Необов’язкові люди

Опубліковано: 30.11.2020,  Переглядів: 43

Катерина Ботанова

Одинадцять років тому приблизно в ці самі дні я пакувала коробки. І, мушу чесно зізнатися, панікувала. Кілька місяців перед тим я необережно погодилась стати директоркою Центру сучасного мистецтва в Києві, на той момент уже невеликої інституції з великим ім’ям та поважною історією. Майже одразу по тому Могилянка — університет, в одному з корпусів якої Центр проіснував 15 років, — вирішила не продовжувати оренду. Через два місяці ми мали забратися геть.

І от в холоднющих залах барокового університетського корпусу ми з моєю тодішньою колегою Тетяною Філевською складали все, що залишилось від багаторічної історії ЦСМу, однієї з найперших і найважливіших мистецьких інституцій нової української історії, в куплені в Епіцентрі картонні коробки. Стоси нерозсортованої проектної документації про перші виставки тих, хто згодом стали зірками; VHS касети, на яких мало бути щось дуже важливе, але ніхто не знав, що саме; роботи художників, напевно просто залишені ними після виставок; колись супер-сучасну, а на той момент уже безнадійно застарілу техніку; величезну бібліотеку. Ми мали вирішити, що з цього залишити, а що ні, що вважати історією, а що мотлохом. А головне — куди вся ця історія українського мистецтва має переїхати і як із цим жити далі. У нас не було іншого приміщення, майже не лишалось грошей і на той момент ми не дуже уявляли собі, де їх можна взяти.

Пакуючи ті нескінченні коробки, я відчувала малоприємну суміш розпачу, розгубленості та відповідальності. Відповідальності за цей унікальний архів, за інституційну пам’ять, яку не можна просто так викинути в смітник. Розгубленості від цілковитого нерозуміння, що з цим добром робити. Розпачу від того, що я ж прийшла в Центр бути кураторкою нових проектів, а не зберігачкою старих. А ще була злість, тиха невисловлена злість через те, що крім нас двох уся ця історія начебто нікому більше не була потрібна, що не було де шукати підтримки. Буквально кілька місяців тому я була впевнена, що я знаю, що і навіщо я роблю, у мене була місія, у мене було бачення майбутнього, моє життя мало сенс. Аж раптом все зникло і я перетворилась на цуцика, який намагається не втопитись у водоймі, про існування якої він не підозрював.

Я згадала цю історію навесні, в розпал карантину, коли здавалось, що світ навколо розламується на шматки і, водночас, стискається до розмірів одного помешкання (яке щастя, що моя квартира має великий балкон, який за тієї фантастично теплої погоди вдалося перетворити на кабінет). Все було так само — злість, розпач, розгубленість і відповідальність. Тільки історія була інша і цього разу — не моя особиста, а глобальна (що аж ніяк не полегшувало, а радше ускладнювало ситуацію). Усі ми раптом виявились цуциками, яких вірус, про існування якого ще кілька місяців перед тим ніхто і не підозрював, вкинув у якесь киселеподібне існування.

У той час, коли замикались кордони, а разом із ними не лише офіси й школи, а й театри, музеї, мистецькі центри, будинки літератури, фестивалі, кінотеатри, концертні зали, клуби, напевно всі, хто так чи так дотичний до культурної царини, для кого створювати або уможливлювати творчість є основною роботою і більше, ніж просто роботою, ставили собі питання: чи має тепер все, що я роблю чи робила раніше, хоч якийсь сенс?

Ми виявились “необов’язковими” людьми, другорядними професіями, які ніяк не впливають на виживання й щоденне функціонування людства (на відміну від лікарів, транспортників, прибиральників чи тих, хто забезпечував виготовлення і постачання їжі та продуктів першої необхідності). І навіть серед другорядних, ми, певно, були єдиними, хто щодня прокидався з питанням: навіщо? кому все це потрібно? Навряд учителі, які мали за короткий час переключити освіту в режим онлайн, ставили собі подібні питання (хоча точно ставили багато інших). Але ми, в музеях, в театрах, у фестивалях, терміново вигадуючи онлайн виставки, лекції та вистави, розробляючи онлайн платформи, ми, митці, намагаючись щось писати, щось репетирувати в зумах, щось розповідати в скайпах, — чи не намагались ми переконати себе, що ми потрібні, що ми маємо сенс, коли тонесенький голосок у голові підступно запитував: точно-точно?

“Люди деколи вимагають змін. Вони майже ніколи не вимагають мистецтва,” — каже Зеді Сміт у щойно опублікованій книзі “Натяки” (Intimations), збірці есеїв, спостережень за собою та іншими, які вона написала від лютого до травня цього року, за її власними словами, одній із багатьох книг, які будуть написані про 2020-й. Чи творчість якось засадничо відрізняється від будь-якого іншого способу заповнити час, надати годинам і дням сенсу, виправдати власне існування? “Я пишу, тому що … ну, найкраще я це можу пояснити як свою психологічну витівку, яку я винайшла у відповідь на різноманітні власні невдачі. Але писання ніколи не зможе надати сенсу часові. Немає великої відмінності між романами і випіканням бананового хлібу. Це лише спосіб чимось зайняти себе.”

Цьогорічний карантин — це заземлення, і буквальне, і символічне. Можливо, місія людини — не винаходити нові світи, а радше мінімізувати вже завдану шкоду, не революціонувати, а намагатись поменше виходити з дому, піклуючись про себе та інших. Можливо, місія мистецтва — не змінювати світ чи рятувати душі, це лише спосіб заповнити час, проживати власні невдачі, розгубленості, розпачі, захоплення і любові. Що це — катастрофа чи просто зміна перспективи?

Ця криза — про яку навесні ми думали, що до осені вона точно якось розв’яжеться, а як не розв’яжеться, то принаймні послабиться, розслабиться, зрушить з мертвої точки локдауну, а вона саме входить у другу, інтенсивнішу фазу, повертаючи локдаун, а за ним і обмеження свобод — змушує суспільства, спільноти і кожного з нас поокремо переглядати наші засадничі цінності. Вона вимагає чесності, відвертості, не лише від урядів чи медій, від кожного з нас.

Що як саме наша “необов’язковість” і є нашою найбільшою цінністю? Мистецтво не є життєвою необхідністю, але так само не є воно і примусом. Люди не вимагають мистецтва. Мистецтво  — це завжди вибір, тобто, відповідно, жест свободи. Заповнювати час писанням, а не випічкою, читанням, а не комп’ютерною грою, переглядом вистави (он- чи офлайн), а не телевізором. Саме ця свобода і є його, мистецтва, і нашою найбільшою відповідальністю. І, звісно, найбільшою вразливістю.

Камерунський філософ Ачіле Мбембе, пишучи про вагу життя в часи теперішньої пандемії, пише: “Фундаментальна вразливість становить самісіньку суть людства”. Людина в принципі є дуже крихкою, вразливою, необов’язковою істотою, завжди була такою, пандемія лише нагадала людству про те, про що воно вперто намагалось забути, відгородитись технологічно, фізично, емоційно. Мистецтво, засадничо фундаментально вразливе, не дозволяє людству про цю вразливість забути. Ми проживаємо і переживаємо вразливість щодня, у всьому, що ми робимо — пишемо, знімаємо, говоримо, рисуємо. Як люди культури ми є свідками людської вразливості, саме тому, культуру не можна поставити на паузу, перевести в режим очікування. Ніколи, але особливо сьогодні. Аж поки ми самі не поставимо себе на паузу.

Одинадцять років тому, з усіма страхами і розгубленостями, ми переїхали з прекрасного барокового простору з високими стелями у напівпідвал сталінки на київському Подолі, власноруч за допомоги друзів помалювали його зелені стіни білою фарбою, в яку додали трохи кориці, відмовились від виставок, заснували онлайн журнал, почали збирати довкола себе дуже різних людей із мистецьких і немистецьких середовищ, які до того майже не перетинались, для того, щоби разом думати, обговорювати, сперечатись, аналізувати, архівувати, вчитись, вигадувати. Усе те, що сьогодні стало нормальним, для чого з’явились слова і випрацювалась мова, без чого важко уявити мистецькі проекти, тоді було дивним, начебто непотрібним, цілковито необов’язковим, в кращому випадку — наївним, у гіршому — дурним. Дуже важко змінювати перспективу і перевинаходити себе, визнавати власну необов’язковість і приймати її як цінність. І так, це робити не обов’язково, у цьому теж міститься особлива свобода. Але коли ти наважуєшся на такий крок, раптом може виявитись, що ненавмисно, майже випадково ти зловив дух часу, підхопив, як вірус, і тепер він житиме в тобі, перетворивши тебе на носія, свідка, спільника. 

Я згадала ці історії навесні, коли ми з колишніми коліжанками з ЦСМу влаштували собі зум-вечірку. Ми сміялись, обговорюючи курйози та якійсь неймовірні збіги обставин і людей, на які ті роки були дуже багатими, абсолютні випадковості, які пов’язали кожну із нас із історією Центру, згадували проекти, дивуючись тепер, з відстані років, як багато тоді всього було “вперше”. Але найціннішим для мене було те, як відкрито ми говорили про свою тодішню вразливість, засадничу крихкість і розгубленість, можливо, трохи безумність чи відчайдушність. Ми сиділи по своїх квартирах у чотирьох різних країнах, у шести містах, за закритими кордонами, у цілковитій непевності щодо навіть найближчого майбутнього, вразливі й незахищені, згадуючи ті вразливі часи як одні з найпрекрасніших у житті.

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режисі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.