Нові вірші членів Українського ПЕН до Всесвітнього дня поезії

Опубліковано: 20.03.2020,  Переглядів: 208

Щорічно 21 березня всі країни світу відзначають День поезії. Його було засновано рішенням ЮНЕСКО 1999 року, а першим містом, де святкували Всесвітній день поезії, став Париж. В Україні цей день відзначають із 2004 року. 

З нагоди свята своїми новими віршами поділилися поети і члени Українського ПЕН – Василь Махно, Гаська Шиян, Олег Коцарев, Ірина Шувалова, Аркадій Штипель, Ія Ківа, Наталя Бельченко, Катерина Міхаліцина, Борис Херсонський, Василь Герасим’юк, Галина Крук та Павло Вольвач.

Василь Махно

* * *

“Якби Бах плекав бджіл” *

Так скриплять завіси і засови
вкручені в віконниці – З-за парт
хор бджолиний в золоті прозорім
в тиші що її підслухав Пярт

якби Баха полюбили бджоли
якби музики наповнений щільник
не тримався б на смичкових щоглах
на шовках і робах повстяних ­–

звуком в прорізі – в затиснутому світлі
в сріберній матерії крила
Бахові любов бджолина світить
В дириґента паличка крива

з тих одноманітностей смичкових
з тих самотностей – дзеркальних коливань
світиться космічний пил навколо
й пахне звук як стигла ковила

і стає незрозуміло зовсім
як з цих бджіл надоїть меду Пярт
з струн тугих із кінського волосся
з сосон для віконниці та парт

з тих непевних порухів космічних
дисгармоній – розладів – пітьми
з гострих форм – з округих і обтічних –
з чого й починаємося ми

з тиші чи зі струнної оркестри?
з пальця при вустах – з мембрани вух?
книги Суддів а чи книги Езри?
з слова перетвореного в дух?

у “Страстях Матвієвих” – у бджолах
тишах і небесних голосах
ми не допитаємось ніколи
нащо нам плекає бджоли Бах

* Arvo Pärt. Wenn Bach Bienen gezüchtet hätte (1976)
[Арво Пярт «Якби Бах плекав бджіл»]

Гаська Шиян

* * *
Карантин

Візерунки
Вікон на багатоповерхівках
Сплітаються
В коси
Чи дреди
“Пасажири,
які були в Китаї
підійдіть!”
Вимагав
Мовчазний прикордонник
З плакатом
Ще місяць тому.
Стояв, як на
Персональній маніфестації
Перед самоспаленням,
А всі оминали
Його, як фріка
У масці
Ділилися виявами любові:
Прив‘ялими трояндами
В хвилях прибою
І
Дозволами
Видушувати прищики
Одне одному.
Завжди думала –
Який з них щиріший
(Хоч, здається, це очевидно).
Як і те, що відчуття дому –
Це коли в готелі прибрали,
А баночки і дрібнички
Розкидані
На тому самому місці.
Але потім виявляєш,
Що ковдру
Знову заправили під матрац
І гнів убиває затишок.
Жіночка в натуральній шубі
Вигулює на вулиці
Куницю на повідку
І кричить в гугл-транслейт
“ТВА-РОГ!” –
Щоб пояснити
Новому турецькому гостю.
“Як ти смієш!”
Скаже їй донька,
Яка роздягається
В метро до футболки,
Скидаючи своє біле пальто
У вигляді
Камуфляжної куртки.
Уявляє пожежу,
Тоді ураган
Та масові страйки
І заворушення,
Усе перелічене
По черзі
В святих письменах
І
В пунктах угод,
Які пропускають,
Якщо взагалі
Щось читають,
Підписуючи.
Світ
Запроторений на карантин –
Може й найманців
Нелегальних військових
На нього відправили!
В цивільного населення
Буяє активна прокрастинація.
Радість скасованого
Опановує нами
У суперечках:
Чи пазл почати складати
З картинки,
Чи з рамки.
Топиться фондю в голові –
Думка у ньому
Зашкварилась.
Сили
Вищі за тебе
Сказали сидіти –
Не рипатися,
Лежати,
Як немовля,
Якого у сумермаркеті
Привалило
Коробками з Рафаело,
Лінитися,
Боятися,
Вглядатися
Під мікроскопом в кожне обличчя:
От вона –
Дівчина з енергією,
Як у тебе була
Між розлученням
І вагітністю:
Це безпомильно
Це неповторно –
В прямому сенсі,
Це невпіймаєш
За хвіст.
Бо після безстрашності
Оргій
До неї
Омитої Мірамістином,
Прийде
Автокарантин,
Може
Момакарантин –
Усі ті ізоляції:
Важкі,
І
Потрібні.
Входити в них
Завжди приємніше,
Ніж випірнути потім
Назовні,
Відчуття часом таке,
Ніби випила
Келих брюту,
А рахунок принесли
За пляшку
З коментарем:
“Шампусіка захотєлось?” –
І думаєш:
Хто ж повірить мені,
Що було навпаки
І відчуваєш,
Як
Наклеєний на живіт
Спалювач жиру,
Будить різко
Новий апетит
У нутряних глибинах,
Апетит до життя,
Від якого
Ніхто
Ще
На щастя
Не вмер.

Ія Ківа

* * *

ти стоїш посеред геть чужого тобі міста
посеред найвідомішого його цвинтаря
читаєш написи польською
чуєш гомін польських туристів
гробовець гробовець гробовець
що шукають чиюсь смерть польською
ти шукаєш чиюсь смерть українською
тут би могло буть поховано твоїх родичів
якби їх не примусили стати луною
блукати Донбасом у пошуках смерті російською
щоби саме в цей час по той бік України
дівчинка з довгим чорним волоссям
ворушила губами перекладаючи мову смерті
шукала на цвинтарі написи про твою родину

Юлія Мусаковська

***
Темні часи породжують рішення сумнівної чистоти,
у таких зазвичай супутники – розлогі пояснення.
Благі наміри, якими вимощена дорога відомо куди,
досі в ціні на землі, куди приходять убити чи вкрасти;
поїсти, випити, наробити дітей, щоб їх клясти щодня,
потім раз на рік змивати гріхи в крижаній ополонці.
Головне – обрати красиві слова, похапцем закидати ями,
що навесні знову відкриють свої роти голодні.
Але до весни ще треба дожити: довгий зимовий сплін,
приспана пильність, важка їжа, ілюзія вибору,
поки чи то гоблін чи Голіаф підіймається з колін,
а камінці в пращі закінчуються, як і самі юні Давиди.
Пісня солодка – і знову корабель на скелях тріщить,
голови світлі зникають у водній чи то народній товщі.
Коли слово важить водночас як пір’їна і як граніт,
це свої – хто тримається курсу, хто б’є в одну точку.

Олег Коцарев

* * *

Багатель

поезія це кинути каміння або гілляку
на кригу
озера чи річки

нікому воно не треба
але кожне підійде й жбурне

декому вдається проломити лід
іноді навіть
тонкою очеретиною

Ірина Шувалова

* * *

roseau pensant

1. мойсей

я не знаю ким промовляють мертві а ким живі
у кого з вуст проростає двосічний меч а у кого срібні ключі
я тільки знаю що якщо тобі призначено говорити – говори
не мовчи

я не знаю чи поет пророк чи поет поріг
чи спотикання на порозі – косицею заплетений язик
я тільки знаю що якщо тобі призначено говорити – говори
якщо тебе зроблено із лози –

гнися
ламай свій в’юнкий хребет викручуй із жил життя
не спи – або не прокидайся зі сну – ніколи не май спокою

поет це кошик
що в нього кладуть дитя
аби пустити його рікою

2. поезія це

поезія це не те про що ти подумав
а голос в мені росте,
а голос – велика ріка в мені,
і скоро настане паводок.вона не голос знедолених і не забавка для еліт
поезія це коли пальцем торкаєш зуба який болить
це коли в розпачі від власної німоти
вчишся писати як немовлята повзти

це не те що ти подумав це не перформанс не жест
це дим від пожеж які зчорнили тобі нутро
це нотатки на телефоні написані у метро
це вогні які ти бачиш у вікнах коли стоїш вночі на балконі

поезія це ніщо це коридор між дзеркал
це безодня під крилом літака
м’яка як кінчик котячого хвоста важка як ім’я покійника

поезія це не заклик до бою і не хвалебний гімн
це кімната де ми з тобою стоїмо нагі
і не знаємо що робити з собою

це не вікно в минуле і не путівка в майбутній час
це імовірно все що залишиться від мене – від нас
тому я гарячково записую все що ще не забула

поезія це не прокляття не дар
просто ти складаєшся з неї на дев’яносто відсотків так наче вона вода
і ти сама не знаєш як на цій чорній воді
розцвітає таке біле латаття

поезія це коли діти точно знають що вміють літати
навіть тоді коли дорослі наказують їм: ходіть
поезія це коли ти кажеш: так, я кимвал, я мідь,
не знаюсь на мовах янгольських і заледве говорю людськими
але я не вмію мовчати, тому прости мені
що я маю робить

коли мій язик підвішено в тілі як било у дзвоні
торкнеш його – і дзвенить

дмухнеш – і навіть тростина
співає

3. слово

коли ще нічого не сказано не подумано не написано
коли розтуляєш рота і вимовляєш світ випадково
слово знаходить тебе: дике, як лис, пронизливе й гостре, як свист

підбираєш його, як з дорожнього пилу підкову
слово не знає про тебе нічого: воно чуже
вовтузиться в тобі, як волоцюга в покинутому будинку
шамотить без угаву собі попід носа, не змовкаючи ні на хвилину,
на ніч підпирає двері стільцем: отже, щось стереже

і так ти живеш із ним – машиніст паротяга, що везе таємний вантаж
соромишся свого ексцентричного пожильця, і рота намагаєшся тримати на замку
але слово важко сховати: воно проступає виразно, як кров на бинтах,
хапає тебе за рукав, як жебрак на інвалідному візку

хоче говорити

і ти застигаєш, німієш у передчутті
як маленький хлопчик, заскочений лавиною, не зводить очей із гори
по тому як вимовиш слово – всі решта слів назавжди будуть не ті

ти розумієш це
ти набираєш в легені повітря
і подумки кажеш йому:
“якщо ти хочеш говорити –

ну що ж,
давай,
говори”

4. голос

голос хоче – зникає, а хоче – вертається
робить, що йому заманеться
живе в твоєму горлі, як птах у порожньому дереві
часом ячить, часом співає
голосом називається
пойменування того, що зостається,
коли все інше спливає

бачиш, як воно буває,
рідна моя німото,
слово приходить, і наші
сплетені пальці розплутує
і все, що потому виходить
із жалюгідно скривленого мого рота,
то за тобою тужіння,
то перед тобою спокута

дитя без’язике, безвусте,
я світом ходжу, як садом,
як випаленою пустелею,
що повна співучих каменів,

Аркадій Штипель

* * *

Пісня

он стріляють поціляють
спочину не знають
наступають відступають
воріженьків лають

лають лають проклятущих
бісові бо діти
ницьма в куряву покласти
дощиком прибити

гей-гей

насувається навала
та дітися ніде
воно моря не побачить
до дніпра не дійде

поза нами річки нивки
та вітри подерті
від домівки до домівки
од смерті до смерті

гей-гей

усе минає свята втрати
садок вишневий коло хати
пора цілунків та зітхань

і всі джазові квадрати
всі трикутники кохань

гей-гей

Василь Герасимюк

* * *

Ти не мав би старіти, доки не порозумнішаєш.
Блазень до короля Ліра

Покликані мали прийти.
Не прийшли.
А ти –
як у притчі –
Кривих, брудних з вулиці –
всіх –
за столи –
Зібрав – перших стрічних.

Не спатимеш, де сам собі постелив,
А там, де постелять.
І знатимеш тільки:
це ти їх привів,
Не знаючи тільки:
хто й цих поділив
На панство і челядь.

Наталя Бельченко

* * *

Кохалися, ніби журавлиця та журавель
на вільховому болоті,
журав лиця жураву тіла
підказував рухи
сірого пера.
Поворотці, перевертні,
найвищі птахи
цього краю.
Забаганка збагнутого
de profundis твані творення –
і до білого
вільного
аркуша
вірша

Катерина Міхаліцина

* * *

(уявний діалог)

хто тобі, жінко, сказав
що ти вмієш писати?
що оці твої літери –
то не просто спосіб себе промовити світу
себе залишити у тому що проминає
і таки мине
і тебе забере з собою

краще дітей народжуй –
цей спосіб принаймні випробували покоління
всіх подібних тобі
від Єви до
такої перетакої твоєї матері

але я не пишу, коханий, побійся Бога
я кравчиня, любий, латаю діри
у собі
а часом буває – в світі
щоб тобі погідно жилося в ньому
я кравчиня найвищого, милий, рівня
шию впертим єдвабом літер
те що взяло би давно і вмерло
якби не ця ось зміїста нитка –
каже жінка і заповзято
хухає на підбитий ліктик
мати-й-мачухи край дороги

Борис Херсонський

* * *

Ні, ніколи не зможу я розмовляти на мові,
як дитина, якої мати співала колись колискову.
Бо нема у моєму серці української крові,
й неспроможий старий народитися знову.

Я не буду кохати, як парубок, що біля тину
цілував дівчину в намисті з коралів або бурштину,
та чому ж ти зітхаєш, душе моя бідна?
бо не знаєш тієї мови, яка в тебе рідна.

бо не маєш на полиці єврейську книгу сімейну,
тільки й можеш промовити, барух ата Адонай єлехейну,
чи вісгадал вісгадаш шамрей раба, так починається кадиш,
й насправді долю таку й ворогу не порадиш.

Так, я нащадок шинкарів, лікарів та рабинів,
арендаторів, володарів майстерень та млинів,
та спадщину ту занедбали дідусі мої та бабусі,
й часи були нещадні у своєму хибкому русі,
бо якщо шукаєш Бога, то знайдеш Його у Ісусі.

Так чому ж ти сумуєш, душе, чому бентежися всує?
Чи й насправді ти серед тих, хто в пекло прямує?
чи насправді жити тобі до кінця у відчаї,
чи найсправді єврейскої крові у серці не вистачає?

Тож зійди, зійди, місяцю, мов млиновеє коло.
Не дивися, душе, на те, що коїться нині навколо.

Галина Крук

* * *

не кидай мене Боже посеред рядка,
як посеред ріки
на глибокому місці, на вод вируванні, на ямі,
хай святі твого вірша – твої архореї, твої хоріямби
хай виносять мене на сухе, на тверде, на таке,

у якому нікому ніякого діла до коми
і якою стопою я повінь долаю – нікому
і якою я римою день уриваю – нікому
і якою я мірою винна у всьому – нікому

бо не кожна ріка до середини нас дотіка
бо буває так часто, що права не тямить рука,
що написане лівою,
бо знаючи риму до “Риму”
між рядками шукаю непевну дорогу, незриму,
непосильну, як бабин колгоспний рядок буряка

Павло Вольвач

* * *

Я без хмелю з вереснем на силі
Плить повітрям, крóчить по воді
Вогники найперші – срібло в сині.
Кажеться не вперше: “молоді”

Бáлки вечорóвої підкова.
Два посьолки з прóділом ріки.
Згинув десь Казак там… Казакова
Є там жінка – спить не знати з ким.

Та пусте… Не спав із нею хтó з нас?
Міст гуркоче. Балка промине.
А над ними злісний темний космос.
Незворушний. Незбагненний. Не…

Підготувала Катерина Чамлай

Без категорії