Марко грає. Про відчай і надію очікування

Опубліковано: 05.03.2021,  Переглядів: 28

Олена Стяжкіна

Одна жінка, названа, як кажуть деякі, на честь качечки, три роки ткала саван на гробницю свого свекра. (Спойлер: свекор після цього жив довго та щасливо. Тож не виключено, що в історії із саваном він був з невісткою заодно). 

Днями жінка ткала, а вночі – розпускала виткане. Й це був не тільки спосіб позбутися женихів, яким ясно було сказано: оберу серед вас тільки після того, як саван буде готовий. Це був режим очікування, в котрому надія на повернення чоловіка втілювалась через впорядкування хаосу вдень та руйнацію порядку вночі. Вдень її світ ставав культурою, з присмерків – розрізненими матеріалами для неї. Вона ткала та розпускала, ткала та розпускала, невтомно сплітаючи нитки Одіссеєвої, своєї, свекрової, синової долі й навіть долі впертих женихів, яким говорили, що всі ці сватання на Ітаці не скінчаться добром… Вона, Пенелопа, ткала й розпускала, точно знаючи, що справа не в готовому савані, а в тому, щоб бути в змозі, раптом що, почати все з нуля, бути готовою перекреслити всі минулі зусилля й знову зробити перший крок у протистоянні відчаю, загибелі, хаосу. 

Один чоловік кожну п’ятницю ходив зустрічати поштовий катер. Він очікував на листа, який не приходив. Роками ходив зустрічати листа, який роками не приходив. В очікуванні полковник тренував бойового півня, а його дружина потроху викрадала у півня маїс, щоб було що їсти. Бо півня підгодовували друзі загиблого сина, а старих – ніхто. Іноді, щоб сусіди не прознали про їхнє бідування, стара варила у котелку каміння. Це мало що змінювало у ситуації з приходом відповіді щодо пенсії полковника. Тому чи не щоденно виникала думка продати півня. Його бойові таланти високо цінувались у громаді азартних спостерігачів півнячих боїв. Годинник з боєм, картина на стіні й півень, який може стати переможцем. З матеріального більше нічого. З іншого – пам’ять, гідність та лють. Щоп’ятниці полковник зазнає поразки. Очікуваний лист не приходить. Однак від не продає півня. Полковник вперто вірить у дві події: в лист, що надійде, й в перемогу. Б’ються не півні, б’ються люди. Й здаються та не здаються також не півні. Полковнику ніхто не пише. Але є ще за що боротися. Тому треба годувати півня. 

Два дивака чекали на Годо. Не питайте, хто чи що це. Вони й самі не питали. Просто вірили, що Годо прийде й все буде добре. Завмираючи в очікуванні, вони перекидались словами, нудились, мляво сварились й планували повіситися, якщо Годо не прийде завтра. «Завтра, коли я прокинусь або подумаю, що хочу, що я маю сказати про сьогодні? Що з Естрагоном, моїм другом, в цьому місці, до ночі, я чекав Годо?». Якщо б в них були гаджети, то диваки завмирали б органічніше. Якщо б з гаджетами прийшла б й пандемія, то у них, до того ж, були вагомі причини чекати на Годо.

Але ні. В них був лише хлопець (або хлопці), який щоразу приносив звістку про те, що Годо прийде завтра. А поки, як сказали б ми сьогодні, «червона зона». Втім, хлопцю пощастило більше, ніж Владіміру та Естрагону: він пас для Годо кіз й ночував у нього на горищі. Щоправда, хлопець не знав відповіді на питання, чи задоволений й щасливий він.

Зрештою, чекати на Годо – теж собі спосіб порятунку, в якому спільна знерухомленість видається запорукою стабільності. Але історія про кіз та горище виглядає більш обнадійливо. Звісно, кози – не півні, ними не переможеш. Але заради тилу – то чому ж не кози? Крім того, десь там, у затінках очікування, у хлопця-козара був брат. Як водиться – вівчар і, як водиться битий. Мабуть він був той самий, хто переглядає стадо своє й рятує  зо всіх тих місць, куди  було його розпорошено за хмарного та імлистого дня. 

До битого Годо не приходить. Бо вівчар приходить до нього сам. А далі вже проблема Владіміра, Естрогона, Поццо й всіх решта – знерухомитись в очікуванні чи зберігати та годувати отару. 

Тут вже можна згортати вхідні та проголошувати очевидну тезу щодо очікування як одного з нормальних станів культури, яка – принаймні у межах певної частини світу – збудована й тримається ідеєю спасіння та пришестя Спасителя. Тримається навіть тими, хто цю ідею не підтримує й заперечує, адже іншої – настільки ж масштабної – просто немає.

У цьому стані очікування (або заперечення очікування) зростали храми та живопис, пекельні та райські травелоги, етика та філософія, математика й революції, війни та музика… У сподіванні на Його погляд та вищий суд Мікеланджело створював фреску Сикстинської капелли, в очікуванні того ж самого да Вольтерра  замалював драпіровками «сороміцькі місця» оголених святих та грішних.

Стан очікування, однак, не те саме, що режим. Хоча іноді вони збігаються, зливаються й – власним вибором митця – все ж розуміються як одне й те саме. 

Проте – якщо не за власним – режим очікування виглядає небезпечним, загрозливим. Іноді – вбивчим. 

«Бути голосом волаючим у пустині без відгуку все-таки нікому не весело», – писала Леся Українка в очікуванні читача. Він/вона знайшлися у 1920-ті. Знайшлися та були знищені. Режим очікування української культури виявився кривавим. Криваво-тривалим. Але Марко – грав. 

Як грає й зараз, відчуваючи видимі та невидимі загрози, серед котрих пандемія, як на мене, не найстрашніша. Як би цинічно це не звучало – навіть в цій, «зеленій крані» – ми всі разом не впадемо у розпач, не знерухомимось, не помремо, ба більше – навіть вакцинуємось, хоча й не так швидко й не так безболісно, як Зімбабве. Попри всі виклики пандемії, ми зможемо бути й далі тим, ким хочемо або маємо бути.

Навіть якщо три роки прийдеться ткати та розпускати саван для живого свекра, який, як кажуть люди, колись був аргонавтом, навіть якщо це буде шість або вісім років зустрічання катера, який ось-ось привезе нам вакцину, навіть якщо треба буде спільно завмерти десь біля химер аби Годо пішов собі туди, звідки прийшов… Навіть-навіть-навіть. Цей режим очікування культура переживе. 

Але інший, може, й ні. 

Тому що у Мордорі, там, де завершується світ живих, завжди знайдеться новий горькій, який проголосить сакральне: «когда враг не сдайотся, єго унічтожают». Щоправда, тепер він говорить адресніше й точніше: «чєм мєньше будєт свідомих українців і іх потомства, тєм більше у нас шансов вєрнуть своі терріторіі. Вижигать і убівать всєх!».

Це – не фігура мовлення. Це план, стратегія, проєкт, які передбачають для культури й всього іншого не режим очікування, а просто режим. Зі всіма його принадами – концтаборами на кшталт донецької «Ізоляції», викраданням та катуванням людей, снайперськими й не тільки розстрілами, шквальним вогнем під час «перемир’я», запереченням права на життя й, власне, забороною України як такої. 

Пандемічні паузи у великих та малих театральних прем’єрах, концертах, виставках – це виклики, розділені Україною із всіма іншими державами світу. Лінія, де фронт стоїть, тільки наша. Вона не розділена й почасти невидима для інших. Однак – міцна. Міцна настільки, що українці на диванах можуть собі дозволити паніку та втому від пандемії, а не паніку  та втому від бомбардувань. 

Зараз фронт майже нерухомий, але – не заморожений. Там – вже восьмий рік – гаряче й криваво. 

Між смертями та люттю, гідністю та відсіччю, наші воїни кожної весни сіють цибульку, кріп, петрушку, іноді навіть огірки. І майже мертва, посічена осколками земля стає живою. Кожного разу там, на Сході, все починається спочатку. Культура – термін римських аграріїв. Він – про землю, про її обробіток. Про те, як може виникати та зростати таке, що не було раніше. Таке, що задумано людиною, а не природою. Тож, цибулька на фронті сама себе не посіє. Самі собою не одомашняться здичавілі собаки й коти. Сама собою не втримається цивілізація, на котру зазіхає мертвечина. 

Марко грає. А сакраментальне «що буде, то й буде» стосується не лінії фронту, а тільки власного життя, яке може бути відданим за те, щоб фронт стояв. 

Марко грає. Кріп з петрушкою ростуть. Кітка вмощується спати у кевларову каску. Бойовий півень кукурікає на світанку. Тут тчуть саван, щоб накрити гробницю Мордору. Тчуть, не розпускаючи його вночі. Власне це й гарантує те, що у найгіршому випадку в української культури може статися режим очікування, але вже ніколи більше – просто режим.

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режисі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.