Моральний чин Миколи Лукаша

Опубліковано: 19.12.2019,  Переглядів: 103

Ольга Лучук

Портрет Миколи Лукаша авторства В. Руденка, Київ, 1967 рік (справа № 841, архів Миколи Лукаша, Національний музей літератури України)

19 грудня 2019 року Миколі Лукашу виповнюється 100 років. У цей ювілейний день хочу згадати про Миколу Лукаша не лише як про геніального перекладача, але як про людину сильного духу, яка в тоталітарній системі не боялася бути собою, чесно і сміливо заявляла свою позицію, не йшла на компроміси з владою і не порушувала своїх моральних принципів. Не кожному це вдавалося в ті “підлі і скупі часи”.

Не зайвим буде нагадати історію з виключенням Миколи Лукаша зі Спілки письменників України (тоді УРСР). Це сьогодні можна думати, що це не надто важливо. Можна навіть іронізувати зі спілчанського життя, а тоді, на початку 1970-х, з письменницької спілки виключали лише з політичних мотивів і наслідком такого виключення було “відлучення від професії”. Відлучений письменник втрачав доступ до друкування своїх творів, а отже і до гідного існування.

Що ж сталося у березні 1973 року? Тоді Микола Лукаш досить своєрідно відреагував на арешт Івана Дзюби, якого засудили за його “антирадянську” працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Причому, “антирадянською” вона стала, за словами Дзюби, “заднім числом”, бо написана була ще в грудні 1965 року, і згодом, у час масових репресій 1972 року, висувалася як “політичне звинувачення не лише проти її автора, а й проти тих, хто її розповсюджував або й просто читав”. Про це писав сам Дзюба “з відстані чверті століття” в передмові до публікації його праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» в журналі “Вітчизна” за 1990 рік. Знаємо, що 2 березня 1972 року Івана Дзюбу виключили зі Спілки письменників, а в квітні того ж року заарештували. Процес над Дзюбою тривав майже рік і на відкритому судовому засіданні, що тривало від 12 до 16 березня 1973 року, Дзюбу було засуджено до 5 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії (детальніше про справу Івана Дзюби можна прочитати тут.

А вже 23 березня Микола Лукаш звернувся з офіційним листом до Голови Президії Верховної Ради УРСР, до Голови Верховного Суду УРСР та до Прокурора УРСР з проханням дозволити йому відбути замість Івана Дзюби визначене йому судом покарання (справа № 457 з архіву Миколи Лукаша, що зберігається в Національному музеї літератури України).

Лукаш у підкреслено чемній формі наводить аргументи на користь свого прохання. По-перше, він цілком поділяє погляди літератора Дзюби. По-друге, просить зазначені інституції взяти до уваги стан здоров’я засудженого. Також Лукаш сміливо наводить ще одну вагому обставину на користь свого рішення. “В даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівновартним і через те більш-менш байдужим”. Іншими словами, Лукаш демонстративно заявляє системі, що жити в такому суспільстві чи перебувати у в’язниці — це майже те саме. Звісно, захисники системи не могли пробачити Лукашеві такого “зухвальства”. Треба ще додати, що з листа, який написаний у підкреслено чемній формі, проглядають іронічні нотки. Наприклад, наприкінці листа Лукаш пише таке: “Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання”. Тобто людина “ласкаво” просить у людей, яких зневажає, посадити її до в’язниці. Окрім того, Лукаш чемно підписує свій лист: “З належною повагою”. А про яку повагу Лукаша до цих людей ідеться, можна здогадатися і з загального тону листа, і з самої Лукашевої настанови. Коли Лукаш згадує, за що засудили Івана Дзюбу, він називає це “певне офіційно у нас не існуюче питання”.

Отже, на початку 1973 року Микола Лукаш “заступився” за Івана Дзюбу, а відтак нібито мимовільно прилучився до дисидентського руху. Через це його (Лукаша) за вказівкою власть імущих виключили зі Спілки письменників. Сталося це влітку 1973 року. І на довгих шість років ім’я Лукаша було цілковито викреслено з літератури. Лукаш опинився ніби в суспільному вакуумі. Якби не допомога найближчих друзів, не відомо, як би сам Лукаш пережив ті чорні роки свого життя.

З архівних матеріалів довідуємося, що ця історія мала продовження. Є ще кілька листів Лукаша, які проливають світло на деталі цієї історії. Приблизно через вісім місяців після написання листа на підтримку Івана Дзюби, 17 листопада 1973 року Лукаш знову пише листа до вищезгаданих інституцій, у якому повідомляє про анулювання свого листа від 23 березня 1973 року, який втратив свою актуальність, у зв’язку з дотерміновим звільненням Івана Дзюби (справа № 458 з архіву Лукаша). Відомо, що на початку листопада сам Дзюба був вимушений публічно заявити про “перегляд своїх суспільних поглядів”. Дзюбу “помилували” і звільнили, але таким чином хотіли також скомпрометувати його в очах його друзів. І частково це спрацювало. Багато хто почав з різних причин уникати Дзюбу. Прикметно, що сам Дзюба у своїх спогадах про Віктора Некрасова згадував, що лише три особи відвідали його тоді — Віктор Некрасов, Микола Лукаш і Григір Тютюнник.

Лист Миколи Лукаша Голові Президії Верховної Ради УРСР, Голові Верховного Суду УРСР та Прокуророві УРСР від 23 березня 1973 року (справа № 457, архів Миколи Лукаша, Національний музей літератури України)

Крім того, з архівних та інших джерел відомо, що Микола Лукаш робив кілька спроб поновитися у Спілці письменників. Так, у листопаді 1975 року він звернувся до правління Київської організації СПУ із заявою про перегляд справи щодо його виключення зі Спілки. Лише через два роки, в грудні 1977 року, Лукаша повідомили, що його заява “загубилася десь у секретаріаті”. З іншого листа Лукаша до правління Київської організації СПУ (від 22 квітня 1978 року), довідуємося, серед іншого, за що його виключили зі Спілки письменників, а саме: “за порушення статуту СПУ, що виявилось у написанні … листа на ім’я Голови Президії Верховної Ради УРСР (23.ІІІ.1973 р.)”. У листі Лукаш зазначає, що він “ні в який інший спосіб спілчанського статуту не порушував” і тому “сміє сподіватися”, що правління Київської організації СПУ знайде можливим переглянути його справу (справа № 459, архів Миколи Лукаша).

Ця історія має також характерне закінчення. Григорій Кочур у статті «Феномен Лукаша» згадував, що коли на початку 1980-х заходились відновлювати Лукаша в Спілці письменників, його просили написати заяву, в якій Лукаш мав би зазначити, що він “усвідомив свої помилки”. Переконували його, що це — загальна фраза, яка ні до чого не зобов’язує, нічого не означає. Переконували, але не переконали. Як писав Кочур:  “Там, де виникала фальш, Лукаш був непохитний”.

Публікацію Лукашевих перекладів (за підписом перекладача) відновили щойно 1979 року. Зокрема, в “Антології польської поезії” було передруковано уривки з поеми “Бал в опері” Юліана Тувіма, а в часописі “Всесвіт” (1979, № 7) опубліковано добірку поезій Аттіли Йожефа (з післясловом «Від перекладача»). Далі були повторні публікації давніших знакових перекладів Лукаша, зокрема “Фауста” Ґете (1981) й “Декамерона” Боккаччо (1985). Окремою книжкою в серії “Перлини світової лірики” було опубліковано “Поезії” Ґійома Аполлінера (1984).

У листопаді 1982 року правління Спілки письменників України порушило питання про “поновлення Лукаша в членах СП СРСР”, щоправда, ухвалу щодо цього було прийнято щойно через п’ять з половиною років — у травні 1987 року. За поновленням прийшло й “офіційне” визнання. У березні 1988 року Лукашеві було присуджено Літературну премію ім. Максима Рильського — за переклади “Фауста” Ґете, “Декамерона” Боккаччо, “Трагедії людини” Мадача, п’єс Лопе де Веґа, поезій Бернса, Шіллера, Лорки й Аполлінера. Звісно, за ці переклади можна було присудити не одну Шевченківську премію! Наприкінці того ж березня відбувся перший (і останній) творчий вечір Миколи Лукаша в київському Будинку літераторів. А в серпні Лукаша не стало. Отож, за життя перекладач не дочекався гідного пошанування свого таланту.

Лист Миколи Лукаша Голові Президії Верховної Ради УРСР, Голові Верховного Суду УРСР та Прокуророві УРСР від 17 листопада 1973 року (справа № 458, архів Миколи Лукаша, Національний музей літератури України)

Природньо постає питання, чи доля Лукаша могла скластися по-іншому? А якби він того листа на захист Дзюби не писав? Над цим задумувався прихильник і приятель Миколи Лукаша, відомий український перекладач Євген Попович, який у спогаді під назвою “Це ім’я мене зачарувало…” писав: “Ще за життя Лукаша між його друзями і шанувальниками точилася суперечка: чи варто було йому писати того листа, через якого поламалася його доля? Адже він однаково нічим не допоміг, та й не міг допомогти Іванові Дзюбі. А так, мавши змогу друкуватися, він ще багато зміг би зробити і його внесок у літературу був би ще вагоміший”. І ніби відповідаючи на це питання, Попович сам же пояснив причину такої поведінки Лукаша: “Моральний чин інколи важить більше, ніж твір, хоч би й високого рівня. Микола своїм донкіхотством, як дехто це називає, дав взірець високої порядності й громадянської мужності, на який не спромігся ніхто з нас, тих, хто лишилися по цей бік колючого дроту”.

Лукашева вдача, його імпульсивність і безпосередність проявлялись у різних ситуаціях. Ще у часи відлиги він публічно виступав на захист української мови та проти русифікації в Україні. Він і тоді підписував листи до Президії і Голови Верховної Ради УРСР з вимогою ініціювати законодавче забезпечення запровадження української мови в усіх сферах суспільного життя України. Микола Лукаш ніколи не стояв осторонь суспільних питань, які в тодішньому СРСР автоматично ставали політичними. Тому, на мою думку, як би не повівся тоді Лукаш, писав би він листа на підтримку Дзюби чи ні, його доля була уже наперед визначена, як і доля багатьох інших українських письменників, науковців, громадських діячів. Розумних, чесних, талановитих, принципових. Таких рис тоталітарний режим не розуміє, не толерує і не прощає, а людей з такими якостями просто знищує — морально або фізично. За свій моральний чин Микола Лукаш заплатив високу ціну. Але по-іншому вчинити він не міг.

 

Без категорії