Кіно на вікенд: Микола Рябчук про “Валенсу” Анджея Вайди та ще кілька фільмів про Солідарність

Опубліковано: 02.09.2021,  Переглядів: 53

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про “Валенсу” Анджея Вайди та ще кілька фільмів про Солідарність: 

“31 серпня 1980 року делегати страйкових комітетів у Ґданську та представники польського комуністичного уряду підписали після напружених переговорів угоду, яка поклала початок леґалізації першої в комуністичному блоці незалежної робітничої профспілки “Солідарність”. Цій події формально передувала хвиля страйків по всій країні, що прокотилась у відповідь на різке підвищення цін на основні продукти. Проте була й глибша причина: польське суспільство в основній своїй масі не прийняло комуністичної влади, накинутої після війни Москвою, і раз-у-раз, за різних нагод, проти тієї влади повставало: і в 1956, і в 1968, і в 1970-му. Ейфорія й цього разу тривала недовго: Москва тиснула на польських “товаришів”, закликаючи навести в країні “лад” і покінчити з “контрреволюцією”, економічна криза поглиблювалася, комуністичні спецслужби постійно вдавались до провокацій, двовладдя не могло безконечно тривати. 13 грудня 1981 року польський уряд під тиском Кремля запровадив по всій країні військовий стан, заборонив “Солідарність” і заарештував усе її керівництво.

Про ті драматичні події знято чимало фільмів, художніх і документальних, із який найвідоміший (і, здається, найкращий) – “Людина з заліза” (Człowiek z żelaza, 1981) Анджея Вайди, знятий у розпал описуваних подій за сценарієм Александра Сьцібора-Рильського і нагороджений того ж року в Каннах Золотою пальмовою гілкою за режисуру. Фабула фільму проста й актуальна донині: журналіст отримує офіційне замовлення підготувати репортаж, який би компрометував одного з керівників страйку, проте завдання виявляється досить складним – і технічно, й морально.

Формально цей фільм був продовженням давнішої стрічки Вайди – “Людина з мармуру” (Człowiek z marmuru, 1976) за сценарієм того ж Сьцібора-Рильського. Там теж головним героєм (героїнею) була журналістка, яка проходила власний шлях пізнання світу й себе. Події і персонажі “Людини з мармуру” мерехтять у “Людині з заліза”, витворюючи і тематичну, і концептуальну дилогію. Тим часом “Веленса. Людина з надії” (Wałęsa. Człowiek z nadziei, 2013) не має цієї тяглості, а все ж логічно завершує кінотрилогію: своєрідний порахунок митця з майже півстолітнім комуністичним експериментом.

Я не наважився свого часу подивитись той фільм, оскільки дуже боявся розчарування. Після прямолінійної, майже соцреалістичної за своїм схематизмом “Катині” (2007) мені здавалося, що 80-літній митець уже вичерпався, а тому краще залишитися при добрій пам’яті про його справді чудові фільми попередніх десятиліть. Але 2009 року він зняв дуже добрий “Аїр” за оповіданням Івашкевича (взагалі, весь Івашкевич у його інтерпретаціях – це маленькі шедеври), а 2013 року – “Валенсу”, герой якого, усупереч побоюванням, аж ніяк не агіографічний. Лідер “Солідарності” тут – жива людина, зі своїми комплексами, ваганнями, зарозумілістю, але й із безумовною харизмою, що її режисер подає у подвійній, ба потрійній опції – очима соратників, ворогів-ґебістів та італійської журналістки, на розмові з якою структурується фільм. (Первісно її мала заграти Моніка Белуччі, проте мільйон євро гонорару виявився непідйомною сумою для бюджету фільму). Безумовно, до успіху фільму приклався й Роберт Вєнцкєвич, що відважно зіграв Валенсу в усіх його суперечностях; і, особливо, Януш Ґловацький як автор бездоганно вибудуваного сценарію – відсутність якого, до речі, великою мірою обумовила перед тим поразку “Катині”.

З інших фільмів про “Солідарність” я дуже радив би подивитися зворушливу мелодраму “Страйк” (2006) Фолькера Шльондорфа, взоровану почасти на біографію Анни Влалентинович, а почасти й на життєві долі інших активісток (Валенсі відведена тут епізодична роль). А також – захопливий трілер “80 мільйонів” (2011) Владислава Кшистка, знятий теж на основі реальних подій: про те, як активісти “Солідарності” напередодні введення військового стану намагалися порятувати від неминучого арешту профспілкові гроші.

В усіх цих фільмах надзвичайно цікавим (і сумлінно відтвореним) є історичне тло, яскраві (і в багатьох випадках цілком реальні) персонажі, а ще я би радив звернути увагу на образи партійних босів (часами неоднозначних) і каґебістів (незмінно цинічних і по-путінськи підлих – аж до цілком новочасного конструювання ними fake news).

Тут я згадав лише “ювілейні” фільми, тобто тріумфалістські, які утверджують перемогу Солідарності (в лапках і без лапок), навіть попри тимчасову поразку. Про розгром “Солідарності” і її відродження у підпіллі знято теж кілька блискучих стрічок, до яких я сподіваюся повернутися за найближчої нагоди”.