась віддалена комунікація (графіка, слова, прямі ефіри, відео) і нам залишились наші архіви.  Золоті копальні, які ми до кінця життя не в стані перебрати, перечитати, переслухати чи навіть просто осягнути розумом їхній об’єм, що кожної секунди багатократно зростає. 

Комунікація – наша базова необхідність. Без спілкування і обміну думками та історіями – немає нас. Я комунікую, значить, я існую. Утім, тільки лінивий ще не організував дискусії на тему того, як виглядатиме світ після пандемії, щойно вона почалась. І ці розмови тривають досі. Жодна із них не передбачить майбутнього навіть із мінімальною певністю. Здається, в епоху дармового й необмеженого доступу до функції публічного висловлювання стало критично важливим виражати свої думки. Нескінченна кількість реплік, як оця моя зараз, у більшості випадків залишаються односторонніми. Здається, ми просто множимо сутності, переливаємо з пустого в порожнє, нагромаджуємо відео в закладках браузерів, щоб пізніше переглянути, але ніколи до них так і не повернемося. Висловлюватися і споживати інформацію стало важливішим, ніж чути іншого. Оперувати статистичними та теоретичними даними стало моднішим, ніж співпереживати. 

Біда тільки в тому, що статистика до нас, як до людських, емоційних істот не промовляє. Емпатично ми в стані входити тільки в історії, ототожнюємо себе із тими, про кого йдеться. Це і робить нас людьми. Саме тому ми маємо культуру як явище, як наслідок і як рефлексійне дзеркало подій. Чи статистика робить нас людьми? Ні, хоча вона є необхідною для розуміння загальної ситуації та прийняття рішень згідно з алгоритмом дій в часи кризи. 

Єдиним перевіреним тисячоліттями тренажером емпатії є оповідання історій. Література як засіб, що допомагає перетривати. Розповідання історій допомагає людям пережити найтемніші часи. Згадати б хоча Розу Ауслендер та її спогади з чернівецького ґетто: “Писати означало жити. Пережити”. Чи той же “Декамерон”: десять оповідачів, десять днів, сто історій поки в місті триває чума. Чи будь-яких гіпотетичних в’язнів, будь-якої темної в’язниці, будь-де на світі, що тримаються за уяву і оповідки як за нитку Аріадни у нескінченному чеканні. 

Під час локдауну ми зрозуміли, навіщо нам потрібна культура – це наш бункер, щоб перетривати, але також і наша зброя. Кожному були потрібні фільми, статті, події, що перейшли в онлайн – вони набрали небачених охоплень. Та чи готові ми на ситуацію, якщо раптом втратимо можливість цієї безмежної комунікації? Куди будемо висловлюватися у випадку не тільки фізично ізольованості, але й комунікаційної?  Мабуть, у кожному нашому домі потрібен свій варіант Світового арктичного архіву – бібліотека. І відновлені навики нею користуватися. 

Минулого року я брала участь у презентації роману, і ця подія залишила мене з одним дуже сильним інсайтом. Я читала вголос довгі фрагменти книжки, а коли завершила, виявила, що глядачі цілковито заслухані, розслаблені і заскочені зненацька тим, що і так затягнутий літературний вечір завершився. Річ у тому, що ми скучили за тим, аби нам читали вголос. Довго. Оповідання і слухання історій є десь глибоко у нас на підсвідомому рівні, як один із основних механізмів виживання. Перетривати. Як би хотілось, щоб можна було використати цей благословенний час сповільнення з повним прийняттям та покорою ситуації на читання одне одному вголос! Книжки зі своїх бібліотек на випадок апокаліпсису. Тобто, ретельно впорядкованих бібліотек.

Але, на жаль, пересидіти епідемію, по-декамеронівськи оповідаючи історії, – не наш привілей. У двадцять першому столітті ми все ще валимо диктатури, протестуємо проти спроб насаджування нам середньовічних законів та зміцнення урядів із тоталітарними схильностями, під прикриттям епідемічної політики держави в умовах слабких демократій. А ще ж цілі рухи прихильників теорій змови, антимасочників, тих, хто вірить у те, що Земля – плоска, а глобальне потепління – фікція. Ще ніколи в історії усе не було так тісно пов’язане з політикою:  клімат і загроза екологічної катастрофи планетарних масштабів, права людини, культура також є політикою. Пишу цей текст 25 жовтня, у день місцевих виборів в Україні. За моїм вроцлавським вікном проходить демонстрація –  марш проти нового законодавста, що цілком забороняє аборти. Між чорними парасольками та транспарантами в адресу “Права і справедливості” видніються веселкові прапори ЛГБТ+ з попередніх протестів кілька тижнів тому. І так сьогодні у кожному більшому й меншому польському місті. У Фейсбуці з’являються тривожні записи пострілів із Мінська, де на вулицю вийшло більше двох сотень тисяч громадян проти 27-літньої диктатури. Їх протести тривають вже 70-й день. Ніхто не може бути  зараз аполітичним, тим паче, митці. Тим паче, культура, що хоч і перейшла у форму 2D, плакатну, екранну, проте залишила за собою основну  функцію – комунікацію.  Тому навіть якщо сплощилася до розміру монітору, залишається потужною силою. Давайте розмовляти, давайте одне одного чути і підтримувати. Співпереживати. Бо, окрім боротьби за майбутнє демократії, триває нерівна боротьба із недугою. Триває біль наших втрат.  

У турецькій культурі існує поняття “жовтого сміху”. Коли після похорону і поминального обіду розходяться люди і в домі померлого залишається лише кілька осіб – найближча родина і друзі, в якийсь момент хтось починає розповідати оповідки з життя покійника. Спершу ностальгійні та сумні, потім смішні. І над ранок з дому, де цілий день перед тим оплакували втрату, чується голосний сміх. Сповнений смутку і надії водночас. 

Ось і ми, пооплакуємо наших мертвих і самі не зчуємося, як почнемо розповідати наші історії пандемій й революцій – спершу серйозні й тривожні, а з часом – анекдотичні й веселі. І так, разом із сміхом, що чути над ранком із єдиного вікна, де усю ніч не згасало світло, увійдемо у новий день, нову епоху. У світі, зміненому нашими втратами і нашими революціями. Випливемо на рятівному човні, що зветься співпереживанням, розмовою, надією, культурою. 

А потім залишатиметься сподіватися, що Арктичний світовий архів нам не знадобиться. Принаймні, якнайдовше хай не знадобиться. Можна тим часом визначитися, що ми хотіли б законсервувати на Шпіцберґені, який основний переказ, культурний спадок від українського суспільства –  для світу, що буде після нас. Про всяк випадок, звісно.

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режисі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.