Не час чекати

Опубліковано: 14.11.2020,  Переглядів: 18

Юлія Федів

Завмерти. Причаїтись. Затамувати подих. На коротку мить, щоб потім усім потоком життєвої сили вкотре змінити буденність – так діє культура. Рухомий організм, емпатична до виснаження, вона не може впадати в анабіоз в очікуванні змін, бо сама ж їх створює. Культура XXI сторіччя реагує на все: політику Дональда Трампа, екологічну катастрофу, війну, гендерну нерівність… В час маніпуляцій з інформацією вона залишається чистим джерелом якщо не істини, то позиції митця – конкретної людини, а не аватара у соціальній мережі. Саме тому навіть під час карантину та пандемії культура не зупинялась, продовжуючи всотувати нові настрої суспільства, щоб незабаром відрефлексувати, допомогти нам всім зрозуміти, що ж є справжніми цінностями.

Реальність проти ідеалізму

Так, все написане вище – це про благородну мету, це ідеалізоване й дещо абстрактне сприйняття культури. Його можуть собі дозволити “споживачі” культури, які звикли сприймати її як рятівне коло від нудьги чи питань, на які важко самотужки знайти відповідь. Та реальність акціями протестів музикантів, зверненнями представників кіноіндустрії, відкритими листами книговидавців нагадує, що культура цілком матеріальна. Її творці та дієвці обрали свій професійний шлях і цей вибір потребує поваги суспільства. На жаль, радянська пропаганда залишила нам у спадок уявлення про те, що важко працювати металургом, шахтарем, будівельником, а всі інші – для задоволення потреб представників робочого класу. Творча та інтелектуальна праця досі не цінується так, як мала б, не оплачується так, як хотілося б. І нині політикам легко маніпулювати більшістю українських громадян, закидаючи фрази на кшталт: “Не час витрачати гроші на культуру, коли в країні треба зробити дороги…” І ніколи автором цих фраз і тим, хто їх потім повторює, не спадає на думку, що композитори, редактори, режисери, актори, дизайнери, художники, перекладачі, верстальники, оператори та багато інших – це теж люди зі своїми потребами, прагненнями і життєвим курсом. Абстрактне узагальнення, яке, переконана, вартує Україні надто дорого, адже популізм і нехтування інтересами своїх громадян, без винятків і вибірковості, призводить до програшів у питанні становлення нації, її самоусвідомлення, що відбувається саме через культуру.

Карантинні заборони дійсно унеможливили повноцінну роботу цілих секторів культурних та креативних індустрій. Ще навесні ми із захопленням читали про десятки мільйонів євро, які країни ЄС надавали на підтримку митців та інституцій. Аж поки і в нашій країні знайшовся ресурс. Український культурний фонд оголосив кілька конкурсів на спеціальну програму, покликану надати фінансування не проектів, а інституційної спроможності. Надійшло понад 1200 заявок. Могло би бути більше. Але й менше теж, якби заходи з підтримки сфери культури розпочалися раніше, не доводячи до банкрутства та закриття її об’єктів. І знову сталося зіткнення реальності з ідеалізмом, адже УКФ, який прагнув допомогти, виявився неготовим до нехтування правилами, небажання дослухатися й логічно вибудовувати спільну роботу з боку представників культурних інституцій. Ніхто не хоче чекати. Допомога потрібна тут і зараз. Адже українці звикли не довіряти тим, хто діє від імені держави…

Важко вірити в культуру, коли бачиш те, що відбувається за її лаштунками. Ще важче навчитись не знецінювати власну роботу й усі ти зусилля, які йдуть на вирівнювання шальок суспільних ваг, де з одного боку – невидимість проблем культури, а з іншого – неготовність до їхнього вирішення та швидкої адаптації до сучасних реалій серед представників сфери.

Як бути далі

Вихід з будь-якої кризи має два прогнози: оптимістичний і песимістичний. Думаю, якщо нині завмерти в очікуванні, розвиток останнього буде більш вірогідним. Але ті, хто продовжують працювати, боротися навіть тоді, коли вже вичерпано всі внутрішні ресурси, можуть створити справжню екосистему культури нашої країни. Майбутнє у єдності, пошуку взаємозв’язків, діалозі, тому ми маємо навчитися ставити спільні цінності в основу співпраці.

Розуміння єдиної парадигми розвитку української культури дозволяє побудувати чесні стосунки між представниками громадського сектору, бізнесу, медіа та держави. Адже культурні дієвці, як згадано вище, стоять в авангарді суспільних змін, і є рольовими моделями для більшості, прикладом як дій, так і бездіяльності. Мало декларувати сенси. Необхідно знаходити конкретні шляхи їхнього втілення. Інакше слова залишатимуться словами, а українська культура продовжуватиме виживати попри обставини, а не завдяки консолідованим діям тих, хто її творить, тих, хто має бути зацікавлений в культурі як рушійній силі розвитку та самовизначення нації. Що для цього необхідно зробити?

По-перше, слід легалізувати діяльність інституцій у різних секторах культури та креативних індустрій. Так, зараз буде трохи канцеляризмів і бюрократичних формулювань, але без них не обійтися, коли йдеться про задіяність державі у процесі співтворення нашої омріяної екосистеми. В ідеалі повинно з’явитися визначення окремої правової форми для такої діяльності за прикладом Великобританії або Німеччини. На державному рівні має вестися статистика податкової активності гравців галузі. Необхідно розширити та диверсифікувати механізми та умови державної підтримки культури та її об’єктів. Впевнена, що Україні слід перейти від принципу держави-донора до принципу держави-інвестора, а в окремих випадках – держави-мецената.

По-друге, запровадити щорічний моніторинг стану культурних та креативних індустрій, який за попередньо узгодженими критеріям визначав би основні тренди у всіх секторах культури. Тільки тоді допомога держави буде ефективною, коли вона матиме реальний зріз активних гравців та їхніх актуальних потреб. Такий підхід сприятиме створенню відкритих баз даних, де кожен учасник проходить верифікацію за рівнем якості реалізованих проектів.

По-третє, сфера культури не повинна зупинятися на шляху до децентралізації. І ініціатором цього руху має залишатися держава на рівні профільного міністерства, якому вкрай необхідно створити систему взаємодії з підзвітними інституціями, що базувалася б на довірі та синергії, а не на гіперконтролі та конкуренції.

Не час чекати

Українська культура часу коронавірусу могла би взяти собі за слоган назву фільму про всім відомого спецагента – No Time to Die. Думаю, кожен, хто в нашій країні у той чи інший спосіб займається культурою, володіє певним набором суперсил. Якби не вони, ми б не мали кінофестивалів та вистав, що перейшли в онлайн, в рази розширивши свою аудиторію,  не читали б перекладів топових закордонних видань, які раніше виходили в Україні із запізненням на 5-10 років, а тепер випереджають навіть ринок північного конкурента, не слухали б вертикальні концерти, не ходили б на віртуальні виставки…

Всі разом ми шукаємо вихід із ситуації, що склалася, бо не час чекати, страждати і, тим більше, помирати, адже від здатності української культури виживати залежить майбутнє навіть тих, хто волів би мати більше рівних доріг. Звісно, нехай вони будуть теж, нехай ведуть до нових музеїв, відреставрованих замків, концертних комплексів, кінотеатрів, нехай дають українським громадянам вибір, адже без нього чекати дійсно буде нічого.

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режисі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.