Майбутнє, якого ми прагнемо

Опубліковано: 27.07.2020,  Переглядів: 138

 

Наталка Сняданко

Десять відомих українських есеїстів написали по одному есею на тему «Майбутнє, якого ми прагнемо» (авторами є Катерина Ботанова, Володимир Єрмоленко, Сергій Жадан, Вахтанґ Кебуладзе, Андрій Курков, Тарас Лютий, Таня Малярчук, Тарас Прохасько, Юрій Прохасько, Наталка Сняданко). Ми пропонуємо уривком з есею Наталки Сняданко (на фото).

Усі есеї створені в рамках проекту «Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів» Українського ПЕН і translite.V. Повну версію есею можна буде прочитати в збірці «Майбутнє, якого ми прагнемо», яка вийде друком у видавництві «Темпора» у вересні.

Проект онлайн-резиденції відбувається за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ).

П’ять перекладачів з Німеччини, відібраних за конкурсом, перекладуть тексти есеїв німецькою. Під час онлайн-резиденції перекладачі матимуть змогу працювати над перекладом з авторами есеїв, а також відвідувати онлайн-воркшопи та онлайн-семінари, присвячені обговоренню сучасної української літератури, українського книжкового ринку й технікам перекладу. Результатом проекту як раз і стане збірка есеїв, яка після того як побачить світ в Україні, вийде в перекладі, – в одному з німецьких видавництв.

Наталка Сняданко. Майбутнє, якого ми прагнемо

Майбутнє – це те, чого ніколи не буде. У момент, коли ми думаємо про майбутнє, воно існує лише у нашій уяві, це мрія, фікція, нездійснені, а, можливо, і нездійсненні бажання. У момент, коли майбутнє стає реальністю, воно перетворюється на теперішнє, потім – на минуле. Так і виходить, що майбутнього дочекатися не вдасться. Те, що ми отримуємо замість напланованого і намріяного, як правило, не дуже, або і зовсім не відповідає нашим очікуванням.

Можливо, саме через це у думках, розмовах чи мріях про майбутнє, завжди є щось інфантильне. Про майбутнє радо мріється у дитинстві, можливо – ще у юності. З віком люди все рідше прагнуть чимшвидше потрапити до майбутнього і все частіше хочуть якомога довше затриматися у теперішньому. Але не можна дозволяти собі зовсім не думати про майбутнє, адже якщо не формувати його самим, то годі сподіватися, що хтось сформує його для тебе відповідно до твоїх бажань.

В усі часи та епохи інтелектуали намагалися протистояти тоталітарним системам і суспільній несправедливості. Усі тоталітарні системи завжди боролися з інтелектуалами, щоправда висилали їх не на примарну Утопію чи комфортно облаштовану Касталію, і навіть не на некваліфіковану працю на курортному острові, а радше до таборів у регіонах зі значно менш приємним кліматом.

Американський лінгвіст, філософ, політичний активіст, аналітик, літератор, професор мовознавства Ноам Чомський сформулював у своїй праці «Відповідальність інтелектуалів» три основні обов’язки освічених людей: говорити правду і викривати брехню, надавати історичний контекст і не дозволяти ідеології встановлювати межі для генерування ідей та дискусій. Інтелектуали повинні бути активними і намагатися впливати на суспільство, якщо це можливо.

Саме цим і займаються дисиденти та політичні активісти у тоталітарних країнах. Хоча і з помірним успіхом. На жаль.

А що відбувається із роллю інтелектуалів у країнах із повноцінною або бодай відносною демократією? Коли немає небезпеки потрапити за ґрати лише через вільнодумне висловлювання.

У демократичних країнах процеси, які відбуваються на рівні політичних еліт, значно складніші.

У своїй праці «10 стратегій маніпуляції» Чомський пояснює, як саме влада може маніпулювати суспільством, яке позбавлене критичного мислення. «Головним елементом соціального контролю є стратегія відволікання, яка переключає увагу публіки з важливих речей і змін, які запроваджуються політичними та економічними елітами, на речі неважливі, другорядні. Відволікання уваги – це основна стратегія запобігання виникненню інтересу громадськості до важливих проблем науки, економіки, психології, нейробіології чи кібернетики, а також до справді болючих соціальних проблем. Дбайте про те, щоб публіка була постійно зайнята, зайнята, зайнята, щоб у неї не залишалося часу подумати, щоб вона повернулася назад, до стану тваринного невігластва (…) Дбайте про те, щоб публіка залишалася неосвіченою і посередньою. Людьми, які нездатні зрозуміти технології і методи, легко маніпулювати і легко перетворювати їх на рабів. Якість освіти найбідніших соціальних прошарків повинна бути дуже низькою і виховувати посередності. Представники найбідніших соціальних прошарків не повинні мати шансів подолати прірву в освіті, яка відділяє їх від еліт. Слід переконувати громадськість у тому, що бути посередністю – це модно і модно бути тупим, вульгарним і неосвіченим…»

Саме ці процеси ми дуже яскраво можемо спостерігати у країнах третього світу, зокрема, і в нашій. Надзвичайно низька якість освіти не дозволяє більшості населення розуміти, за допомогою яких схем ними маніпулює влада. Прірва між доступною і якісною освітою справді нездоланна. До того ж, у країні існує мода на тупість, вульгарність і неосвіченість, тому цього ніхто не соромиться і навіть владна еліта дозволяє собі розмовляти і писати неграмотно, пропагувати низькопробні смаки, публічно висловлювати ксенофобські і сексистські погляди.

Інтелектуальна еліта також піддається маніпуляції. Оскільки її роль у суспільстві знецінена, влада користується однією з порад Чомського і тримає цю еліту у постійній зайнятості рутинною і маловажливою діяльністю. Адже оплата праці у сфері культури чи освіти настільки низька, що представники цих професій змушені працювати постійно, бути постійно зайнятими виживанням, тож у них і справді не залишається часу, аби подумати над тим, що відбувається. Активно впливати на процеси вони зазвичай також не можуть, адже їхня присутність у публічному просторі дуже маргінальна. Рейтингові телешоу вкрай рідко запрошують на дискусії публічних інтелектуалів, та і самі теми таких шоу рідко бувають інтелектуальними. Поступово публіка звикає до того, що у публічному мовленні відсутній інтелектуальний дискурс, і загальні стандарти цього мовлення закріплюються на такому низькому рівні.

Такою є реальність, а ми говоримо про майбутнє. А майбутнє, як уже згадувалося – це утопія, те, чого не існує.

Тож якою могла би бути утопічна візія майбутнього української інтелектуальної спільноти? Що важливого мало би змінитися, аби котрась із утопічних візій мала шанси хоч трохи наблизитися до реальності?

Насамперед ця утопія мала би переміститися з уявного одноіменного острова з середньовічного роману Томаса Мора, чи з уявної Касталії Германа Гессе, чи навіть із туристичного Гіддензеє Лутца Зайлера у реальне сьогодення. Ескапістська версія інтелектуальної спільноти, яка може досягнути гармонії лише у повній ізоляції від суспільства – це версія, яку хочеться залишити у минулому. Уявному минулому. Утопія майбутнього мала би передбачати можливість, коли інтелектуали і всі, хто створює культурний продукт країни, а також відповідає за її освіту, мали би шанси почуватися частиною соціуму. Потрібною частиною, а не зайвою, зайнятою декадентськими снобістичними іграми розуму чи боротьбою за виживання.

«Саме інституції допомагають нам зберегти порядність», — пише у своїй праці «Про тиранію» американський історик Тімоті Снайдер. – «Проте їм також потрібна допомога. Не говоріть про «наші інституції», поки не зробили їх своїми, діючи від їхнього імені. Вони падатимуть одна за одною, якщо кожну з них не боронити від початку. Тож оберіть ту, яка є важливою для вас: суд, газету, закон, профспілку – і станьте на її бік».

Культурні та освітні інституції, як державні, так і незалежні – це те, що у нашій країні перебуває у перманентній загрозі. Вони вразливі, незахищені, податливі на владні маніпуляції.

Ми не можемо, як мешканці Касталії, звести до мінімуму економіку, виробництво і політику, як не можемо і розраховувати, що держава з власної ініціативи стане на бік інтелектуалів. Точніше, розраховувати ми можемо, але це буде щонайменше наївно. Ми можемо зневіритися і втекти у внутрішню еміграцію, створивши комуни однодумців за прикладом східно-німецьких інтелектуалів. Але не на острові, а радше у віртуальному просторі. Хоча навряд чи таку візію хочеться називати майбутнім, до якого ми прагнемо.

Єдине, що нам залишається – це не втомлюватися пояснювати за кожної нагоди і кожному, хто готовий вислухати, пояснювати те, як важливо, щоб країна мала якісну освіту і культуру. Представники культурної спільноти повинні мати у суспільстві високий статус, тільки тоді вони зможуть ефективно протистояти маніпулятивним спробам влади. Чому це так важливо? Тімоті Снайдер виконує свій обов’язок інтелектуала за Чомським і надає нам історичний контекст: «Здобувши успіх на виборах у 1930-х чи 1940-х, фашисти, нацисти чи комуністи діяли далі за допомогою комбінації спектаклю, репресій і тактики поступового обмеження прав громадян, крок за кроком знищуючи опозицію. Увагу більшості вдалося відволікти, частину ув’язнили, частина опинилася у програшному становищі через свою слабкість і нечисленність. (…)»

Звучить знайомо? Відволікаємо увагу більшості, а тих, хто здатен критично мислити, ставимо у програшне становище. Якщо забрати дати, цей сценарій цілком можливо простежити і у сучасних українських реаліях. Суспільство, у якому настільки дискедитована і знецінена культура та освіта, регулярно обирає владу, яка маніпулює ним за усіма наведеними вище класичними моделями. Як наслідки маємо перманентні економічні та соціально-гуманітарні кризи, відсутність дієвої політичної опозиції та незалежної преси. Маємо країну, найбільшим успіхом у якій вважається можливість легально емігрувати. Маємо війну. Що далі?

Передчасна покірність є політичною трагедією», — пише Тімоті Снайдер, ілюструючи проблеми сучасного глобалізованого суспільства прикладами з історії, — «Можливо, на початку правителі не знали, що громадяни готові поступитися певними цінностями чи принципами. (…) На початку 1938 року Адольф Гітлер, який уже надійно утвердився при владі в Німеччині, заговорив про анексію сусідньої Австрії. Після поступки австрійського канцелар долю австрійських євреїв вирішив передчасний послух населення. (…) Передчасна покора австрійців у березні 1938 продемонструвала вищому нацистському керівництву, що саме вони можуть собі дозволити. (…) У листопаді 1938, за прикладом березневих подій в Австрії, німецькі нацисти організували загальнонаціональний погром – «Кришталеву ніч» (…) У 1941 році, коли Німеччина напала на Радянський Союз, члени СС із власної ініціативи, без наказу згори, узялися розробляти методи масового вбивства. Вони здогадалися, чого хочуть начальники, і продемонстрували, що можуть зробити. Як виявилося – набагато більше, ніж сподівався Гітлер».

Лише кілька фактів – і стає цілком очевидно, як особиста пасивність, надмірна податливість і політична покірність можуть призвести до трагедії.

Але повернімося до інтелектуальної утопії.

Парадоксальною особливістю теперішньої української ситуації є те, що ще ніколи раніше культурний продукт не був настільки доступним. «Завдяки» піратству, ми можемо безкоштовно дивитися фільми, читати книги, слухати музику. Здавалося б, про що ще і мріяти тим, хто створює цей культурний продукт, адже їхні твори тішаться увагою публіки, а отже, суспільство неминуче підвищуватиме свій культурний рівень.

Багато хто так і думає, адже у країні давно виросло покоління, яке навіть не уявляє собі, що доступ до культури може бути платним. Декого обурює сама думка про те, що за тексти, фільми чи музику потрібно платити. І загалом у цьому не було би нічого поганого. Навпаки, це цілком приваблива візія демократичного світу, у якому освіта і культура стають доступними не лише заможним, а і всім охочим. Проблема полягає лише у тому, що культурний продукт повинен хтось створювати. На це потрібно витрачати час, кошти і зусилля. Якщо наслідки цієї праці неможливо монетизувати, то і створювати культурний продукт рано чи пізно не буде кому. Саме через це у нас настільки критично мало якісних і успішних зразків сучасної культури. Адже створюються вони на голому ентузіазмі, без жодних належних умов. Від цього часто страждає не лише кількість, а і якість. У країні ідеального майбутнього, де інтелектуали стануть поважною, впливовою і шанованою частиною суспільства, яка братиме безпосередню участь у прийнятті важливих рішень, інтелектуальна праця завжди належно оплачуватиметься. І не має значення, якою саме буде модель такої монетизації. Цілком імовірно, що монетизація культури за дотеперішнім принципом, коли кожен культурний проект – це своєрідний стартап, який або стане успішним у сенсі продажів, або ж провальним, віджила своє. Адже очевидно, що краще продається далеко не елітарна чи новаторська культура, а масова, популярна, тобто не та, яка формує у споживачів цієї культури критичне мислення і здатність опиратися несправедливостям системи. В ідеальній утопічній візії майбутнього монетизація культури мала би відбуватися не за принципом набраних лайків чи проданих примірників, а за принципом естетичної цінності і важливості сформульованих постулатів.

Загальний культурний рівень суспільства не формується сам по собі, його визначає еліта – політична, економічна, у більш розвинених країнах ще й інтелектуальна. Якщо цей рівень достатньо високий, то швидше за все і чільні посади у такому суспільстві займатимуть люди високоосвічені, а це у свою чергу дає надію, що вони прийматимуть більш виважені і правильні рішення. Якщо впливові люди у країні проводять вільний час у дорогих нічних клубах чи ресторанах, співаючи караоке, то ймовірно, саме такий спосіб проводити дозвілля вважатиметься правильним і стане стандартом. Якщо ж вони відвідують музеї, виставки, театри, фестивалі, то і це рано чи пізно почнуть наслідувати.

Свобода слова у суспільстві, здатність громадян до критичного мислення, забезпечення гарантованих законом прав і можливостей, боротьба з корупцією, прозорість політичних та економічних рішень, — усе це сполучені посудини, і сполучені вони напряму з культурою. Вимогливість суспільства, яке складається з освічених людей, у рази вища, ніж суспільства неуків. Вищою є і здатність освіченого суспільства до опору і забезпечення постійного контролю над владою.

Звучить утопічно? На жаль. І не лише у нашому суспільстві. Але хочеться помріяти, що коли усі двадцять уроків двадцятого століття за Тімоті Снайдером буде засвоєно не менш успішно, ніж поради Чомського та інших суспільно-критичних інтелектуалів, ця утопія поволі наближатиметься до реальності. Бодай у нашій уяві.

Джерело: Zaxid.Net