Кіно на вікенд: Микола Рябчук про переможців Венеційського кінофестивалю

425
Роздрукувати
Рябчук Микола
Рябчук Микола
Почесний президент
Кіно на вікенд: Микола Рябчук про переможців Венеційського кінофестивалю

Цього тижня у рубриці #Кінонавікенд публіцист, перекладач та поет Микола Рябчук розповідає про переможців Венеційського кінофестивалю:

"З-поміж трьох найпрестижніших кінофестивалів Венеційський – ще й найдавніший. Започаткований 1932 року під особистим патронатом, як у нас тепер кажуть, Беніто Муссоліні, субсидований Міністерством народної культури, й очолюваний відданим прихильником дуче, міністром фінансів графом Джузеппе Вольпі, фестиваль від 1934 року став міжнародним, відкритим зокрема й для совєтських фільм, жоден із яких, правда, не отримав, головних нагород – Кубка Муссоліні та Кубка Національної фашистської партії. 1940 року його довелося евакуювати з Венеції, а тоді й узагалі припинити. Поновився фестиваль відразу після війни, 1946 року, – щоправда, вже без кубків Муссоліні, зате з кубком Вольпі, що його й досі вручають найкращим акторам. Цього року його отримала Пенелопа Круз та філіпінець Джон Арсіла.

На цьогорічному фестивалі я, природно, не був (як і на всіх інших), проте, знаючи імена переможців та їхні попередні роботи, спробував уявити собі їхні нові, фестивальні фільми, а принагідно й логіку членів журі, які віддали саме їм головні призи. Отже, головну нагороду – Золотого лева – отримала Одрі Діван (1980), французька режисерка ліванського походження, за фільм "Подія" (L'Événement) – про студентку, котра далекого 1963 року не може собі дозволити народити дитину, а водночас не може леґально позбутись вагітності, бо аборти в той час у Франції були заборонені.

Кінолюби відразу згадають у цьому контексті потужний фільм Кристіана Мунджіу "Чотири місяці, три тижні і два дні" (4 luni, 3 săptămâni și 2 zile, 2007), де героїня мучиться з подібною проблемою, тільки не в ліберальній Франції 60-х, а в тоталітарній Румінії 1987-го. Той фільм, знятий за півмільйона доларів напіваматорським способом і нагороджений Золотою гілкою в Каннах, вражав суворим, майже документальним стилем і водночас пронизливо точним розкриттям характерів і ситуацій.

Я не певен, чи Одрі Діван дотягує до такого рівня. Її перший і донедавна єдиний повнометражний фільм "Та ви збожеволіли!" (Mais vous êtes fous, 2019, – його можна подивитися в інтернеті) – досить банальна побутова історія, вся мораль якої зводиться до невибагливої істини про руйнівний вплив наркотиків на споживача й усіх довкола. У фільмі є кілька пронизливих епізодів, але це головно заслуга акторки, що виконує головну роль, а не режисерки. Загалом персонажі у фільмі ходульні, ситуації схематичні, і вся розповідь якась газетно-приблизна, позбавлена справді цікавих, живих, значущих деталей, важливість яких, схоже, не відчуває лише режисерка, а й художник-оператор.

Я б хотів помилятися, але припускаю, що й новий її фільм зроблено у такому ж ключі, і що нагорода для неї – це головно політичне рішення: для ліванки, для жінки, для ідеологічно правильного месиджу. Майже як у соцреалізмі.

image

Срібний лев дістався новозеландській режисерці Джейн Кемпіон (1954), авторці прославленого "Піаніно" (1993), відзначеного багатьма нагородами, зокрема й Золотою гілкою в Каннах та Оскаром (за найкращий сценарій). Її найновіший фільм – "Влада пса" (The Power of the Dog) мені вже пощастило знайти і побачити, і я вважаю його настільки сильним, що спробую присвятити йому (і, взагалі, Джейн Кемпіон) свій наступний "кіновікенд". А тим часом – ще про двох венеційських лавреатів.

Паоло Соррентіно (1970) отримав від журі Ґран-прі за найкращу режисуру – за фільм "Рука бога" (È stata la mano di Dio), який в анонсах називають автобіографічним. Скоріш за все, це ще один гарний фільм від гарного режисера, автора добре знаних у нас "Молодості" (2015), оскароносної "Великої краси" (2013), та серіалу "Молодий папа" (2016). Про нього теж варто поговорити окремо, але для цього я мусив би побачити "Руку бога", а заразом і закінчення "папського" серіалу. Соррентіно – занадто фаховий режисер, щоб робити погані фільми, але й надто схильний до певної ґламуризації, через що, боюсь, потужні мистецькі прориви – не його парафія. Його фільми – це те, що американці називають містким словом nice. C’est jolie. È carino.

Найбільшим відкриттям фестивалю для мене став Мікеланджело Фраммартіно (1968), фільм якого "Діра" (Il buco) отримав Спеціальну нагороду журі, тобто щось на зразок "бронзового лева", що присуджується від 2013 року. На ютюбі є два його попередні фільми (це, власне, все, що він зняв: по одному фільму за десятиліття) – "Дар" (l Dono, 2003) та "Чотирикратно" (Le Quattro Volte, 2010), обидва магічно-чудові, на межі художнього кіно і документалістики, а точніше, як написав оглядач The Guardian, вони ні художні, ні документальні, вони існують самі по собі, у своєму жанрі, – "кінематографічний еквівалент схимника на вершині гори".

Найновіший фільм Фраммартіно зроблений, як я розумію, у такому ж стилі: дія знов розгортається в його рідній Калабрії – на краю світу й за межами часу, знову бачимо непрофесійних акторів, які переважно мовчать або ж промовляють щось нечутне чи нерозбірливе, і бачимо неймовірно насичений відеоряд із символічним навантаженням на кожній деталі, кожному епізоді. Це велике кіно – попри меланхолійну маєстатичну відстороненість, а може, саме завдяки їй, завдяки божественному вуаяризму – із катарсисним відчуттям вічності".

23 вересня 2021
425
Підтримайте нашу роботу

Нам потрібна ваша допомога, аби створювати проєкти та матеріали, покликані відстоювати свободу слова, популяризувати українську культуру і цінності незалежної журналістики.

Ваш внесок – це підтримка дискусій, премій, фестивалів, поїздок авторів у регіони та книжкових видань ПЕН.

Підтримати ПЕН

Радимо переглянути: