Кола на воді. Як і для чого працюють літературні резиденції

Опубліковано: 25.11.2020,  Переглядів: 26

Минулоріч видання “Читомо” до 70-річчя письменника Харукі Муракамі зібрало його професійні поради. У списку ані слова про талант чи натхнення, але в кожному пункті є нагадування про рутинну, подекуди тяжку, інтелектуальну працю. Як-от: багато читати, дотримуватися режиму, зважати, що для написання треба фізична витривалість і концентруватися на одній справі. Врешті він стверджує: “Ми ― це щоденна робота прозаїка”. 

Зважаючи на ці поради, можна виснувати: письмо або ж перекладацтво ― це повноцінна робота, що потребує сил, часу та ресурсів. Це підтверджує і письменник Сергій Жадан, говорячи, що для літератури потрібні час, умови та щоденна фізична праця. Проте, на жаль, письменницькі реалії часто інакші ― відволікає вирішення фінансових та побутових питань, є необхідність працювати над кількома проектами одночасно. Вирішення цих проблем може дати літературна резиденція. 

Що таке літературна резиденція?

Літературна резиденція ― це, передусім, фізичний простір (дім, вілла, квартира), що надають письменнику чи письменниці. Часто на додачу є стипендія, список рекомендованих подій для відвідування, людину знайомлять з місцевою мистецькою спільнотою і дають можливість стати частиною літературної мережі резиденції. Проте головне ― час. На певний період письменник чи письменниця отримують можливість сконцентруватися тільки на своєму романі чи збірці, не відволікаючись на інші справи. 

У Західній та Центральній Європі літературні резиденції ― поширена практика. Наприклад, Вілла Деціюша у Кракові, яку перетворюють на мистецький центр спільні зусилля мистецьких фондів і місцевої влади, KulturKontakt Austria, що завдяки Австрійській федеральній канцелярії має близько пів сотні квартир у Відні та Зальцбурзі, Вілла Вальдберта, що приймає митців за підтримки місцевої мюнхенської влади.

Умовою перебування у резиденції може бути відвідування певних подій, написання есею, ведення блогу чи допомога у певній структурі (наприклад, книгарні). Та зазвичай запрошення обмежується обов’язковою згадкою про резиденцію наприкінці створеного там тексту. 

Резиденції, що стосуються літератури, можуть бути письменницькими, перекладацькими, поетичними, репортажистськими, дослідницькими. Тривають від кількох тижнів до року, та найчастіше робота в такому форматі триває від місяця до пів року. 

Незважаючи на популярність формату у Європі та залученість до резиденцій українських письменників і письменниць, в Україні літературних резиденцій довгий час не існувало.

Перші подібні проекти стартували аж у 2013 році ― “Станіславський феномен” і Meridian Czernowitz. І Івано-Франківськ, і Чернівці є містами з літературним минулим і сьогоденням, тож поява резиденцій саме там ― цілком логічна. До Meridian Czernowitz приїжджають працювати над перекладами прози та поезії з української на німецьку, а у “Станіславський феномен” запрошували молодих письменників. Резиденцію у Чернівцях спонсорували німецькі партнери, а в Івано-Франківську збирали бюджет на спільнокоштах. Щоправда, обидві зараз призупинили роботу. Також у той же період почала роботу короткострокова резиденція від Літературного центру імені Аґнона у Бучачі

Організатори, почесні гості та учасники Карпатської літературної резиденції-2017. Фото “Читомо”

Їм на зміну прийшли Карпатська та Харківська літературні резиденції. Карпатська літературна резиденція з’явилася як проєкт, підтримуваний готельним комплексом “ТАОР ― Карпати”. За три роки резиденція прийняла понад два десятки гостей, що писали та перекладали. Учасники створили власний проєкт-резиденцію “Побратимці”. Шкода, що і ця резиденція нині на паузі.

Інший приклад ― Харківська літературна резиденція, заснована Українським ПЕН. Перші два сезони проєкту підтримала Харківська обласна державна адміністрація, цього року – Український культурний фонд. Організаційним партнером резиденції став Харківський літературний музей. 2020 року ПЕН також провів першу онлайн-резиденцію для німецьких перекладачів та перекладачок української літератури. 

Минулоріч про створення літературної резиденції також заявили у Львові ― наразі триває підготовка до старту, але в місті вже провели за іншою програмою від Міста літератури ЮНЕСКО кількатижневу перекладацьку резиденцію. 

Харківська літературна резиденція: як це працює

Літературна резиденція у Харкові стартувала 2018 року. Резиденція діє протягом року, тож учасник чи учасниця можуть провести у місті будь-який заздалегідь визначений місяць. Мета ― робота над прозою та знайомство з Харковом, тож резиденція забезпечує проживання, харчування, витрати на дорогу та надає стипендію для знайомства з культурним життям міста і регіону. 

Натомість резидент чи резидентка повинні виконати кілька вимог: брати участь у промоції проєкту, проводити місцеві читання чи творчі вечори, зазначити наприкінці твору, що праця над ним тривала в резиденції та написати підсумковий есей. 

Що ж писали учасники та учасниці? 

2018 року резиденткою була письменниця Люба-Параскевія Стринадюк. До Харкова вона приїхала, щоб вивчати життя і творчість Гната Хоткевича і його Гуцульський театр. У підсумковому есеї Люба описує перебування в місті як постійний діалог з Хоткевичем ― вулиці, де він жив, коли ті носили інші назви, будинок “Слово”, кав’ярня “Централь”, місця його навчання й праці. У її есеї Хоткевич ― це ще й Харків, ще й резиденція і ставлення до неї як до гості: “Хоткевичу важлива не тільки моя дослідницька діяльність на резиденції, пошук й опрацювання матеріалів, пов’язаних з його постаттю. Він також дбає про мої відчування у цьому місті, про затишок і мій щоденний побут: “Тебе завтра переселять у теплішу кімнату, бо в цій дує з вікон. Тобі тут студінь, ти тут мерзнеш. Там тобі буде тепло. І затишно”

Люба-Параскевія Стринадюк вивчала на резиденції в Харкові життя і творчість Гната Хоткевича

Наступного, 2019 року, до резиденції прибуло вже четверо ― письменник Любко Дереш, перекладачка Ярослава Стріха, німецький письменник Міхаель Целлер та поетка і прозова авторка Катерина Калитко. 

Любко Дереш під час перебування в резиденції писав роман про Україну та епоху постправди, а Ярослава Стріха перекладала роман Transcription британської письменниці Кейт Аткінсон. Міхаель Целлер, що вже бував у Харкові ще в 90-х, завершував тут цикл оповідань для збірки короткої прози, а Катерина Калитко працювала над книгою про “маленьких людей” на тлі 1917-1921 років, коли Україна робила потуги до державності. 

“Але, звісно, насамперед я хотів попрацювати (завершити — а як ні, то бодай, зробити серйозну борону в цьому керунку) над романом, котрий, як планується, мав би вийти у вересні. Роман присвячений темі постправди, і на етапі, коли я дізнався, що став переможцем конкурсу Харківської літературної резиденції, я вже перевалив за середину, тож, можливо, найбільше, чого потребував — це тиші та ізольованості”, ― пригадує в своєму есеї Любко Дереш (а ми відразу пригадуємо про потребу в просторі й часі для письменника). 

Ярослава Стріха ж більше часу провела з містом: “До Літературної резиденції я ніколи не бувала у Харкові, але, звичайно, як усі читачі української літератури, була певна, що непогано його уявляю. Подекуди, звісно, віджартовувалася: мовляв, насправді ніякого Харкова не існує, Харків – це вигадане місто, створене спеціально для того, аби там розгорталися літературні сюжети. […] Адже, очевидно, це одна справа – приїхати в місто, скажімо, на вихідні, з чітким списком, що ти хочеш побачити, що тобі від нього треба: відбираєш у міста перелік краєвидів і досвідів, як кістку з рота у пса. Такі короткі загарбницькі вилазки – це про тебе саму, про те, що ти хочеш взяти: не про місто і те, що воно може чи хоче запропонувати. […] Натомість геть інша справа – опинитися там на довший час. Тоді починаєш із містом зживатися і домовлятися, як із живим; міста ласкаві, вони зазвичай пробачають твої спрощені уявлення, стереотипи й упередження. Харків був дуже ласкавий і щедро ділився своїми химерами й дивовижами. Урешті, найсильніші враження виявилися найменш передбачуваними. Їх напевно не отримала би при короткій туристичній вилазці-поході на місто з чітким, заготованим заздалегідь списком, що потрібно відвідати, як списком покупок”.

Пізніше в інтерв’ю для Українського ПЕН вона пригадувала вже більш прозаїчно: “У мене насправді добра третина життя минула в академічно-робочому туризмі й житті з валізи, від аспірантури на іншому континенті до літніх шкіл і конференцій по різних країнах – я дуже ціную цей формат, проміжний між туризмом і еміграцією, і досить затишно в ньому почуваюся. З одного боку, встигаєш обрости улюбленими прогулянковими маршрутами і прекрасними знайомствами. З іншого боку, не встигаєш познайомитися з менш приємними сторонами життя штибу черг у Київенерго. Звичайно, з часом перестаєш очікувати, що в новому місці оприявнишся собі якось радикально інакше – всі старі звички з тобою, але посеред інших прекрасних будівель і в товаристві нових чудових людей. Саме це й отримала”. 

2020 року, незважаючи на пандемію, Харківська літературна резиденція прийняла чотирьох учасників та учасниць: прозаїка Максима Беспалова, перекладачку Тетяну Родіонову, прозаїка Банди Шолтеса та перекладача Юрія Матевощука

Максим Беспалов працював над романом про українську еміграцію до США, Тетяна Родіонова перекладала роман Томаса Вулфа, Банди Шолтес писав оповідання для збірки, а Юрій Матевощук працював над українським перекладом Корнелія Філіповича. 

Цьогоріч Харківська літературна резиденція отримала у користування квартиру в легендарному письменницькому будинку “Слово”.

Першим резидентом, який місяць жив і працював у будинку “Слово”, став письменник Банди Шолтес

Ось як пригадував значимість цього місця для харківського та українського літературного процесу прозаїк Максим Беспалов: “Ніч із 7 на 8 жовтня 2020 року. Вечірка на честь закінчення цьогорічної резиденції. Ніколи ще за останні вісім десятиліть у будинку “Слово” не було стільки літераторів одночасно. Письменники, журналісти, перекладачі, культурні менеджери, музейники – вони зібралися разом у квартирі Петра Лісового, де першим новим мешканцем став Банди Шолтес, щоб нарешті відсвяткувати дійсність: будинок “Слово” знову наш! Лунає музика, звучать тости, зачитуються поетичні рядки. У книжковій шафі, яка залишилася порожньою після попередніх власників, з’явилися перші книжки: твори авторів, які заїхали в будинок “Слово” 90 років тому, а також нинішніх резидентів. Тоді для когось він став сходинкою вгору, для більшості – останнім прихистком перед смертю. Є величезна надія, що цього разу історія складеться краще, що “люди Жадана” нарешті переможуть [“людей Кернеса”]”. 

“У Харкові я перекладаю роман Томаса Вулфа “Додому нема вороття”. І тут тема віднайдення та відчуття свого дому мені особливо суголосна, ― пише після свого перебування на резиденції Тетяна Родіонова. ― Я вже звикла жити на два міста (Хмельницький і Київ), аж ось якогось вечора, ідучи середмістям і дивлячись на підсвічене західним сонцем небо, раптом зловила себе на думці, що Харків цілком уже відчувається третім у цьому списку. […] Вулф говорить, що додому нема вороття, бо дім – це постійно змінна, а не константа”.

Як потрапити на Харківську літературну резиденцію

Відбором гостей резиденції займається журі. До першої резиденції заявки розглядали Оля Гнатюк, Сергій Жадан, Андрій Курков, Іван Андрусяк і Галина Крук. Згодом склад змінювався, проте Сергій Жадан і Андрій Курков є в ньому незмінними. 

Спершу потрапити на резиденцію могли автори та авторки, що мають уже дві надруковані книжки, проте тепер цифра зросла до трьох. До заявки входять дати перебування в місті, короткий лист-обґрунтування участі та біографічна довідка. Необхідно додати також синопсис або фрагмент твору, над яким працюватимуть на резиденції, а також рекомендацію авторитетного колеги чи коліжанки по літературному чи перекладацькому цеху. Про результати зазвичай стає відомо за два тижні після завершення прийому заявок. 

Чому нам це потрібно

Літературна резиденція та її результат ― це радше робота на майбутнє та пам’ять про минуле. Можливо, саме через відсутність відсутність легко прораховуваних KPI цей формат досі не поширений в Україні ― його з меншою охотою підтримує місцева влада, аніж, до прикладу, короткотривалі фестивалі.

В основному резиденції ― не лише літературні ― реалізовують за підтримки культурних інституцій. Наприклад, Український культурний фонд за останні два роки підтримав 29 резиденцій, а цьогоріч, незважаючи на пандемію, десять проєктів. 

“За останні роки в Україні з’явилося кілька літературних резиденцій – котрісь призупинили діяльність, інші змушені були поставити проєкт на паузу, — говорить віце-президентка Українського ПЕН, координаторка Харківської літературної резиденції Тетяна Терен. — Задумуючи з ЛітМузеєм резиденцію в Харкові, ми хотіли забезпечити її сталість, щоб українські автори й авторки знали, що у них щороку є така можливість. На жаль, ми досі натикаємося на нерозуміння важливості резиденцій серед представників органів місцевого самоврядування чи потенційних меценатів. Хоча вже за кілька років резиденція змінює сприйняття регіону, впливає на літературний процес, налагоджує важливі для розвитку культури міжрегіональні зв’язки”.

Письменник Тарас Прохасько в інтерв’ю львівському виданню “Високий замок” каже, що резиденція для молодого автора не передбачає наукової складової: “Швидше, це зміна середовища на більш концентроване, мистецько насиченіше. Це такий собі творчий допінг”

Один з членів журі Харківської літературної резиденції, письменник і президент Українського ПЕН Андрій Курков, вважає, що резиденції дають не лише можливість працювати без обтяжливих рутинних думок, а й побачити інакше свою тему завдяки зміні оточення: “Історія Харкова ХХ сторіччя може допомогти зрозуміти історію України, її сьогоднішніх і проблем, і досягнень. Літературна резиденція в Харкові – це чудова нагода збагатитись знаннями, відчуттями, розумінням різних історичних впливів на сьогодення і одночасно – докласти свого часу і таланту для того, щоб історії Харкова і всієї України, документальні чи вигадані, були почуті за межами цього загадкового міста, а може, і за межами країни”.

За прикладом Харківської літературної резиденції, що через майже сто років після репресій радянською владою українських письменників повернула літературу в будинок “Слово”, можна відновлювати чи створювати літературні бренди міст. Разом з тим місто отримує можливість загоїти власні історичні рани, коли з його минулим працюють. 

Організатори, учасники та гості на вечірці в будинку “Слово” з нагоди закриття третього сезону Харківської літературної резиденції

Подібні літературні резиденції ― це поштовх і промоція для міста і регіону. Заступниця директорки Харківського ЛітМузею Тетяна Пилипчук каже, що важливо наново маркувати Харків як місто, де є не лише літературна традиція, а й можливість шукати нові сенси. Без цього неможливо скласти правдиве цілісне уявлення про українську культуру. Але й самі містяни та містянки цікавляться резиденцією: “Завжди цікаво подивитися на своє місто через оптику іншої людини, розгледіти щось досі не бачене. І навпаки, важливо знати, що про твоє місто говорять в інших містах, країнах. Що воно вигулькне десь на сторінках хорошої літератури — можливо, не завжди в назвах, але в ідеях, образах, досвідах”. 

Літературна резиденція дає місту можливість побачити власну полікультурність, а прибулим ― відкрити для себе новий формат співжиття, отримати діалог з містом й іншим культурним контекстом. При цьому про цей досвід можуть розповісти саме ті, кому це вдається найкраще ― письменники і письменниці. 

Письменник Василь Махно переконаний, що резиденції дають поглиблене розуміння міста та відновлюють втрачену пам’ять: “Під час радянського союзу пам’ять про пограничні землі, багатокультурний простір вивітрилася. Підняття історії, розпушування цього ґрунту є надзвичайно важливим, щоб через ці нюанси ми могли подивитися на самих себе, на історію, на минуле, наші стосунки і травми. Без цього не може бути поступу вперед, особливо в сучасній Україні, де є очевидна незбалансованість суспільства”.

Провідна фахівчиня з управління проєктами програми “Навчання. Обміни. Резиденції. Дебюти” Українського культурного фонду Ольга Шаріпова каже, що для помітних результатів резиденції потрібні п’ять-десять років. Але і це тільки в тому випадку, якщо є стала підтримка: “Незважаючи на теперішні труднощі, ми збільшуємо фінансування резиденцій. Це феномен для країни, можливість творення горизонтальних зв’язків, вибудування культурної спільноти. І що більше таких подій буде системними, то краще буде для країни. Наше завдання ― це мережування і розвиток приватних стосунків. Це саме мереживо ― дрібні точкові особисті досвіди, з яких виростають найбільш міцні стосунки і співпраця”. 

Тетяна Терен називає ці зв’язки і мережива “колами на воді” ― впливом, що виходить далеко за межі безпосередньої взаємодії митця і резиденції. Юлія Джугастрянська, кураторка Карпатської літературної резиденції зазначає, що важливо підтримувати тих, хто є голосом української культури за кордоном: “Це сприяє розпізнаванню смислів у нашій літературі. Ми готові переносити наш формат на інші регіони, щоб було більше точкових глибинних дотиків до української культури для тих, хто може цю культуру потім максимально точно, глибоко, соковито передати своїм читачам”. 

Що ж до інших регіонів, то наразі створити літературну резиденцію готовий тільки Львів. Богдана Брилинська, керівниця проєкту “Львів – місто літератури ЮНЕСКО” каже, що це дасть можливість місту набути різноманіття, познайомитися з іншими культурами і відкритися їм. Врешті, це стосується не лише Львова, але наразі не скрізь розуміють масштаб впливу літературних резиденцій на місто, країну та спільноту. 

Підготувала Оксана Расулова