Над чим працюватимуть письменники і перекладачі на Харківській літрезиденції?

Опубліковано: 14.08.2020,  Переглядів: 52

Уже наступного тижня до Харкова приїдуть працювати на літературній резиденції її перші учасники – перекладачка Тетяна Родіонова і письменник Максим Беспалов. Тим часом ми попросили всіх цьогорічних резидентів розповісти детальніше, над якими саме творами вони працюватимуть протягом місяця в Харкові.

Максим Беспалов, письменник

Тема моєї книжжки важка. Принаймні я думав зробити її важкою, але мені настільки набридли твори про важку долю українського народу, що, мабуть, шукатиму спосіб написати про неї простіше і, не скажу веселіше, але хоча б легше.

Отже, я пишу роман, поки що його робоча назва – “Пожежа: у пошуках Єви”. Що за Єва? Десь років сім тому один мій друг побував у Пенсильванії, у маленькому містечку Централія, принаймні воно колись було містечком, а зараз через підземну пожежу на місцевій вугільній копальні, що триває вже шістдесят років, те містечко повністю відселили. Бо там постійно чути запах диму.

Навіть відоме із гри і фільмів Сайлент Гілл списували саме з цієї Централії. Але крім окремих людей зі мною на чолі, ніхто не знає, що Сайлент Гілл – це українське містечко. Тому що це шахтарське містечко, і коли воно ще повноцінно існувало у першій половині ХХ століття, більшість населення у ньому складали саме українці.

Дізнався я про це від друга, відомого блогера Олександра Белєнького. Він бував у тому містечку і знайшов там єдину вцілілу будівлю. Це українська церква, а за нею – величезний цвинтар з українськими іменами і прізвищами на надгробках. І він тоді не зрозумів, що це таке, бо написи зроблені якоюсь не зрозумілою йому мовою, яку я згодом ідентифікував як язичіє.

Там є могила матері та доньки, які померли восени 1918 року з різницею у кілька тижнів. Моя версія, що вони померли під час пандемії “іспанки”. Дізнавшись цю історію, я відразу почав складати сюжет про те, як це могло статися. Ми з моїм товаришем почали дізнаватися, хто ці жінки, зрештою, я знайшов, що вони походили із села Сможе, це сучасна Львівська область, а тоді це була Польща. Ми поїхали туди, але не знайшли нічого, за що можна було бзачепитися.

Потім я почав шукати в американських архівах. Так, крок за кроком, з кожною знахідкою я почав розуміти цю історію – звідки люди переїхали, як переїхали, чому їх зовуть саме так. Я побував у тих селах, про які дізнався з американських архівів, знайшов далеких родичів тих людей, що переїжджали. І переді мною розгорнулася історія української еміграції в Америку, у Пенсильванію, на початку ХХ століття. Історія “іспанки”, що викосила тоді сто мільйонів людей у всьому світі.

Я почав це все поєднувати, а цього року додалася пандемія короновірусу, яка актуалізувала цю тему, і я вирішив, що все – точно треба писати книжку. І я її вже потрохи пишу, але це робота не на місяць, не на два і, напевно, не на рік. І тому дуже добре, що у мене буде місяць у Харкові, під час якого я зможу зосередитися на роботі, бо є багато фактів, які треба співставити, щось віднайти, багато чого зрозуміти і проаналізувати.

Юрій Матевощук, перекладач

У Тернополі, коли я переклав першу книжку Корнелія Філіповича, цього автора майже ніхто не знав, може, людей максимум десять – дев’ять істориків і один літератор. Це польський майстер короткої прози, який писав повісті й оповідання.

Але якщо я скажу, що це останній чоловік Віслави Шимборської, лауреатки Нобелівської премії, то, думаю, про неї чули якщо не всі, то  більшість. Один із її віршів, який називається “Кіт у порожній оселі”, присвячений саме йому. У них була дуже цікава любовна історія, вони прожили разом двадцять років, до самої смерті Філіповича. Він помер у 1987 році.

У мене була єдина мотивація взятися перекладати цього автора – у 2014 році я випадково натрапив на його книжку і просто закам’янів, бо прочитав, що він народився у Тернополі. А перший шлюб у нього був з українкою Марією Яремою. Він є автором багатьох книжок прози, сценаріїв до фільмів, але, на жаль, не був у Польщі надто медійною персоною. Філіпович був ремісником такої виваженої, доброї прози. Тож я взявся його перекладати і популяризувати.

У  Тернополі є вулиця імені класика польської літератури Словацького, от про нього усі знають, що він народився у Кременці, а в Тернополі про Філіповича було нуль інформації. Спочатку я переклав перші дві його книжки, що вийшли в Україні одним виданням, – “Провінційний роман” і поетичну збірку “Скажи це слово”. Книжка стала успішною, весь тираж розійшовся у 2015 році, я мав з нею кілька презентацій у Польщі й Тернополі. Потім я переклав дві прозові книжки сучасних польських авторів – Конрада Янчури “Контрабандисти” і Пйотра Черського “Отець відходить”. Це напіврепортажні й напівхудожні книжки. Але я вирішив повернутися до Філіповича, бо, як виявилося, моя місія не завершена, бо у нього є ще кілька дуже важливих книжок, які, я вважаю, варто перекласти українською.

І ми зараз ведемо перемовини з видавництвом про видання трьох томів Філіповича. Я, власне, працюю над першим. До нього ввійдуть дві повісті про Другу світову війну, яку Філіпович бачив на власні очі.

Перша повість називається “Щоденник антигероя”, а друга – “Сад пана Нічка”. Що найголовніше, останні роки ми всі живемо в умовах війни, хоча зараз вона, може, трохи відійшла на другий план, бо тема коронавірусу охопила весь світ. Ми звикли говорити про героїв, які допомагають, але завжди забуваємо про антигероїв. Так ось ці дві повісті Філіповича присвячені саме таким антигероям.

Власне, перша повість так і називається, вона про персонажа, який протягом п’яти років боровся за своє життя, але усіма брехливими, маніпулятивними, слизькими методами, аби просто врятувати свою шкуру. Йому було байдуже, якої він буде національності: початково він був поляком, але, коли треба було, і з есесівцями співпрацював. Тобто це така людина, яка розуміє, що життя – це головне, і жодні принципи не мають значення. А коли ми бачимо у суспільстві, що людина втрачає принципи, це завжди дуже болісний момент.

Друга повість така, що дехто може подумати, ніби вона трохи наркотична. Пів книги описується, як чувак ходить у себе в саду і доглядає за квіточками. Як він кожну травиночку і билиночку доглядає, як він радіє квасольці й сливочці, яка розквітла. І він доглядає свій сад, спілкується із сусідами і знову доглядає свій сад, іде в магазин і потім знову доглядає свій сад. Не хочу спойлерити, але важливо сказати, для чого я це перекладаю. Тому що наприкінці виявляється, що ця людина була одним із керівників німецьких концтаборів. Що ця людина вболіває за кожну стеблиночку квітки чи деревця, а насправді вбила тисячі людей.

Такими темами Філіпович “колупається” в людській свідомості, в людській натурі – чому людина може своє серце віддати за якусь квіточку, але водночас здатна одним рухом вбити тисячі людей?

Мені ще подобається у його творчості те, що його тексти може прочитати людина, яка не читає багато книжок. Наприклад, я особисто читаю за рік шістдесят-сімдесят книжок, але є люди, які взагалі не читають, у нас шістдесят відсотків українців не прочитали за рік жодної книжки. І я думаю, що якщо така людина знайде і почне читати цю книжку, то, на моє переконання, вона її відразу не відкладе, тому що там усе дуже доступно пояснено.

Причиною взятися за ці переклади стало бажання порівняти сучасний стан, у якому ми живемо, нашу свідомість із тим, що описував Філіпович. Перечитуючи ці тексти, я вкотре пересвідчився, що людина не змінюється з роками і що є теми, які лишаються вічними, як, наприклад, любов і смерть.

Таня Родіонова, перекладачка

Я тільки трішки привідкрию завісу. Якраз сьогодні видавництво “Вавилонська бібліотека” анонсувало цей проєкт нашого перекладу. Треба сказати в першу чергу, що працюю я не сама, з нашою перекладацькою групою “VERBація”, і перекладаємо ми роман Томаса Вулфа “Додому нема вороття”.

Але перекладаємо ми його навіть не втрьох, а вчотирьох, тому що ми продовжуємо переклад, уже частково зроблений Емілем Хоменком, який народився в Харкові. Хоча він там не жив, він переїхав буквально в ранньому дитинстві до Києва, але все одно мені подобається, що є якісь ниточки, які всю ці історію пов’язують, і це якась така приємна містичність цього проєкту.

Роман Вулфа вийшов у 1940 році, а Еміль народився у 1928-му, тобто він перекладав Вулфа як сучасного на той час автора. Частково він з’являвся у “Всесвіті” і виходив у 1960-х і початку 1970-х. Відповідно, мова цього тексту тяжіє до мови, якою говорила українська інтелігенція того часу. Наприклад, Еміль послуговується харківським правописом, там є багато соковитих слів, і якби ми сьогодні перекладали з нуля цю книжку, то, можливо, їх би не використовували.

Але тут ми вже розуміємо, що у нас виходить чотирьохстороння команда перекладачів, і ми вирішили, що будемо наслідувати цю першу початкову стратегію. І це для нас означає, що переклад звучатиме тією мовою, якою говорили інтелектуали України у час, коли роман вийшов у Америці. Тому в Харкові мені цікаво заглибитися в історію харківських письменників, перечитати Хвильового, зануритися у цей аспект у мовному плані.

Зараз в нас така стратегія перекладу – оскільки ми всі живемо у різних містах, ми ділимо текст на розділи, і кожна працює над своїм, але потім, обмінюючись цими текстами у ґуґл-документах, ми дуже прискіпливо вичитуємо одна одну, на кожному етапі проговорюємо якісь перекладацькі рішення – що і як ми вибираємо з позиції стилю, щоб це справді був єдиний текст, з єдиним підходом.

Звісно, це забирає набагато більше часу, це мінус, але здається, що ти сам би ніколи не побачив своїх огріхів і так би не випрацював текст, як це є можливим, коли працюють три людини. Тому до Харкова на резиденцію я везу ще двох людей – віртуально.

Банди Шолтес, письменник

Насправді “МРТ” – назва збірки оповідань, над якою збираюся працювати, – поки що робоча, і я не впевнений на сто відсотків, що вона залишиться до кінця.

Збірка прийшла у голову ось як. Останніми роками я їздив досить багато і Україною, і за кордоном, брав участь у різних подіях. Завдяки цьому назбиралося багато історій, спогадів, записів у блокнотах та інших текстів, щодо яких одразу ж зрозуміло, що не треба, не варто чи навіть неможливо розгорнути їх у щось велике. Вони цікаві такі, які є, – невеликі.

У мене за п’ять останніх років вийшло чотири прозові книжки, і я подумав, що, може, це трошки забагато, і вирішив взяти ніби відпустку. Але з відпочинком не складається, бо якщо ти вже звик писати щодня то, з одного боку, ти не можеш без цього, а з іншого – розумієш, що ця звичка працює на твою майстерність, і якщо ти від неї відмовляєшся, то втрачаєш.

А тут ще вийшло так, що я їду на резиденцію, а я ж не міг цього знати наперед, і ясно, що ця обставина змінила мої плани, пов’язані з цією збіркою. Хоча насправді я не хотів наперед казати, що збираюся працювати над збіркою, але це вже нюанси.

Власне, я не здивуюся, якщо в мене там на місці вийде створити щось окреме, нове, чисто харківське – збірку оповідань або щось інше. Водночас, якщо врахувати, що Ужгород десь посередині між Міланом і Харковом, то буде цікаво, якщо збірка охопить також якісь закордонні, європейські теми, якісь наші ужгородські чи, може, західноукраїнські і східноукраїнські, харківські. Я поки що цього всього не планую, тому що, як казав Вуді Аллен: якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Тому я і вас не буду смішити.

Словом, я буду старатися бути результативним, але це й так зрозуміло, бо інакше і немає сенсу писати. А щодо того, що теми творів невеселі, то в мене однозначно буде весела і смішна збірка, бо, зізнаюся, я розумію, нащо писати несмішно і невесело. Я коли бачу, що текст виходить несмішним і невеселим, сідаю, починаю плакати і думати, що з ним робити.

Відеозапис розмови