Коронавірус, ціанобактерії та додатковий час

Опубліковано: 22.04.2021,  Переглядів: 14

Ольга Балашова

Ще давньоримський лікар Гален стверджував, що хвороба не лише означає якусь поломки у роботі тіла, але й проливає світло на його роботу. Потрапивши в мій організм коронавірус спричинив у ньому серію коротких замикань.  Кз в одному місці – і підвищилась температура, у другому – зник запах і змінився смак, третє призвело до перепадів настрою. В моєму випадку всі симптоми були легкими та тривали недовго, але достатньо, щоб відчути себе біороботом, якому добряче закоротило плату. Я з інтересом спостерігала за власним тілом зі сторони, усвідомлюючи себе його заручником.

До хвороби я знаходилась всередині глобальної гуманітарної кризи, що поставила звичне життя на паузу для мільярдів людей по всьому світі. І в цій паузі було багато страхів, непевності та паралізуючої тривоги. За час хвороби я усвідомила себе в епіцентрі куди більш глобального та абсолютно заворожуючого процесу – біологічного. Біологічна еволюція є послідовністю випадкових, але схожих на ті, що відбувались у моєму тілі, коротких замикань. Вони можуть бути фатальними на рівні одного організму, але принести велику користь  на рівні великих екосистем. Або навпаки: те, що здається катастрофою для одного рівня системи, матиме великий зиск на іншому.  Єдина відмінність біологічної катастрофи від культурної, економічної або гуманітарної, полягає в тому, що вона є катастрофою лише відносно одного виду, тоді як для інших вона відкриває нові можливості та горизонти. 

Мені видається дуже заспокійливим сам факт, що моя свідомість здатна перемикатися між цими режимами мислення – біологічним та гуманітарними. Бути людиною західної культури, з її любов’ю до рефлексії – безумовний бонус в часи пандемії. Але погодьтеся, є якась химерна іронія в тому, що живучи у найбезпечнішу для нашого виду епоху, картина світу сучасної людини все ще не поступається в апокаліптичності середньовічній.  

Наслідки нашої діяльності змушують природні та культурні екосистеми змінюватись у пришвидшеному режимі, а мозок вперто саботує адаптацію до нових обставин. Хоча, якщо подумати, то єдине, що залишається сталим від часів Великого вибуху – це неперервність змін, мутацій та перетворень. Кожна нова катастрофа – лише точка відліку для наступного етапу у цьому найкращому зі світів, де ані матерія, ані енергія “не виникає з нічого і не зникає в нікуди, а лише перетворюється з однієї форми на іншу”.  

Так, наприклад, одна з найважливіших для людства катастроф сталася в протерозої, коли панівним видом на планеті, яку ми нині наївно вважаємо своєю, були синьо-зелені водорості, або ціанобактерії. Вони настільки добре тут себе почували, що розмножувались аж доки не спожили з атмосфери весь поживний вуглекислий газ, перетворивши його на токсичний кисень. Схоже, що останнім часом, людство посилено працює, аби віддати борг тим бактеріям, звільнивши для них місце в планетарній екосистемі.

Цей процес перетворень неможливо зупинити, як неможливо поставити на паузу і бажання людства їх осмислювати, створюючи культуру. Чи можлво? Ми з такою легкістю дозволяємо незручностям, яких зазнають наші біологічні тіла в часи пандемії, стати в’язницею для нашої свідомості, хоча вони мали би стати джерелом натхнення та пізнання. Чи ця пауза не є для нас додатковим часом, ненавмисно виділеним нам еволюцією прямо посеред гри? Час на те, щоб осмислити тимчасовість власного виду, що як і всі інші види має обмежений термін життя. Пандемія – це час, який ми отримали як безкоштовний додаток до осмисленого існування.

Світовий локдаун, якщо і схожий мені на якусь зону очікування, то це зона очікування в аеропорту. І аеропорт, і локдаун – це зона транзиту. Єдина відмінність – ми поки що і гадки не маєм куди летимо, а отже все ще можемо обирати.

Час у зоні очікування можна сприймати як подарунок і вдячно його прийняти, або як борг, який маєш віддати. І це єдиний вибір, який пропонує вимушена пауза.  Тут можна вбивати час, а можна затамувати чи перевести подих перед тим, як перетнути символічний кордон.  Саме тому найбільша розкіш у зоні очікування – це спілкування, бо пасує до кожного з варіантів. Завдяки винайденню культури, людство стало тим благословенним видом, представники якого можуть обирати собі співрозмовників не обмежуючись фізичним часом та простором. Ми можемо призвати найкращі сили з тих, хто залишив свій слід у нашій пам’яті,  для того, щоб спробувати разом відповісти на питання куди ж ми прямуємо, і що би хотіли там знайти. Але не для себе особисто, навіть не для своєї спільноти та країни, а для людства, що рано чи пізно звільнить місце в екосистемі для інших видів. 

Киснева катастрофа, спричинена ціанобактеріями, призвела зрештою до нашої появи, а до появи чого/кого може призвести глобальна антропогенна катастрофа? 

Питання, що лякає своєю невідворотністю, але варто прийняти реальність такої катастрофи, бо в її світлі більшість речей, якими ми переймаємось, набувають свій реальний масшаб.  Єдине, що може мотивувати шукати відповіді краще за страх – любов. Схоже, щоб повернути собі адекватність та ментальне здоров’я, нам всім сильно не вистачає любові, здатності долати власні межі, керуючись не лише власними інтересами, але і тим, що важливо для іншого, того, хто поруч. Оприявнити що і хто тобі важливі аж так, що заслуговують твоєї  любові – одне із завдань культури і його точно не варто ставити на паузу. 

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режимі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.