Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Ясудзо Масамури

548
Роздрукувати
Рябчук Микола
Рябчук Микола
Почесний президент
Кіно на вікенд: Микола Рябчук про фільми Ясудзо Масамури

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Ясудзо Масамури:

Як і Кон Ітікава, Ясудзо Масамура (1924–1986) не належить до найбільш знаних у нас японських кінокласиків, хоча зняв 58 фільмів (приблизно третину з яких можна знайти у мережі) й отримав незаперечне визнання серед фахівців. На це може бути кілька причин, одна з них – азійське кіно у нас досі багато хто сприймає як своєрідну "екзотику"; друга, ймовірно, – відсутність його робіт на головних євро-американських кінофестивалях; третя – сама специфіка його творчості, відбита зокрема й у заголовках статей про нього: "Оповіді про звичайне собі безумство", "Пристрасть і надмір", або ж – "Жорстока краса Ясудзо Масамури" (так називалась двотижнева ретроспектива його кінофільмів у Великобританії).

Масамура, як пишуть біографи, прилучився до кінематографу з найраніших літ, заприятлювавши ще в дитсадку із сином власника кінотеатру й отримавши таким чином практично необмежений доступ до кінозалу. Наприкінці війни потрапив до війська і (за непевними даними) побував у полоні, після чого влаштувався у Токіо асистентом на кіностудію. 1951 року закінчив університет, а наступного – виграв стипендію, яка дала йому змогу поїхати на навчання до Риму, в Centro Sperimentale Cinematografia, де в той час серед викладачів були Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті та Мікеланджело Антоніоні.

Повернувшись 1955 року з Італії, Масамура працював асистентом у двох уже визнаних на той час кінокласиків – Кендзі Мізоґучі та Кона Ітікави, перш ніж дебютував 1957 року із власним фільмом "Поцілунок". Здається, лиш тут можна догледіти його "італійський" (неореалістичний) вишкіл. А втім, він ще зробить у 1966 році в такому ж ("європейському") стилі потужну (анти)воєнну стрічку "Червоний ангел", – один із найкращих творів на цю тематику у світовому кіно. Сам Масамура стверджував, що його не захоплює соціальність (притаманна неореалізмові), оскільки в японському – жорстко регламентованому й стратифікованому – традиціоналістському суспільстві немає простору ні для свободи, ні для індивідуальності. Його герої (а частіш – героїні) – це люди пристрасті, часто сліпої й переважно фатальної, нищівної й саморуйнівної. Та водночас – це дуже сильні характери, по-своєму цілісні й наполегливі, затяті до одержимості, керовані радше вітальними інстинктами, ніж інтелектуальною рефлексією.

image

Найкращий фільм (із тих, що я бачив) – "Колискова землі" (1976), позірно невибаглива розповідь про дівчину-підлітка, продану у бордель на далекий рибальський острів, проте перетворена режисером у персонажа могутньої притчі з надзвичайно глибокими метафорами й насиченою символікою. Ще я радив би подивитися, крім дуже сильного і пронизливого "Червоного ангела", дві гротескні і перверсивні (на різні лади) історії – макабрично-сюрреального "Сліпого звіра" (1969) та жорстокий романс із притчевим, майже-фантастичним сюжетом "Татуювання" (1966).

Дещо слабшим видався мені фільм "Пристрасть" (1964, за романом Дзюнітіро Танідзакі "Свастика") – може, тому, що цікавішу екранізацію цього тексту зробила Ліліана Кавані ("Берлінський роман", 1985), перенісши дію в нацистську Німеччину і надавши творові такої нелюбої чи, радше, байдужої для Масамури соціальності. Втім, серед фільмів, які я побачив, принаймні один можна визнати гостросоціальним – "Чорний автомобіль" (1962), про жорстоку (і аморальну) конкурентну боротьбу між автобудівними компаніями. Ця річ не вирізняється, однак, видатними мистецькими якостями, хоча й тут, як і в усіх стрічках Масамури, сюжет розвивається гостро й захопливо, а головні герої – люди бурхливих емоцій та рішучих дій.

Масамуру вважають провісником т. зв. "нової хвилі" (за аналогією до французької Nouvelle Vague), хоча сам він себе з нею не ототожнював. До такого рубрикування істотно приклався його молодший сучасник Наґіса Осіма, який захоплено привітав Масамурин дебютний фільм, назвавши його одним із найяскравіших явищ японського кіно, а згодом присвятив йому і кільком іншим молодим колегам цілу програмну статтю під назвою "Прорив? Модерністи у японському кінематографі". Всі, хто бачив "Імперію почуттів" (1976) чи "Імперію пристрастей" (1978) самого Осіми, легко догледять потужний вплив Ясудзо Масамури на його творчість.

На жаль, я не зміг подивитися (поки що) кількох Масумуриних фільмів, які зараховують до найкращих, зокрема – екранізацію творів Кендзабуро Ое ("Псевдостудент", 1960), Ясунарі Кавабати ("Тисяча журавлів", 1969), Юкіо Місіми ("Музика", 1970) та Тікамацу Мондзаемона ("Самогубство закоханих у Сонедзакі", 1979), а також – уже згадуваний дебютний "Поцілунок". Можливо, мені пощастить більше на платних сайтах чи в зарубіжних DVD-колекціях (після зняття прикордонного карантину), тож я сподіваюся ще до творчості цього режисера повернутися.

29 квітня 2021
548
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: