Культура на паузі

Опубліковано: 06.12.2020,  Переглядів: 14

Наталка Сняданко

У своєму есеї «Ампутоване майбутнє» Володимир Єрмоленко стверджує: «Новий сучасний консерватизм спирається на емоцію, що колись у минулому було краще, ніж зараз, що колись була «золота доба» — без мігрантів, без китайської промисловості, без брюсельської бюрократії, без «гейропи». Але цей досвід не стосується України, бо золотої доби в нашій історії не було. 

Хоча іноді і в українських реаліях хочеться ностальгійно зітхнути і сказати: «А були ж колись у нас високі наклади книг, які продавалися, бо не існувало піратства, були друковані ЗМІ і навіть щоденні газети у провінційних містах». І навіть більше того, у цих газетах були цілі шпальти, присвячені темам культури. Навіть розлогі рецензії на книги тоді друкувалися у щоденній пресі. Зараз це вже важко собі уявити. Іноді у таких газетах навіть працювали журналісти, які займалися виключно висвітленням тем культури. Я пригадую один такий відділ, який складався із трьох журналісток, спеціалізованих на музичній, мистецькій та літературній тематиках. Далі почало ставати гірше – спершу редактори все частіше нарікали на те, що культура не піднімає наклад, бо нікого не цікавить. Але культурна тематика в газеті має бути, тож терпляче ставили матеріали в номер. Потім на культуру почали виділяти все менше місця, і про спеціалізацію йшлося все рідше. Далі про культуру практично перестали писати оригінальні матеріали, обмежуючись новинними повідомленнями, скопійованими з інформагентств, виходило щось на зразок афіші – відбувається подія – назва, час, місце. Іноді траплялося бачити лише назву. Час і місце не вказували, бо це вважалося «рекламною інформацією». Після цього все частіше у сполученні з виразом «культурна журналістика» чулося «неформат», і це означало, що публікацій на тему культури не буде. 

Телеграфний стиль повідомлень про культурні події, а не аналіз їхньої якості домінує у ЗМІ і зараз. Збереглися поодинокі журналісти і журналістки, які все ще намагаються писати про культуру якось по-іншому, але їх стає усе менше. Все менше стає і ресурсів, куди вони можуть писати. Культурна журналістика пережила зникнення друкованих ЗМІ, але перспективи її виживання виглядають доволі сумно. Навіть у форматі новин культури стає все менше. 

Інша, поширена фраза, пов’язана з культурою, яка вимушено поставлена на паузу, називається «зараз культура не на часі», бо є важливіші проблеми. Спочатку потрібно залагодити їх, а потім уже братися до того, що може почекати. І культура чекає. 

Чекати вона почала давно. Адже ставлення до культури як до не надто важливої «забаганки» буржуазних класів – це пострадянський спадок. Слово буржуазний давно перетворилося на архаїзм, а низька пріоритетність культури у суспільній ієрархії залишилася. У радянські часи культура мала слугувати цілям пропаганди і становити нудну, але обов’язкову частину дозвілля трудящих. Для цього вона мала бути зрозумілою трудящим, без жодних формальних вибриків і складних слів. 

Приблизно так багато хто розуміє культуру і сьогодні. Тільки замість трудящих у нас тепер просто споживачі і громадяни. Лунають заклики не виділяти державні гроші на культурний продукт, мовляв, нехай сам на себе заробляє. Заробляють же серіали «Свати» чи різні там квартали, то чому ж не може заробляти поезія, філософія, сучасна симфонічна музика, інші камерні жанри. Додайте до цього піратство, яке процвітає у нашій країні, і з яким ніхто не збирається боротися, і уявити собі розквіт культури і її виробників, стає зовсім просто. 

Так культура опинилася у режимі подвійного очікування: спершу на те, щоб її визнали вартою уваги, потрібною, а потім, щоб достатня кількість людей у суспільстві була готова інвестувати не лише у доступну широкому загалові розважальну культуру, а і у культуру високу, яка вимагає певного рівня освіти, сформованості естетичних смаків, готовності сприймати нове. І при цьому не піддавалася спокусі «скачати» все безкоштовно.

Але все це не працює само по собі. Потрібно, щоб існували механізми та інституції, здатні ініціювати процеси. Починаючи від елементарного, коли люди, які замовляють рекламу на білбордах, мали би стежити, аби у розміщених там текстах не було грубих граматичних помилок. Бажано, щоб взагалі не було помилок, але нехай уже не буде бодай грубих. 

Далі – складніше. Людей, які самотужки здатні відрізнити картину майбутнього генія від решти дебютантських робіт – одиниці. Так само, як лише одиниці здатні побачити у дебютантському літературному творі талановитість. Одиниці здатні роздивитися майбутнього геніального композитора чи виконавицю. Це професіонали, яким потрібно довго вчитися і формувати смак. І ці професіонали повинні мати у суспільстві високий статус. У тих суспільствах, де культура не пошкоджена ерозією радянськості, це відбувається приблизно так: відомі митці рекомендують дебютантів, і після того на дебютантів звертають увагу. Вони мають шанс показати себе, їхні роботи хтось купує, критика відгукується позитивно-негативно-скандально, починається розголос, а разом із ним і майбутня кар’єра. Комусь вдається стати «модним», і тоді картини-книги-кераміку починають скуповувати колекціонери чи просто заможні люди, які, можливо, і не орієнтуються у мистецтві настільки, щоб самим оцінити вартісне, але довіряють професіоналам і розуміють, що виглядати культурною людиною – це престижно і потрібно. 

Крім цієї «ринкової», фінансової сторони, престижність формують ще й інші чинники – культура повинна бути важливою складовою медійного простору – радіо, телебачення, візуальна реклама. Ясна річ, займаються цим переважно державні, а не комерційні ЗМІ. Культурна політика держави – це інвестиція у майбутнє, це пізнаваність, це престиж. Такі ніби-то очевидні речі у нас чомусь не працюють. 

Повинні існувати численні нагороди, відзнаки, премії, і не просто існувати, а і створювати розголос довкола тих чи інших подій та культурних явищ. Повинні існувати численні ґрантові програми, які підтримують некомерційну, нішову культуру, протиставляючи складний і оригінальний контент масовому і касовому. Без такого  трохи штучного, керованого згори створення пріоритету на культуру режим очікування може не завершитися ніколи, або ж завершитися летально – якщо у країні зникає власна, національна культура, рано чи пізно її місце займе якась інша, сусідська. У нас це фактично уже майже сталося.  

У старі добрі часи аристократи ходили в оперу не тому, що всі вони і справді могли належно оцінити багатогодині твори Ваґнера чи складну музику Малера. Дехто, звичайно, міг, але таких завжди меншість. Решта намагался виглядати культурними, аби мати можливість висловити свою думку про почуте чи побачене на найближчому банкеті. 

Була ще одна важлива причина ходити в театр – показати вечірні туалети. У королівському придворному театрі Мюнхена навіть була традиція – не вимикати під час вистав світло, як це робиться зараз, а навпаки, запалювати свічки – щоб під час вистави можна буо краще роздивитися сукні дам. Ця традиція збереглася і досі, можливо, саме тому театри, принаймні у столиці, у нас уже кілька років як знову повні – там можна демонструвати сукні і діаманти. Такий привід ходити у театр, мабуть, не виглядає надто вишукано. Але краще ходити так, аніж взагалі ніяк. 

Третій, найболючіший режим очікування, з’явився відносно нещодавно – це вимушена пауза у культурному оффлайн існуванні, пов’язана з карантином. Тут ми теж чітко бачимо пріоритетність, коли на карантин вихідного дня намагаються закрити порожні книгарні, музеї та кінотеатри, натомість навіть не згадують про переповнений транспорт, не контролюють дотримання засобів безпеки у банках, спорткомплексах, школах та інших установах з високою відвідуваністю. Для багатьох цей карантин уже став вироком, ще чимало хто неминуче постраждає незабаром. 

Але існує і ще один аспект культури, поставленої на паузу, і аспект цей, як не дивно, позитивний. Якщо відкинути вбік зовнішні критерії оцінювання, такі як фінансова успішність чи популярність, то вимушена можливість для митців зачинитися у чотирьох стінах і зосередитися на процесі створення, а не промоції – це не так уже і погано. Будемо сподіватися, що ця вимушена пауза призведе не лише до депресій та фінансових криз, а і спричинить формулювання глибших сенсів. Зокрема і тих, які допоможуть потім боротися з усіма вищепереліченими чинниками, які ставлять культуру не на вимушену, а на цілком осмислену паузу – паузу небуття. 

Культура у режимі очікування може мати як негативний, так і цілком позитивний сенс. Усе залежить від перспективи. Найважливіше, аби це очікування не було очікуванням на Ґодо.

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режисі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.