Кіно на вікенд: Микола Рябчук про сценарії Пола Шрейдера

Опубліковано: 08.04.2021,  Переглядів: 37

Сьогодні у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про сценарії Пола Шрейдера: 

“Пол Шрейдер існує у трьох кіно-іпостасях: як режисер, що зняв 13 стрічок за власними сценаріями, як режисер, що зняв іще десяток стрічок за чужими сценаріями, і як сценарист, що написав десяток сценаріїв для колег. Остання його іпостась, судячи з різноманітних відзнак, виглядає найуспішнішою, хоч вона водночас і найпроблематичніша. Бо ж у таких ситуаціях, як правило, важко сказати, наскільки “автором” успіху є сценарист, а наскільки – режисер (і вдало підібрані ним актори).

Чотири найкращих фільми за сценаріями Шрейдера були екранізовані Мартіном Скорсезе – “Таксист” (1976), “Скажений бик” (1980), “Остання спокуса Христа” (1988) та “Воскрешаючи мерців” (1999, – можливо, найкращий у цій четвірці). Таким чином виникає спокуса проголосити саме Скорсезе головним “винуватцем” спільного успіху (а також молодого Роберта де Ніро, який блискуче зіграв головну роль у перших двох фільмах). Проте Пол Шрейдер і сам зняв кілька незгірших фільмів за власними сценаріями: “Сторожкий сон” (1992), “Скорботу” (1998), “Першу реформаторську” (2017), а також за сценаріями, які написав спільно з братом Леонардом, – “Конвеєр” (Blue Collar, 1978) та “Місіма” (1985). Ще кілька дуже добрих фільмів він зняв за чужими сценаріями, насамперед – не раз уже мною згадувану “Розраду незнайомців” (The Comfort of Strangers, 1990), “Воскресіння Адама” (2008) та мало в нас знану “Петті Герст” (1988, із чудовою Наташою Річардсон у головній ролі).

Тож пріотеризувати котрусь із Шрейдерових іпостасей я б не наважився, тим більше що він – ще й цікавий кінокритик та непоганий актор “другого плану” (зокрема у власному фільмі “Людина людині вовк”, де грає роль мафійного боса, чи, пак, “диспетчера”). Для мене він –радше уособлення того, що Сомерсет Моем назвав би найкращим (“першорядним”) митцем другого ряду, а водночас – підтвердження двох простих істин: навіть другорядні митці за умови сумлінної праці і дещиці везіння спроможні створити визначні (“першорядні”) твори, до яких я б зарахував усі перелічені вище Шрейдерові роботи; а по-друге – лише за наявності потужного “другого ряду” національна культура може мріяти про стабільні й помітні прориви до “першого”.

Зрештою, межа між “рядами” доволі умовна і часто залежить від індивідуальних смаків, а деколи й від контексту, в якому той чи той твір сприймається. Тому, окресливши тут свою версію Шрейдерового “першого ряду”, я згадав би ще кілька його сценарних робіт, які з різних причин до цього ряду не пробиваються, хоча мають відповідні амбіції і, припускаю, можуть багато кому – знову ж таки з різних причин – сподобатися. Насамперед це – “Берег москітів” (1986) у постановці Пітера Віра, більш знаного у нас з австралійського фільму “Пікнік біля Навислої скелі” (1975); у новішій роботі режисер, як мені здається, не досяг оптимального балансу між трагедією й пародією, хоча сам задум новітньої “робінзоніади” виглядав доволі цікавим.

Знайде свого глядача, припускаю, й захопливий трілер “Відлуння грому” (Rolling Thunder, 1977) – про “злочин і помсту” та про міцну чоловічу дружбу (бо ж яка трілерна помста без неї?); багато кого зацікавить, гадаю, і політичний детектив “Мерія” (City Hall, 1996); а найцікавішим, принаймні зі сценарного погляду, видасться, певно, фільм “Одержимість” (Obsession, 1976), – шкода лише, що режисер (Браян де Пальма) спільно з виконавцем головної ролі (Кліф Робертсон) примудрилися звести в кінці таємничу історію до солодкавої мелодрами.

Полові Шрейдеру цього року виповнюється 75 і цього ж року він випускає два нові фільми. Один, за власним сценарієм, називається “Шулер” (The Card Counter), другий (“Єзуїт”), за його сценарієм, знімає майже не знаний у нас, хоча вже досить відомий на Заході мексиканець Альфонсо Пінеда Ульоа. Лишається, отже, тільки дожити до закінчення карантину й відкриття кінотеатрів”.