Кіно на вікенд: Микола Рябчук про “Владу пса” та інші фільми Джейн Кемпіон

Опубліковано: 30.09.2021,  Переглядів: 69

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про “Владу пса” та інші фільми Джейн Кемпіон: 

“Джейн Кемпіон прославилася 1993 року фільмом “Піаніно”, здобувши за нього низку нагород, включно з Золотою пальмовою гілкою в Каннах та Оскаром за найкращий оригінальний сценарій. То був її третій повнометражний фільм, після розкішної чорногуморної комедії “Любонька” (Sweetie, 1989), із чудесним набором по-різному схиблених персонажів та ситуацій, та після добротного біопіка “Ангел при моєму столі” (1990) за автобіографічним твором новозеландської письменниці Дженет Фрейм, котру лише несподівана літературна премія за збірку оповідань порятувала в останню мить від призначеної їй у психлікарні лоботомії.

Згодом Джейн Кемпіон зняла ще кілька гарних і різних фільмів, проте їй, схоже, так і судилося протягом наступних майже тридцяти років залишатися головно або й виключно авторкою прославленого “Піаніно”. В цьому була певна несправедливість, тому що кожен її новий фільм виявляв її нові зацікавлення і підходи, розширював тематичні обрії, а водночас унаочнював певну тяглість – зокрема увагу до сильних жіночих характерів, які не бажають бути ні жертвами, ні об’єктами чужої волі, та сталу зосередженість на конфліктних, суперечливих, амбівалентних почуттях і реакціях.

Це стосується і чудової екранізації “Жіночого портрету” Генрі Джеймса (The Portrait of a Lady, 1996), і магічно-зловісного “Темного боку пристрасті” (In the cut, 2003, – дослівно “в перерізі” чи, я би це переклав, “по живому”), і біопіка про Джона Кітса (а насправді – про його наречену Фані Брон) “Яскрава зірка” (Bright Star, 2009), і навіть “Священного диму” (Holy Smoke, 2009) – єдиного її фільму, який я назвав би невдалим чи, радше, нефортунно стуленим з двох надто різних частин – блискучої драматичної лінії, бездоганно зіграної Гарві Кейтлем та Кейт Вінслет (тут упізнається фірмовий стиль Джейн Кемпіон), та – примітивної комедійної, де впізнається лиш стиль третьорядних американських ґеґів.

За всієї своєї упередженості до серіалів я з величезною цікавістю подивився останню (донедавна) роботу Джейн Кемпіон – “Верхівка озера” (Top of the Lake, 2013, 2017), з дуже сильним (знову ж таки) жіночим характером у ролі детектива (Елізабет Мос) – сильним не в “суперменському” (чи “супервуменському”) сенсі, а в сенсі готовості боронити власну й чужу гідність, підводитися після болісних падінь, опиратися тискові інших осіб і обставин. Серіал той, у певному сенсі, виявився наближенням до нової роботи Джейн Кемпіон “Влада пса”, – його патос можна було б так само описати біблійним епіграфом, що з’являється наприкінці новішої стрічки: “Deliver my soil from the sword, my darling from the power of the dog” (“Порятуй мою душу від меча, і життя моє – від влади пса”).

The Power of the Dog (2021) ­– видатний фільм, і те, що журі Венеційського фестивалю присудило йому Срібного лева свідчить не так про високу якість фільму, як про не досить високу якість самого журі, котре не наважилось присудити йому найвищої нагороди. Кемпіон тут сягає нарешті рівня свого “Піаніно”, а як на мене, то й перевершує, бо не вдається до втішного і не надто потрібного там хепі-енду, а навпаки – дозволяє трагедії логічно завершитися за законами жанру (та вимогами катарсису).

“Влада пса”, як і “Піаніно”, може прочитуватися як звичайна життєва історія, але може відчитуватися також як складна притча про любов, що вбиває, – з безліччю символів, натяків, образних паралелей. Сила обох фільмів – у напівнатяках, недомовленостях, і багатозначностях, у тій великій і невимовній правді про людські характери і стосунки, до якої ми можемо лише наблизитись, але ніколи належно не охопити і не ословити. Бенедикт Кембербетч геніально грає головну роль, відкриваючи все нові, дедалі складніші і несподіваніші риси у психології й поведінці свого героя, – найскладнішого, здається, і найсуперечливішого з-поміж усіх, витворених Джейн Кемпіон.

Все велике мистецтво, по суті, це історія відстоювання в людині людського, змагання з демонами в собі, рятування з-під “влади пса”. Чи, як ми могли б це сказати по-українському, – “визволення від лукавого”.