Кіно на вікенд: Микола Рябчук про “Погані дороги” Наталки Ворожбит та нове українське кіно

Опубліковано: 27.05.2021,  Переглядів: 37

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про “Погані дороги” Наталки Ворожбит та нове українське кіно: 

“Минулого тижня вперше за рік (точніш – за 15 місяців) я вибрався у кіно. По-перше – бо вже ніби можна. А по-друге – бо дуже вже хотілось побачити першу режисерську спробу Наталки Ворожбит, чи не найфаховішої, а можливо, й найкращої в Україні драматургині і сценаристки. Мені подобались її п’єси – і “Саша, винеси сміття” у Молодому театрі, і “Вій 2.0” та “Галка Моталко” у Дикому, і “Погані дороги” в Театрі на лівому березі. Подобалися й сценарії – і до “Кіборгів” (2017) Ахтема Саїтаблаєва (добротний survival у найкращих традиціях Голівуду, дарма що з непорівнянно меншим бюджетом), і до “Дикого поля” (2018) Ярослава Лодигіна, за Жадановим “Ворошиловградом”, і навіть до суто розважального телесеріалу “Спіймати Кайдаша” (2020), – попри всю мою засадничу неприязнь до серіалів, на які зазвичай не вистачає ні фізичного часу, ні потрібної до цього жанру поблажливості.

Нас було в залі восьмеро, включно зі мною, хоча був то суботній вечір і кінотеатр був розташований досить зручно, у центрі міста. Але, з іншого боку (втішаю себе), ніхто з кінозалу посеред сеансу не виходив і ніхто не псував перегляду самозакоханими рагульськими репліками. У принципі, це можна вважати навіть за певний успіх, зважаючи зокрема на рекламу фільму, в якій зазначено, що він – “від авторки «Спіймати Кайдаша»”. На щастя (або й на жаль?), багатомільйонна авдиторія яка захоплено оглядала Кайдашеві пригоди по телевізору, не повірила тій рекламі чи, ймовірніше, не прочитала. І тому – залишилась при улюбленому телевізорі, віддавши “Погані дороги” на відкуп естетам, критикам та членам журі міжнародних кінофестивалів.

Фільм, відразу скажу, чудовий – один із тих, які справді не сором показувати на фестивалях. І, взагалі, не сором. Показувати. Фільм, у принципі, не складний і цілком міг би бути масовим: кожна з п’яти новел має цікавий сюжет, інтригу, колоритні характери, драматичні перипетії. Але він – важкий, і тому, припускаю, неприйнятний і несприйнятний для більшості глядачів, яким не хотілося б зайвий раз думати про певні аспекти сьогоднішнього життя, а тим більше – приміряти себе до описаних ситуацій і робити самим подібний вибір. На щастя, в Україні є вже й чимало інших фільмів, зокрема й про війну, які за самою своєю природою не можуть бути “легкими”, але які зберігають певну дистанцію між глядачем і зображуваними подіями, на даючи нам забути, що це – лиш кіно, пропри весь драматизм сюжетних подій. Крім “Кіборгів”, я згадав би тут і добротний воєнний трілер Зази Буадзе “Позивний Бандерас” (теж закроєний за голівудськими канонами), і артхаузну “Атлантиду” Валентина Васяновича, і найкращий поки що український фільм про війну (чи, точніш, пов’язаний із війною) – “Донбас” Сергія Лозниці.

Я поставив би “Погані дороги” в один ряд із “Донбасом”, – вони, може, не такі дотепні і винахідливі, але глибші й пронизливіші. Винятком, як на мене, є лиш остання новела, котра випадає стилево із суворого, гіперреалістичного твору (який можна б назвати й натуралістичним, коли б не символічні підтексти й несподівано розсипані в різних місцях іскорки іронії). Я розумію бажання авторки підбити в останній новелі певний підсумок, показати тих демонів, що сидять у кожній людині, зокрема і так званій “простій”, оспіваній нашими народницькими письменниками й популістичними політиками. Але вона збивається тут на плаский шарж, по-своєму цікавий і дотепно розіграний, але більше придатний до Лознициного “Донбасу”, ніж до жорсткої мінімалістської естетики “Поганих доріг”. Надто тут усе очевидно і зрозуміло, надто простий месидж посилає нам авторка.

Це не псує, утім, дуже доброго враження від кінофільму, який пост-фактум переповнює багатьма почуттями, зокрема й “позаестетичної” радості від того, що маємо в Україні нарешті добре кіно, – і то не у вигляді окремих цікавих робіт, які траплялися й раніше, а у вигляді певного, більш-менш цілісного кінопроцесу. Він передбачає певний рівень фаховості й різноманітності, який уже є, й певен рівень медійного та глядацького зацікавлення, якого, боюсь, нам усе ще бракує”.