Колективне усамітнення

Опубліковано: 29.12.2020,  Переглядів: 26

Василь Махно

Пригадую, як на одній із лекцій, організованій американською службою охорони здоров’я, що займається прогнозуванням та боротьбою з різними епідеміями, контр-адмірала цієї служби засипали запитаннями: “А що? А як? А коли? А як довго?”  Доповідач розповідав, роз’яснював й показував, навіть, прогнозовану статистику  ймовірних втрат. Масштаби поширення – вражали, цифри – зашкалювали. У залі, попри певне напруження, все-одно витав незборимий американський оптимізм.

Пізніше, роздумуючи над почутим, я упіймав себе на пронизливій думці, що всі описи середньовічних пошестей, які косили Європу  чи  «іспанки», яка ширилася після Першої світової війни, можуть так само стати реальністю і для нашого вельми «технологічного» часу.  Такі глобальні явища переінакшують світ. Тож, коли у 2019 році ми зіткнулися з пандемією, то усвідомлення, так мені бачиться, світової паузи прийшло не одразу. Пауза, вірилося, буде короткотривалою, а не всепоглинаючою чорною дірою, що ковтатиме наші дні, тижні, а потім місяці. Невідь-звідки, наче  з Середньовіччя, знову з’явився Medico della Peste, чумний доктор з пташиною маскою-дзьобом, у який для захисту і супроти неприємного запаху, що ширився від заражених міських дільниць, насипали різного зілля.    

Ми застигли в очікуванні. І коли найбільша бродвейська книжкова  крамниця «Стренд» повідомила покупцям книг, що їм доведеться зачинитися, бібліофіли з усієї Америки почали електронно замовляти різні видання, аби врятувати крамницю від банкрутства. Отже, подумалося, справи насправді-таки кепські. В моїх очах це був якийсь відчайдушний жест спротиву супроти невидимої сили, що втрутилася у звичний розпорядок нашого життя – спробою підтримати культуру. В інші часи закриття книжкової крамниці не так схвилювало б читачів, а тут – хіба можна буде уявити Бродвей без «Стренду»? Скасовано оперний сезон в Метрополітан опері, скасовано усе, що передбачало зібрання в одній залі великої кількості осіб. Спілкування зайняло оборонну дистанцію – спочатку в найбільш небезпечних містах Італії, стоячи на балконах, люди співали пісні або оперові арії, потім усі перекочували до зумів та вебінарів, зустрічаючись на тлі темного екрану – читаючи вірші, доповідаючи, показуючи картини, словом, продовжуючи заповнювати порожнечі, що виникли внаслідок ковіду.  Усе виглядало так, наче хтось наперед передбачав, що пошесть ширитиметься світом і щоби ми не нудьгували, десятки років перед тим придумав нам інтернет й усі похідні причандалля. Питання, як довго зможе втриматися культура в таких неприродніх й, по суті, екстримальних умовах, не полишає нас – тих, хто до неї причетний. Звичайно, пандемічний час спровокує не лише нові теми в літературі та мистецтві, але й можливу навалу мистецької продукції, яку саме тепер не перестають творити, сидячи у помешканнях, тисячі письменників, малярів, музик по всьому світі. Якщо зізнатися собі щиро – то пандемійний час зламав не тільки звичне життя, він зламав звичне відчуття плинності часу. 

Тривале перебування у власному домі, у чотирьох пандемічних стінах, перенесло нас у віртуальні простори, до яких призвичаїлися письменники – читати вірші, проводити презентацію книг, брати участь круглих столах; музики – співати і проводити репетиції у квадратних зумівських віконцях. Уся ця неприродня для крихкого поняття «культури» ситуація неначе створена, щоби пригадати, як швидко одна реальність може замінитися іншою, як живе спілкування заміняється безпечним, але ерзацом. 

Мабуть, не мені одному доводиться  міркувати про темні часи та вишуковувати для порівняння у всесвітніьої історії, родинних міфологій чи особистому досвіді щось таке, що змушувало б перетривати і пережити. В одну мить усі пригадали «Чуму» Альбера Камю, і книжки змели з крамничних полиць  та електронних сайтів. Невже в тому тексті можна знайти відповідь на дотримання правил безпеки та поводження? Можливо, найголовніше поглягало у бажанні порівняти психологічний стан безвиході у тому романі зі своїм відчуттям від інформаційної навали та приватних повідомлень про втрати серед знайомих. У версії Камю криється печальний прогноз передчасної радості, коли мешканці міста святкують перемогу над чумою, про яку дізнаємося з оповіді докторо Ріє. У випадку з Камю література опису явища переростає у літературу-попередження, і оптимізм її, м’яко кажучи, невтішний. 

Культура вкотре починає використовувати сутінки й темні часи на свою користь. Маю на увазі, що пауза, перерва, перепочинок можуть подати іншу якість письма  чи звуку, на які до цих пір, тобто у період тріумфального ходу щораз нових технологій, у нас не вистачало часу. Час пандемії, прирікши усіх на колективну самотність, показав також якою може бути агресія самозахисту: закидані автобуси з прибулими із китайського рейсу в Нових Санжарах або протести з трощенням і грабунками крамниць в американських містах під час акцій Black Lives Matter. Він показав, що улюблений вірш, пісня чи класична мелодія можуть скрасити й наповнити позитивними емоціями твій похнюплений настрій, прикру емоцію чи, навіть, депресію. Тривоги наростають ще й тому, що жодне пояснення пандемії поки що не переконує повернення до тієї точки, з якої усамітнилися, точки Х, в якій ми подорожували, веселилися, вільно спілкувалися і у координатах якої не нависала тінь Medico della Peste. Не пояснює цього й культура, вона тільки констатує наш теперішній стан розгубленості та сподівання. Усе-таки в людській природі  закладено елементи бунтарства, незгоди і спротиву, – бажання перебороти ситуацію навислої небезпеки.  Цей спротив – під час колективного усамітнення – криється в актах творчих дій, про які доносять медіа, фейсбучні чи інші джерела. Неважливо, чи це Україна, чи Америка – повсюди однаково  людське дихання і скупчення людей викликають підсвідомий страх. Цей страх їздить в спорожнілих метро і автобусах, в оголошення при дверях пошти про запуск до середини не більше десяти осіб, в онлайновому навчальному процесі по університетах і школах, у тривожних віршах поетів, які збираються у пташині зграї на зум-конференціях, щоби прочитати чи, вірніше, почути  інших. Зрима метафора часу, яку доводилося бачити, проступала порожніми станціями  нью-йоркського сабвею, бо ті станції, як і вагони, завжди були переповнені. 

Що це за перепочинок нам улаштовано? У чому його символіка і натяк? Що це за вірш, який ми повинні вивчити напам’ять? Мелодія, яку мусимо запам’ятати? Внутрішній стан, з яким будемо жити? Синусоїда епідемій, з якими протягом цивілізаційного циклу зустрічалося людство повторюється з певною періодичністю. Як кажуть: не одне, то друге. Реакція літератури, музики чи малярства на природну напасть з трагічними наслідками для країн і людей – це завжди спроба перебороти невидимого суперника, описуючи і фіксуючи систему порожнеч:  спорожнілих міст чи внутрішніх пустот. Різниця поміж минулим і теперішнім, очевидно, полягає у тому, що з нами тепер існує паралельна реальність, іншими словами, світ, якого ми хотіли. 

Вкотре ми відчуваємо крихкість і незахищеність людини перед природними стихіями та одночасно стаємо свідками крихкості такого організму як культура, про що неодноразово попереджали нас нудні філософи, прозірливі поети та ще маляри, малюючи супрематичні чорні квадрати. Принаймні, цей дивовижний світ надбань людського інтелекту, що називаємо загальним словом «культура», знову, а особливо тепер, наповнює наш час та наші емоції, як черговий морський приплив наповнює венеційські лагуни.

Джерело: НВ

“Культура в режимі очікування” — спільний проект Українського ПЕН і НВ, в межах якого провідні українські інтелектуали — письменники, філософи, журналісти і вчені — міркують про те, що чекає на культуру, Україну і світ після карантину і глобальної кризи, які поставили наше життя на паузу. Всі тексти шукайте за тегом #Культура в режисі очікування

Проект реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.