Марія Семенченко. “Ми повернемось у свій дім”. Історія кримськотатарського журналіста Ремзі Бекірова

Опубліковано: 02.09.2021,  Переглядів: 16

За даними правозахисних організацій, сьогодні за політичними мотивами у слідчих ізоляторах і тюрмах РФ та окупованого Криму перебувають понад сотня громадян України, з них 84 – це кримські татари, яких безпідставно звинувачують у тероризмі. Зараз у російському Ростові-на-Дону триває розгляд по суті “другої сімферопольської справи Хізб ут-Тахрір” або “справи 25”, як її називають журналісти. Це – найбільший кримінальний процес над політв’язнями в окупованому Криму. Серед фігурантів справи – кримськотатарські активісти, журналісти, правозахисники. Їх звинувачують у причетності до організації Хізб ут-Тахрір, забороненої в Росії, але по суті переслідують за журналістську діяльність, активізм, громадянську позицію і нелояльність до окупаційної влади. У межах медіапроєкту “Люди з порожніх стільців” (#EmptyChairPeople) розповідаємо історію кримськотатарського журналіста й активіста, фігуранта “справи 25” Ремзі Бекірова, якому за його професійну діяльність загрожує в РФ довічне ув’язнення.

Маленька Сафіє Бекірова з селища Строганівка, що в Криму, знала, що одного дня до їхнього дому можуть увірватися озброєні чоловіки в масках. Що ці люди, ймовірно, вибиватимуть двері, голосно кричатимуть, чіпатимуть і перекидатимуть речі в будинку, іграшки теж. Що вони можуть бути з собаками. Мама і тато постійно пояснювали Сафіє та двом її старшим братам – Мухаммеду і Салахуддіну, що не варто боятися і плакати, коли це станеться. Ці люди – боягузи, – говорили їм батьки. – Вони бояться значно більше. Але коли на світанку 27 березня 2019 року чотирирічна Сафіє прокинулася від страшного гуркоту і побачила перед собою чоловіків у масках, вона, настрашена, заплакала. Її брати – 7-річний Салахуддін і 9-річний Мухаммед – не плакали, хоча добре розуміли, що саме відбувається: ці озброєні люди прийшли за їхнім батьком – громадянським журналістом і активістом Кримської солідарності Ремзі Бекіровим.

Ми знали, що рано чи пізно до нас прийдуть, – розповідає Халіде Бекірова, дружина Ремзі Бекірова. – Лягали спати одягненими. Я – у довгій сукні, часом навіть у хустці. Готували і дітей до того, що будь-якої ночі або ранку до нас можуть увірватися озброєні люди. Бо якщо ти активний, маєш чітку громадянську позицію, то від цього ніяк не уберегтися. Приходять навіть до тих, хто не проявляє жодної активності. У зоні ризику – всі.

На світанку 27 березня 2019 року силовики увірвалися не лише до оселі Бекірових. У цей день у Криму проходили наймасовіші обшуки у будинках кримських татар за останні роки. Слідчі дії проводили в селищах Кам’янка, Строганівка, Біле. Були задіяні десятки співробітників ФСБ, ОМОНА, Росгвардії, місцевої поліції, ДПС. У цей день заарештували 20 кримських татар, їм висунули звинувачення у тероризмі. Наступного дня затримали ще трьох кримських татар, а згодом – ще двох. Усі 25 затриманих кримських мусульман є фігурантами так званої другої сімферопольської групи у справі Хізб ут-Тахрір. Це – найбільший кримінальний процес над політв’язнями в окупованому Криму. Журналісту Ремзі Бекірову та ще чотирьом активістам інкримінують організацію діяльності терористичної групи. Їм загрожує довічне ув’язнення.

Мішка

Ремзі Бекіров народився 20 лютого 1985 року в місті Бекабад, Узбекистан. Коли йому було сім, родина повернулася до Криму – у село Первомайське. Тут Ремзі пішов до школи. Згодом вступив до Таврійського національного університету ім.В.І.Вернадського на факультет історії.

Там ми з ним і познайомилися, – розповідає Халіде Бекірова. – Він навчався на факультеті історії, я – на факультеті математики та інформатики. Ми жили в одному гуртожитку – він на п’ятому поверсі, я на четвертому. Ремзі завжди був дуже активним і товариським. Збирав студентів з кількох поверхів і проводив для них екскурсії містом, дуже це любив. Ми довго спілкувалися, а згодом одружилися і переїхали у Строгонівку. Ремзі сам збудував тут однокімнатний будинок, а далі ми вже разом добудовували всі ці кімнати. Поряд з нами будувалися інші мусульмани. Родини політв’язнів Руслана Сулейманова, Османа Арифмеметова – наші найближчі сусіди.

Халіде робить паузу, а відтак з ніжністю додає: Ремзі сам величезний, двометровий, але за характером дуже добрий, м’який, любить обійматися з усіма. Друзі називають його мішкою, ведмедиком.

Халіде і Ремзі у шлюбі вже 13 років. Дружина політв’язня називає його ідеальним чоловіком і дуже добрим батьком. Розповідає, що Ремзі приходив після роботи додому і перше, що робив, – довго обіймався з дітьми. Говорить, що чоловік займався усіма побутовими питаннями, а ще завжди був дуже уважним до неї. Йому вдається і зараз, в ув’язненні, бути підтримкою для своєї родини.

Цього року в день річниці нашого весілля якраз відбувався суд у Ростові. Я поїхала на це засідання. І Ремзі умудрився навіть в ув’язненні, в російському СІЗО, зробити мені подарунок. Замовив через адвоката мені квіти і попросив Олега Приходька (проукраїнський активіст, учасник Євромайдану, засуджений російською владою до п’яти років позбавлення волі у колонії суворого режиму – ред.), який з ним сидить, намалювати на тканині гарний малюнок для мене, – усміхається Халіде. – Навіть тюрма не може завадити Ремзі нести цю свою любов, світло, позитив. Для мене він – як промінчик сонця, що світить крізь грати. І коли нас всіх намагаються переконати, що він злочинець, це просто абсурд.

Журналіст

До 2014 року Халіде і Ремзі Бекірови мали власну невелику справу – займалися виробництвом ісламської і кримськотатарської атрибутики.

Я робила на комп’ютері макети, а Ремзі друкував на спеціальному обладнанні й розвозив клієнтам чашки, кепки, футболки, магніти, листівки. Нам все це дуже подобалося, це була наша стихія, – згадує Халіде Бекірова. – Але в 2014-му, коли сюди прийшла Росія, іслам почали утискати – і багато реалізаторів повернули нашу продукцію. Нам довелося закрити власну справу. Щоб прогодувати родину, Ремзі пішов на будівництво. Але згодом і будівництво відійшло на другий план, бо він почав активно висвітлювати обшуки, суди, возити передачі затриманим кримським татарам.

Халіде розповідає, що Ремзі за професією історик та екскурсовод і ніколи навіть не думав займатися журналістикою.

Але в 2014 році до нас у Крим непрохано прийшла Росія, і почалися репресії проти корінного кримськотатарського народу: обшуки, суди, викрадення, катування. Ремзі не міг стояти осторонь, коли з його співвітчизниками трапляється біда. Він просто брав смартфон і біг знімати все це на відео і потім викладав в інтернет, розповідає дружина політв’язня.

Правозахисниця й активістка Кримської солідарності Лутфіє Зудієва познайомилася з Ремзі Бекіровим на початку 2016 року, коли активно розгортала свою діяльність Кримська солідарність.

Ми познайомилися під судом, Ремзі складно було не помітити – він дуже високий. Згодом постійно бачилися біля судів, біля будинків, де проходили обшуки. Розробляли різні проєкти у рамках Кримської солідарності і думали, як посилити роботу нашого правозахисного руху в Криму, – розповідає Лутфіє Зудієва.

Правозахисниця говорить, що Ремзі – людина, на яку можна розраховувати у серйозних питаннях і складних ситуаціях. Він дуже відповідальний у роботі.

Він настільки детально і ретельно описував судові процеси, що навіть у найбільш прискіпливих редакцій не залишалося питань до тексту. Завжди звертав увагу не лише на події і факти, а й на реакції учасників, ділився власними рефлексіями тощо, – розповідає Лутфіє Зудієва. – Ще одне визначальна риса Ремзі – відсутність будь-яких конфліктів у колективі. Він – надзвичайно конструктивний і комунікабельний. Зовні він часом справляє враження великої суворої людини, але коли ти ближче з ним знайомишся, то бачиш поєднання дивовижно м’якого серця, людського такту й делікатності.

Усі активісти Кримської солідарності усвідомлюють, що одного дня до них можуть прийти з обшуками, їх можуть арештувати і засудити на величезні терміни. Вони готуються до цього самі і готують свої родини.
«У нас були розмови про те, що Ремзі можуть арештувати. Особливо переживали його батьки, говорили, що, може, варто припинити журналістську діяльність чи виїхати з Криму. Ми ж вирішили, що виїжджати не будемо, але водночас готувалися до того, що одного дня до нас прийдуть, – розповідає Халіде. – Ремзі наполіг, щоб я навчилася водити машину і отримала права. Він казав: Якщо мене заберуть, тобі треба буде якось далі жити з трьома дітьми. Коли я була за кермом, то часто запитувала його – а що зараз мені робити, а як тут діяти? А він відповідав: Уяви, що мене поряд немає, ти повинна бути готовою до того, що незабаром ухвалюватимеш усі рішення самостійно. Це дуже допомогло мені. Зараз я вже спокійно сама можу розібратися з документами, з адвокатами, судами, з посилками. Справляюсь з побутовими проблемами, забезпечую себе і дітей фінансово – заробляю репетиторством. Але відчуття, що мене розрізали навпіл і забрали половину, не зникає. Настільки сильний біль від розлуки з Ремзі.

До арешту в березні 2019 року Ремзі тричі попадав під адміністративний арешт. Він знав, що це попередження: не припинить свою активну діяльність – за ним прийдуть. Але він не збирався покидати Крим і залишати свій народ, він хотів і далі знімати, транслювати, висвітлювати те, що відбувається на півострові, – говорить Халіде.

Правозахисний центр Меморіал визнав Ремзі Бекірова політв’язнем, а міжнародна неурядова організація Репортери без кордонів – журналістом, якого переслідують за професійну діяльність.

Фото: Тарас Ібрагімов

Вони думали, що це кінець

На світанку 27 березня 2019 року Халіде Бекірова прокинулася від того, що силовики виламували двері їхнього будинку. Ремзі того дня вдома не було – разом з іншими активістами він повіз у російський Ростов-на-Дону передачі для арештованих кримських татар.

Того дня Ремзі Бекіров, Осман Арифмеметов і Владлен Абдулкадиров вечеряли в кафе в місті Аксай, що в Ростовській області, коли туди увірвався десяток озброєних силовиків. Як згодом розповів своєму адвокату Ремзі, їх трьох одразу повалили на землю і почали бити. Потім вивезли у ліс, де продовжили побиття.

Вони думали, що це кінець, що вони не повернуться додому живими, а просто зникнуть, – говорить Халіде Бекірова.

Потім їх терміново доставили в Сімферопольський суд, де обрали запобіжний захід – тримання під вартою. Два роки, поки тривало слідство, Халіде Бекірова не бачила свого чоловіка – їй відмовляли у побаченнях без жодних пояснень. Так само вона не змогла добитися коротких телефонних розмов, зазвичай дозволених у СІЗО.

Ми розцінюємо це як моральний тиск, який мав би зламати дух наших чоловіків, змусити погодитися на співпрацю, – розповідає дружина політв’язня.

Зараз у Ростові почався розгляд справи по суті. 25 фігурантів справи розділені на п’ять груп по п’ять людей. Двічі на тиждень проходять судові засідання, на яких слухають аудіозаписи і прихованих свідків, розглядають матеріали справи. П’ятірка, в яку потрапив і Ремзі, проходить у справі як організатори діяльності терористичної групи.

За ґратами – за професійну діяльність

Тарас Ібрагімов – один з небагатьох журналістів, який довгий час працював на окупованому півострові, аж поки у січні 2020 року Росія не заборонила йому в’їзд до Криму на 34 роки. У Криму він висвітлював переслідування кримських татар.

Я мав унікальну можливість спостерігати за тим, як формується журналістська спільнота серед кримських татар саме після окупації. Цей процес відбувався в абсолютному вакуумі журналістики професійної – регіональної, загальноукраїнської чи міжнародної. Незалежні ЗМІ були витіснені з півострова, натомість сюди зайшли російські пропагандистські медіа. По суті, після 2014 року журналістика в окупованому Криму обнулилася, – розповідає Тарас Ібрагімов. – І кримські татари почали оперативно освоювати цю професію, бо розуміли, що ніхто, крім них самих, не розкаже світові про репресії і переслідування на півострові.

Фото: Стас Юрченко, “Ґрати”

Тарас Ібрагімов говорить, що зараз вже недоречно називати журналістів Кримської солідарності громадянськими. Важливо підкреслювати, що вони такі ж журналісти, як і інші, що вони – частина журналістської спільноти.

Із Ремзі Бекіровим Тарас Ібрагімов познайомився біля суду в Сімферополі. Ремзі висвітлював не лише справи кримських татар, а всі політично вмотивовані справи. Наприклад, на той час це була справа Володимира Балуха чи Олега Приходька. Вів трансляції, брав інтерв’ю в людей під судом, коментарі в адвокатів, сам коментував події на камеру, – згадує Тарас Ібрагімов.

Окупація півострова і переслідування кримських татар привели Ремзі у журналістику. Це був вимушений крок, який, утім, дав йому змогу зрозуміти, що журналістика – це саме те, чим він хоче займатися. Тарас Ібрагімов згадує, що Ремзі дуже ґрунтовно підійшов до самоосвіти й удосконалення своїх професійних навичок

У нас з ним були безкінечні розмови про те, як робити новини, писати тексти, як правильно знімати відео тощо. Я ділився всім, що знаю. Він і сам багато вчився: читав книжки і статті на ці теми, слідкував за тим, як пишуть інші журналісти. Зрештою, незадовго до арешту від отримав прескарту від російського опозиційного видання Грані.ру, – говорить журналіст.

Тарас не може відвідувати Крим, але продовжує працювати над темою судових переслідувань на окупованому півострові. Разом із колегою Альоною Савчук вони роблять подкаст Справа 25 – про другу сімферопольську групу в справі Хізб ут-Тахрір, одним з фігурантів якої є і Ремзі Бекіров.

Журналіст наголошує, що коли йдеться про організацію Хізб ут-Тахрір, яку Росія з 2003 року переслідує як терористичну, варто розуміти, що це абсолютно нормальна, ненасильницька організація, яка не сповідує насильницькі методи боротьби, пропаганди чи завоювання уваги.

Найближчий референс, зрозумілий читачам наших широт, який би я привів, – це Свідки Єгови. Чи можемо ми собі уявити насильницькі дії з боку Свідків Єгових? Навряд. Але вони так само визнані в Росії екстремістською організацією і масово сидять по тюрмах, як і члени Хізб ут-Тахрір. Чи заборонена Хізб ут-Тахрір в Україні? Ні, вона діє легально. Чи має право Росія розповсюджувати своє законодавство на територію окупованого півострова і притягувати людей до відповідальності? Ні, це порушення норм міжнародного права. Тому не варто оминати чи якось розмивати причетність тих чи інших політв’язнів до Хізб ут-Тахрір. Це не злочин. Їх переслідують за громадянську позицію, активізм, нелояльне ставлення до окупаційної влади тощо, а причетність до організації Хізб ут-Тахрір – зручний привід для переслідування, – підсумовує журналіст.

Великий Сімферопольський процес

За ґратами журналісти Кримської солідарностіне припиняють своєї діяльності – пишуть щоденники і репортажі із судових засідань, листи, колонки для медіа. Це, говорять правозахисники, важливе документування процесу зсередини.

Ремзі вів щоденник на етапі попереднього слідства, у ньому він описав умови утримання, слідчі дії, які проводили співробітники ФСБ, розповів трохи про побут в СІЗО і про всі ті емоції, які тоді переживав. Зараз почав роботу на своїм другим щоденником, судовим, – розповідає Лутфіє Зудієва. – Ремзі ініціював, щоб у кожній п’ятірці з їхньої справи хтось один обов’язково вів схожий щоденник, тому що у нього є мрія – зібрати опис судового процесу в одну велику книжку. Жартував, що назве її Великий Сімферопольський процес. Вважає це найяскравішою ілюстрацією репресій над кримськими татарами – за кількістю фігурантів, за рівнем обману і фальсифікацій, сконцентрованих у цій справі, за стилем роботи ФСБ.

У колонці, опублікованій на сайті Радіо Свобода у березні 2021 року, Ремзі порівнює те, що їм доводиться переживати, з депортацією кримських татар 1944 року:

Ще в дитинстві я чув багато історій про насильницьку висилку мого народу з Криму. У школі один раз на рік, 18 травня, проводилися хвилини мовчання за загиблими у тій страшній трагедії. Люди похилого віку, що розповідали про трагедію, не стримували сліз. В цей день в Криму проходили жалобні мітинги в пам’ять про цю трагічну дату. Мені здавалося, що цього не повториться. Але я помилявся …

20 грудня 2020 року почалася моя депортація. З ранку мене вивели з камери. Після ретельного обшуку мене посадили в автозак. Почуття безпорадності і безправ’я не давали спокою. (…)

Дорога виявилася довгою і важкою. Крім того, що ми відчували кожну кочку на своїх дерев’яних лавах, заснути не давало деренчання двері залізної клітки. Однак найважчим було не це. В нашій залізній камері було дуже холодно. Справа в тому, що грубка, передбачена для обігріву, поламалася, а за бортом нашої машини був 20-градусний мороз. Додатково до цього на вулиці був сильний крижаний вітер. Замерзаючи від холоду, я впав у роздуми … Коли я тепер побачу свою сім’ю, друзів, свій прекрасний край? Коли скінчиться вся ця несправедливість, яку чинили зі мною, з моїм народом? Для чого мене відвезли так далеко від рідних місць?

Рідні політв’язнів розповідають, що пережити ці випробування і їм, і самими ув’язненим допомагає віра. А ще – розуміння, що їх ув’язнили за правду, за те, що розповідали світу, що саме відбувається в окупованому Криму.

І продовжують робити це навіть в ув’язненні. Справжня свобода – всередині людини, і навіть якщо вони фізично обмежені стінами СІЗО, серцем і думками вони вільні й продовжують свою боротьбу словом, – підсумовує Лутфіє Зудієва .

Надворі XXI століття. Депортація кримських татар – мусульман Криму – в російські в’язниці триває. Однак я впевнений в одному: як наші предки повернулися додому в Крим, так і ми, в’язні Кремля, рано чи пізно повернемося в свій рідний дім – завершує свій текст Моя депортація Ремзі Бекіров.

Матеріал підготовлений у межах медіапроєкту “Люди з порожніх стільців”(#EmptyChairPeople), який реалізовують медіа “Читомо” та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). Проєкт присвячений сучасним українським письменникам та журналістам-політв’язням, що перебували чи продовжують перебувати у в’язницях Криму, ОРДЛО та РФ, а також політичним в’язням Білорусі, Туреччини, Мексики, Еритреї, Венесуели, Індії, Зімбабве та Філіппін.

Назва проєкту відсилає до символу ув’язнених, переслідуваних, вбитих чи зниклих авторів, який використовують на правозахисних акціях у Міжнародний день ув’язненого письменника, або День порожніх стільців, який відзначають щороку 15 листопада з ініціативи Міжнародного ПЕН.