Кіно на вікенд: Микола Рябук про екранізації за творами Юкіо Місіми

Опубліковано: 16.04.2021,  Переглядів: 99

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про екранізації за творами Юкіо Місіми: 

“Трикратний кандидат на Нобелівську премію, актор, майстер кендо, гомосексуал, вишколений військовий пілот, культурист, командир приватної армії, кінорежисер і націоналіст, який убив себе після безуспішної спроби запалити японських військових своєю промовою на повстання, знаний головно за псевдонімом Юкіо Місіма, був свого часу японським романістом номер один, але й водночас – чимось набагато більшим”. Так починається документальний фільм Бі-Бі-Сі, випущений торік з нагоди п’ятдесятиліття загибелі видатного, дарма що надзвичайно контроверсійного, японського письменника.

Мова фільму доволі проста, а головне – чітка, тож подивитися його на ютюбі може кожен, хто мінімально володіє англійською. Але є ще й два дуже добрих фільми з озвучкою – уже згадуваний мною “Місіма: життя в чотирьох розділах” (1985) Пола Шрейдера та “Місіма: фінальний розділ” (2012) Кодзі Вакамацу (обидва є у вільному доступі). Фільм Вакамацу ближчий до документалістики, тож я радив би починати з нього, натомість Шрейдера приберегти на закінчення: це досить рафінована варіація на теми не тільки Місіминого життя, а й творчості, тож знання деяких його речей, зокрема “Золотого храму” (1956) хоч і не є необхідним, та все ж бажаним.

Та насамперед я радив би прочитати (є в інтернеті) розкішний есей Умберто Еко “Ур-фашизм” (1995), який дає для розуміння творчості Місіми, здається, більше навіть, ніж знання його біографії. Фашизм (“ур-фашизм”) Місіми не слід плутати із нацизмом і, взагалі, він не має якогось агресивно-ексклюзивістського, нео-імперського характеру. Радше – є досить типовою для сучасного світу реакцією на модерність (і пост-модерність), на глобалізацію і пов’язані з нею реальні й уявні загрози національній культурі, “душі”, традиції. Звідси – неприязнь до демократії, яка часто обертається охлократією, до конституції, яка зводить нанівець божественну суть імператора, і до “зеленого (доларового) змія”, який “кусає груди Японії”. На відміну від лівих, які розташовують свою безкласову утопію у майбутньому, праві шукають її в ідеалізованому минулому, де панує меритократія, самурайська шляхетність і висока сінтоїстська духовність.

Як і багато митців, Місіма був поганим політиком, але чудовим творцем, автором трьох десятків романів, близько 50 п’єс, безлічі есеїв та оповідань. Усі вісім його екранізованих творів (які я знаю) варто побачити. Насамперед – “Золотий Храм” у двох режисерських версіях: конгеніальну, хоч і віддалену від тексту чорно-білу стрічку Кона Ітікави “Полум’я” (1958) та пізнішу, теж добру, хоч і, може, занадто до тексту прив’язану роботу Йоїті Такабаясі (“Золотий храм”, 1976).

Далі – невеличкий драматургічний шедевр у стилі театру но, поставлений Інґмаром Берґманом у Шведському Королівському театрі (1992), “Мадам де Сад” (є з субтитрами на ютюбі). І ще дві “європейські” екранізації Місіми – “Моряк, який втратив прихильність моря” (The Sailor Who Fell from Grace with the Sea, 1976) Люїса-Джона Карліно та “Школа плоті” (L’ École de la chair, 1998) Бенуа Жако, з дуже доброю, як завжди, Ізабель Юпер у головній ролі.

Японських екранізацій, припускаю, було набагато більше, але мені пощастило знайти лише дві – дуже сильний фільм Кендзі Місумі “Меч” (1964) та “Весняний сніг” (2005) Ісао Мікісади – перша частина епічної Місіминої тетралогії “Море плодороддя”. І нарешті – невеличкий, на пів години, фільм самого Місіми “Патріотизм” (1966), присвячений невдалому путчеві офіцерів 1932 року, що виявився невдовзі для автора самосправджувальним пророцтвом. Фактично це історія харакірі, розіграна в стилі театру но, без слів, лише з титрами між короткими розділами, для двох акторів, один із яких – сам Місіма. Щось середнє між філігранною чорно-білою фотосесією і витонченою пантомімою. Квінтесенційний Місіма, уся творчість якого – боротьба за красу, котра зачаровує, і з красою, котра занапащує. Одне слово – усе про смерть.

Після його загибелі дружина зажадала знищити усі копії. Одну, однак, вдалося знайти 2005 року в коробці з-під чаю. Фільм є на ютюбі, з англомовними титрами. Зрештою, там і без них усе зрозуміло.

А от абстрактного слова “Патріотизм”, як стверджують фахівці, у японській мові немає. Ієрогліф, найближчий до цього поняття, означає “турбота про свою країну”.