Мертвий час

Опубліковано: 17.12.2020,  Переглядів: 22

Володимир Шейко

Коли вдарила пандемія, закрилися кордони й зупинилося звичне життя, чимало моїх знайомих (ті, хто могли це собі дозволити) радо скористалися нагодою залягти на дно, залікувати вигорання, нарешті подбати про здоров’я, відтяти непотрібні соціальні контакти. Перезавантажитись, вистрибнути з каламутної води і ковтнути трохи кисню. Та чимало менеджерів культури, митців, власників креативних бізнесів та й назагал людей, чиє життя пов’язане з інтелектуальною і творчою працею, вчинили цілком протилежне – прискорились до критичних швидкостей.

Мабуть, це природня реакція на загрозу – активізуватись, працювати вдесятеро більше, шукати нові рішення, заробляти, бігти вперед і нізащо не зупинятись. Я, наприклад, майже не пам’ятаю, що було зі мною між березнем і червнем. Секвестр бюджету, чиєю першою здобиччю стала культура; скасування майже всіх проектів Українського інституту; відповідальність перед командою змушували працювати на інстинктах, миттєвих реакціях. В такі миті настає якась особливо холодна ясність розуму; ти відкидаєш рефлексії і майже бездумно виконуєш одну-єдину задачу: вистояти до кращих часів. Здавалося ж бо: якщо зупинитись чи сповільнитись, то завтра ти, твоя праця і твої союзники стануть непотрібними. Навіть думка про те, що цю кризу можна спробувати перечекати, навесні видавалася ледь не блюзнірством.

Утім, якщо подумати, то очікування – це один з найприродніших станів людини. Кожен з нас перебуває в очікуванні левову частку свого усвідомленого буття. Ми працюємо удень, чекаючи на дозвілля, яке ввечері можна розділити з рідними. Багато місяців готуємо проекти, подумки наближаючи мить їхнього відкриття, старту чи запуску. Кожному святковому дню передують миті чекання – на подарунок, ритуал, привітання, увагу, розваги чи радощі. Квиток на концерт чи в театр – це хвилююче передчуття мистецького досвіду, лотерея, обіцянка пригоди. Народження дитини – це місяці, а іноді й роки чекання батьків, родичів, близьких. Коли знаємо, що попереду непрості часи, то свідомо чи несвідомо починаємо готуватись до них і робимо все можливе, аби амортизувати удар, захиститись, знечулитись. Мабуть, найсильніший рушій нашого життя – надія – завжди шепоче нам: почекай трішки, завтра буде краще й яскравіше або ж спокійніше і безболісніше, ніж учора. Зрештою, віра – це екзистенційне очікування на диво, що триває усе наше земне життя.

Чекання – не лише спосіб вхопити і пригорнути майбутнє. Згадайте, скільки ваших сподівань чи переживань, спрямованих вперед, насправді мали на меті одне – заспокоїти, розв’язати, залишити позаду ваше минуле? Відірватись від спогадів, забути тих, кого несила пам’ятати, пробачити, поїхати, полегшено зітхнути, перегорнути сторінку, подорослішати, назвати речі справжніми іменами. Відсторонитись від минулого, щоб сповнитись собою у дні сьогоднішньому. Набратись сил, щоб рухатися далі. 

Пандемія і локдаун і справді рвучко змінили наше побутування і триб життя. Проте читати всюдисущі одкровення на кшталт “світ вже ніколи не буде колишнім” трохи втомливо. Було б наївно казати, що “нова нормальність” впала нам на голови цілковито несподівано. Вимушена заощадливість (austerity), цифровізація соціальних контактів, маргіналізація культури в задушливих обіймах популізму і некомпетентності, безпорадність державних політик – хіба ми не живемо з цими явищами вже багато років? Пандемія загострила усі наші суспільні хронічні хвороби або ж оприявнила те, що ми воліли не помічати чи відкладали на післязавтра.

Наслідки цих хвороб, гадаю, знайомі кожному, хто дотичний до сфери культури – як в Україні, так і за її межами. Фрагментація культурного середовища, в якому люди з різних секторів і навіть дисциплін майже не взаємодіють одне з одним. Брак солідарності і часу, аби разом подумати про те, куди й навіщо крокувати далі. Знецінення культури як чогось необов’язкового, декоративного, інструментального, що має обслуговувати “вищі” політичні інтереси. Hова семіотична мова онлайн-спілкування, яка стискає цілі масиви думок та смислів до базових символів. Та досі багато з цих речей були предметом особистого чи суспільного вибору (споживати чи утриматись, терпіти чи боротись, гортати соцмережі чи плекати гігієну розуму), а зараз пандемія начебто зробила цей вибір за нас. Може, і справді варто розслабитися і просто це перечекати?

Відомий провокатор Славой Жижек у своїй добірці есеїв “Пандемія!: COVID-19 стрясає світ” розмірковує про те, що жага заповнити кожну хвилину свого існування якоюсь справою чи соціальними контактами зрештою робить наші дні задушливо монотонними. Він говорить про “мертвий час”, себто моменти відступу, зупинки, розвільнення, які є необхідними для “оживлення” нашого життєвого досвіду. Можливо, каже він, несподіваним побічним ефектом карантину буде те, що люди у всьому світі нарешті замисляться над тим, чому і як вони опинились у цьому колективному чистилищі? 

З початку першого локдауну минуло вісім місяців. Український інститут, на щастя, вистояв, переналаштувався, випробував нові формати роботи. Стало очевидно, що культуру і культурну дипломатію неможливо перенести онлайн, не загубивши найважливішого – живого спілкування і спільності досвіду. Не менш очевидним стало і глобальне перевиробництво онлайн контенту, шалена конкуренція за увагу аудиторій, переважання форми над змістом. “Нова” реальність, яку ми поспішили накинути на себе навесні 2020-го, виявилась не надто приємним і гостинним місцем. А головне – також минущим.  

Я потрохи вчуся співіснувати з цим “мертвим часом”. Він повертає мені базові необхідності, essentials: книжки, близьких людей, душевну рівновагу, спорт, іронію, бажання мріяти і планувати майбутнє. Парадоксально, він робить мене живішим, а мої вчинки і думки більш осмисленими. Він об’ємний, продуктивний, багатовимірний. Я часто уявляю собі “постковідний” світ і ту реальність, у котру ми шубовснемо, коли людство виграє війну з вірусом. Повернення до “нормальності” не буде полегшенням. На виході з локдауну на нас чекає ще сильніше загострення тих самих хронічних хвороб, помножене на неврози і страхи, набуті в ізоляції. Наступна пандемія станеться швидше, ніж ми думаємо. Ми продовжимо пожирати планету, а вона не забариться з відплатою. Попереду, за Умберто Еко, “безперервний перехідний період”, цивілізація постійної реадаптації. Спокою не буде, годі й сподіватися.

Тому очікування – це не лише пасивний стан, в якому час рухає нас, покірних, від однієї невідворотності до іншої. Чекання – це простір для нескінченної кількості потенційностей майбутнього, солодкавих чи страхітливих передчуттів, тріумфу волі або ж неквапного та продуктивного самозаглиблення. Для культури цей режим – аж ніяк не стан заціпеніння чи анабіозу. Жижек має рацію: пандемія, що нас знерухомила, насправді має бути періодом дивовижної творчої та інтелектуальної активності, наслідки якої простягнуться далеко у майбутнє. Це наш краш-тест, справжнє випробування на міцність і життєстійкість. Для чого нам культура, а ми – їй? За якими правилами ми граємо? Де червоні лінії, які перетинати неприпустимо? Хто справжні союзники, а з ким варто розпрощатись? Які запобіжники виставляти супроти наступних глобальних криз? Яким буде місце для культури у суспільствах, зосереджених на виживанні? Як пандемія вплине на доступність знання та освіти? Що таке солідарність? Це лиш кілька з десятків запитань, які доведеться поставити одне одному на порозі дивного нового світу.

Ми не можемо торкатись одне одного, нам заборонено відчувати шкіру, дихання і пульс інших людей, ми ізольовані у чотирьох стінах, розкидані по різних містах і країнах, розмежованих кордонами, які ще ніколи не були такими реальними і неприступними. Дивовижно, що найбільше випробування нашого часу доводиться переживати нарізно, але ми ще подякуємо цій порі і цьому “мертвому часу” за те, що зробили нас по-справжньому близькими.

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режисі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.