Кіно на вікенд: Микола Рябчук про останній фільм Романа Балаяна

Опубліковано: 05.08.2021,  Переглядів: 118

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про останній фільм Романа Балаяна: 

“Про новий фільм Балаяна “Ми є… Ми поруч” говорилося значно більше перед його прем’єрою, ніж опісля, – що назагал є поганим знаком для будь-якого мистецького твору. Ці розмови, щоправда, були не так результатом цілеспрямованої PR-промоції (хоча українська кіноіндустрія, слід віддати належне, поступово опановує й цю галузь). Радше – істотним чинником (“інфоприводом”) був ювілей митця (Романові Балаяну у квітні виповнилося 80), а також – повсюдно відзначений факт, що “Ми є…” – не лише перший фільм режисера по восьмилітній перерві, а й перший у його творчості україномовний.

Відразу зазначу, що мова у цьому фільмі не гірша, ніж у більшості інших, зроблених в Україні, тобто вона, як і майже скрізь, – подібно штучна, явно-перекладна, “театральна”, занадто правильна – без неминучих у нормальній розмовній мові редукованих фраз і слів, ненормативних вкраплень (не конче лайливих), ідіоматичних зворотів, інверсій, інтонаційних імпровізацій. Більшість українських акторів досить добре володіють українською мовою на різні фахових дикторів, проте розмовний регістр у них досить убогий, тому що вони зазвичай не практикують української у повсякденні, а отже й не вміють її легко і вправно (грайливо, ба іронічно) достосувати до найрізноманітніших ситуацій, погратися нею – і лексично, і стилістично, і фонетично, тобто – зімпровізувати.

Звідси, гадаю, відчуття дерев’яності. Ось простий приклад: герой із подивом помічає, що героїня одужала, тобто температура раптово спала, й вигукує: “Це ж треба!.. Все вже у нормі!..” Насправді жоден україномовець не промовлятиме так до себе (бо ж поруч нікого нема, а героїня спить). Він вигукне “вау”, “овва”, “ти ба”, “ого”, “о блін” (“о млинець”, якщо з гумором), “о, ч-чорт”, “о холєра”, проте не вигукуватиме калькованого “это же надо!”, бо це вже театр перед мікрофоном. Ахтем Сеїтаблаєв має проблеми не лише з мовним нюансуванням свого героя, а й загалом із психологічним. Він забагато кричить, рвучко жестикулює, поводиться істерично, – це можна, звісно, пояснити пережитим нервовим стресом, проте таке пояснення – занадто очевидне, а реакція – занадто прямолінійна, адже акторська майстерність передбачає ще й уміння передавати складні емоції паузами, мовчанням, мімікою, лаконічними жестами. Його партнерка Катерина Молчанова виглядає на цьому тлі значно природніше; щоправда, й роль у неї простіша, чи, краще сказати (щоб не спойлити), одновимірніша.

Сказане не означає, що фільм поганий і не вартий уваги. Навпаки, я настійно раджу його подивитися – і тому, що всі фільми Балаяна варті уваги (крім хіба що невибагливого раннього комедійного скетчу “Ефект Ромашкіна”, 1973), і тому, що традиційна для його героїв колізія між свободою і відповідальністю набуває тут нового цікавого виміру, і тому що фільм фантастично атмосферний і “київський”, зокрема завдяки чудовому операторові Богдану Вержбицькому, із яким Балаян давно співпрацює. Та й тому просто, що нема іншого способу підтримати українське кіно, крім як віддати на нього хоч раз на місяць 80 гривень – замість нарікати у фейсбучних бульбашках на його відсутність, погану якість чи тотальне засилля 95-х кварталів.

А ще, сподіваюся, фільм спонукає декого переглянути давніші Балаянові фільми, – тим більше, що вже виросло покоління, яке тих фільмів у прокаті не бачило й могло бачити, хоча декотрі з них – це вже класика: “Польоти уві сні та наяву” (1982), “Філер” (1987), “Ніч світла” (2004, за гарним оповіданням Олександра Жовни та сценарієм завше напрочуд фахового Рустама Ібрагімбекова), а також кілька добротних екранізацій російської класики – єдиного, що дозволялося знімати у Києві за совєтських часів поза межами неодмінного соцреалізму (якому Роман Балаян, слід віддати належне, не зробив жодної поступки). Мені найбільше подобаються “Каштанка” (1975) і “Перше кохання” (1995), хоча “Бірюк” (1977) і “Поцілунок” (1983) теж варті уваги.

А ще я радив би подивитися “Два місяці і три сонця” (1998), де чеченська війна драматично відлунює в долі героїв (фільм робився в Росії, де такі речі в той час іще дозволялися). А також – “Райські птахи” (2008), де мотив зради й донощицтва, віртуозно деконструйований у “Філері”, переосмислюється тепер уже на новочасному ґрунті: та сама політична охранка, але вже під назвою КҐБ, так само знищує тут своїх опонентів – і фізично, й морально.

Почати або й продовжити знайомство із Балаяном можна з будь-якого фільму, бо ж усі вони є в інтернеті, та я радив би почати з “Ми є… Ми поруч” – поки ця річ справді є зовсім поруч, у наших кінотеатрах”.