Кіно на вікенд: Микола Рябук про фільми Кона Ітікави

Опубліковано: 22.04.2021,  Переглядів: 55

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про фільми Кона Ітікави:

“Зізнаюсь, я донедавна не бачив жодого фільму Кона Ітікави (1915-2008) і навіть, здається, не чув його імені, хоча режисер за своїх 92 роки зняв майже сотню фільмів у різних жанрах, отримав чимало призів (зокрема – нагороду журі у Каннах-1960 за “Ключ”, та премію BAFTA-1965 за “Токійську олімпіаду”), і заслужив, на думку багатьох критиків, місце в четвірці найвизначніших творців японського повоєнного кіно (поряд з Акірою Куросава, Кензі Мізоґуті та Ясудзіро Одзу).

Його фільм “Полум’я” (1958, за романом Місіми “Золотий храм”) вразив мене подвійно – і тому що був справді дуже добрим, і тому що виявився навіть кращим, потужнішим, від бездоганного, здавалося б, фільму Йоїті Такабаясі (1976) за цим же твором. Це спонукало мене подивитися ще пів дюжини його фільмів, найчастіше згадуваних критиками, і мушу сказати, що всі вони того варті. Насамперед це – “Бірманська арфа” (1956, номінована на Оскара і відзначена у Венеції) та ще один (анти)воєнний фільм – “Польові вогні” (1959), а також – “Помста актора” (1963), – з якої, власне, й радить починати знайомство з творчістю Ітікави шанований мною BFI (British Film Institute). Ймовірно, це слушна порада, бо “Арфа” й, особливо, “Вогні” – дуже важкі фільми, можливо, навіть нестерпно важкі для багатьох глядачів.

“Помста актора” – теж нелегка, але досить естетська робота, підкреслено театралізована (головну роль виконує знаменитий актор театру кабукі Кадзуо Хасеґава), з авантюрним сюжетом і легкими, зумисними чи незумисними, алюзіями до “Гамлета”. Річ надзвичайно японська й, можливо, це додаткова причина починати знайомство з Ітікавою саме з неї. Хоч я й далі залишаюсь насамперед при “Золотому храмі”, тобто при “Полум’ї”.

Любителі мелодрами можуть подивитися дуже якісну стрічку “Молодший брат” (1960), любителі документалістики – “Токійську олімпаду” (1965), а любителі жанру survival – дуже милий, захопливий і зворушливий фільм “Сам-один через Тихий океан” (1963, прем’єра в Каннах). Легко помітити, що свої найкращі фільми Кон Ітікава зняв у 50-60-х роках, і майже всі (понад 30 робіт) – за сценаріями своєї дружини Натто Вада, з якою познайомився невдовзі після війни на кіностудії, де вона працювала перекладачкою. У 1965-му вона, однак, полишила сценарну працю, заявивши, що не може сприйняти нову кіномову, спосіб презентації матеріалу, бездушну прорахованість-розкалькульованість усього твору. Йшлося, скоріш за все, про (реальне чи гадане) засилля в Японії голівудського кіно й голівудського стилю.

Останній свій фільм “Клан Інугамі” (2006) Ітікава зняв у 90 років. Був то кольоровий рімейк його власного чорно-білого фільму з такою ж назвою тридяцятилітньої давності. Критики визнали фільм невдалим, бо ж навіть із кольором справді важко вдруге ввійти у ту саму річку, а тим більше – у досить похилому віці. Проте за рік до смерті Кон Ітікава зробив критикам ще один сюрприз – знявся в ролі режисера (sic) у детективному фільмі Кокі Мітані “Чарівна година” (The Magic Hour, 2008), що дотепно пародіює власний Ітікавин фільм 1961 року “Десять чорних жінок”. Обидва фільми є в інтернеті, тож я раджу всім любителям чорного гумору неодмінно їх подивитися.

Кон Ітікава мріяв замолоду стати художником, починав кар’єру як творець мультфільмів, захоплювався Чапліном і Діснеєм, і все життя називав себе “ілюстратором” (“картуністом”). Око художника виразно помітне у кожному його фільмі, у кожному кадрі – надзвичайно вивіреному й експресивному. Він, безумовно, створив власний почерк і галерею власних героїв – самотніх індивідів, які “з вибору або з випадку опиняються поза своє спільнотою”. Кілька років тому у Токіо відкрили невеличкий музей, присвячений режисерові та його дружині, – на місці його колишнього дому, забудованого тепер хмарочосами”.